Бережанка зібрала рекордну колекцію театральних костюмів

Хутір Войсовичівка біля Бережан і Венеція – що між ними спільного? Гадаєте, нічого? Окрім того хіба, що багато галичан їздять на заробітки в Італію. Між тим, свою Венецію створила на невеличкому хуторі режисер театру Олена Різник. Жінка зібрала колекцію, у якій уже понад тисяча театральних костюмів. 

Десять років тому в Бережанах вона заснувала дитячий театр “Взори”. Довелось у щось вдягати акторів, проте в місцевому будинку творчості школярів і молоді, у якому займається колектив, костюмів для дітей не знайшлося. Тож керівник театру взялася створювати сценічне вбрання.

Світ, де можливо все

– Мою родину переселили під час операції «Вісла» на хутір Войсовичівка біля села Саранчуки. Я там і по сьогоднішній день живу, – розповідає пані Олена. – Коли їх перевезли з Польщі сюди, вони втратили все. Може, я через те така “голодна” на старовину, бо того не мала. Бабця була зачинателем моди в селі. Саме вона пошила там перше плаття. До того часу ходили в спідницях і палє – подовжених піджаках. А коли бабцю побачили в платті, то всі казали, що це приїхали пани, бо ніхто з місцевих жінок сукенки не носив. Насправді життя було дуже важке. Дідо був вояком УПА, відсидів у тюрмі. Я пам’ятаю, клас восьмий, до нас приходили, хату перевертали, шукали політичну літературу. Мамі не давали нормальну роботу. А село – це тяжка праця. Галицький синопсис – город, свиня, кури, корови, які знають, де вони хочуть пастися, а не там, де ти хочеш книжку почитати.

Театр для сільської дівчинки був магічним світом, у якому можливо все. Спершу вона грала в сільських виставах, приміряючи на себе різні ролі. Згодом здійснилася її мрія – пішла вчитися на режисера.

– Я навчалась у Теребовлянському училищі, потім у Київському інституті культури, – згадує жінка. – Спеціалізація – режисура та майстерність актора. Закінчувала навчання у 1993-му році, з купонами, мільйонами, талонами – з чим я тільки до того Києва не їхала. А коли почала працювати за спеціальністю, довелося спершу писати сценарії до вистав, а потім вдягати акторів. Тепер мої костюми займають весь поверх будинку, де живу з сім’єю.

Одяг і характер

Такою костюмерною, як упані Олени, може похвалитися не кожен театр. Якби зібрати тисячу людей, усіх вона могла б одягнути в оригінальний костюм. У колекції є стилізований одяг різних епох і країн. Майже до кожної вистави доводиться оновлювати гардероб. Лише українських національних строїв – більше сотні.

Театральні костюми – задоволення не з дешевих. Шиє їх пані Олена за власні кошти. Поповнювати колекцію тепер часто допомагають друзі. Наприклад, подруга з Лондона Наталка Панас надсилає перуки, капелюхи, накладні бороди – в Україні театральний реквізит купити не так просто, а якщо і є, то коштують такі речі втридорога.

До створення вбрання пані Олена береться, ретельно вивчивши перед тим “біографію” костюма. За одягом, каже вона, можна було прочитати історію людини й навіть цілої країни.

– Дуже шкода, що такий предмет, як культура, не викладають у наших школах, – зауважує пані Олена. – Дітям не пояснюють, що українцям не просто так дісталася їх культура. Вони виплекали її за дуже багато років. І навіть в одязі все мало якусь функцію. Насамперед захисну. Колись жінки так вміли замотатися в хустку, що навіть у сильний холод не обмерзали. Вони гарно виглядали, але й тепло вдягалися. Пояс теж оберігав жінку. Він підперезував її, захищав як майбутню маму. За елементами одягу можна було судити про характер людини. Наприклад, очіпки – головний убір в українок, який символізував, що жінка вже заміжня, зайнята, – теж вдягали по-різному. Тупенький носик носили жіночки поважні. А коли гострий – це свідчило про напасну свекруху. Зараз культуру одягу втрачено. У нашому театрі ми відновлюємо її, і найважливіше, що це цікаво дітям. Вони самі змінюються, коли вдягають костюми.

Універсальний метод виховання

Наступного року театр Олени Різник відзначатиме десятилітній ювілей. Зараз у ньому більше півсотні дітей. Найменшим – 5, старшим – 17-18 років. Єдина проблема – місце. З кожним роком охочих займатися в театрі більшає.

– Сьогодні театр – це універсальний метод виховання, – каже пані Олена. – У ньому є все – музика, танець, історія, література, спілкування. Дуже шкода, що наша влада так ставиться до дітей. Вона їх не бачить. На мою думку, кожній школі потрібен театр, особливо у селах. Я не виховую акторів, але випускники розповідають, як це допомагає їм у житті. У них менше комплексів, вони знають, як поводити себе в різних ситуаціях. За два-три сезони дитина розкривається і починає вірити у себе.

З казок і романів – на вулиці Бережан

Нині на всіх заходах у Бережанах можна побачити чи то панянок у пишних сукнях і перуках, чи середньовічних лицарів або персонажів казок і романів.

– Наш театр поетично-фольклорний, базується на народній творчості – українській і народів світу, – розповідає пані Олена. – Багато вистав також готуємо за творами українських класиків. Моя особлива пристрасть – це Середньовіччя. Радію, що в Бережанах збереглися замок і ратуша. У травні в нас є фестиваль «Канікули в Бережанському замку». Ми з дітьми йдемо через місто в замок, усі в костюмах. Тепер уже всі знають, що це наш театр.

На хуторі, де живе Олена Різник, такою сусідкою пишаються і приходять позичати костюми до свят. Між тим, колекція постійно поновлюється і збільшується.

– Я не знаю, звідки береться енергія. Мабуть, у мене сильний імунітет до життя, – жартує пані Олена. – І за газ дорого платити. І в хаті холодній сидиш. Але озирнешся навколо – сонце заходить. Постоїш п’ять хвилин, подивишся на це чудо – і хочеться творити.

Антоніна БРИК, Наш день.