Дачу прем’єр-міністру Росії Мєдвєдєву будувало 18 заробітчан з Західної України

Не від доброго життя їдуть українці на заробітки. В Україні, особливо в провінційних містечках та забутих Богом і владою селах, постійної, пристойно оплачуваної роботи нема, ось і змушені люди заробляти копійчину на чужині. А хто вони там? Безправні гастарбайтери, яких часто-густо цинічно і нахабно обдурюють.

Василь (ім’я змінено з міркувань безпеки. – Авт.) з міста Хуста, що на Закарпатті, їхав за “довгим руб­лем”. Знайомий, який уже кілька років працює в Росії на різних будовах, пообіцяв, що є “файна робота”. Казав Василеві, аби збирав бригаду працьовитих хлопців і їхав у Тверську область, у місто Зубцов. Там хлопців зустрінуть і відправлять на будову. Об’єкт не простий, режимний. “Будете там як на зоні”, – попередив посередник. Але гроші обіцяв грубі – по дві тисячі доларів на місяць, кожному. Господар, мовляв, солідний. Сам… прем’єр-міністр Росії Дмитро Медведєв.

Василь “сколотив” бригаду, і восьмеро хлопців 12 травня виїхали на “файну роботу”. Їхали до Росії бусиком, кожен за дорогу заплатив по сто доларів. По дорозі ще підібрали хлопців із Львівщини. Загалом із Західної України будувати дачу Медведєву їхало 18 заробітчан.

Кількасот гектарів мальовничої землі на березі річки Волги були загороджені високим парканом з колючим дротом. Будувалася там не дача і навіть не резиденція, а величезний відпочинковий комплекс. “Садиба Верхня Волга” називається. Василь каже, що і роздивитися толком нічого не зуміли, бо їх одразу відвезли у робочу зону. Хоча один заробітчанин зумів пофотографувати будову на свій мобільний.

Жили у вагончиках по шість осіб (спали на двоярусних ліжках), а працювали у підвалі велетенського спортивного комплексу, що нагадує Колізей (на фото). Я поцікавилася у пана Василя, яких розмірів був той комплекс. “Та як Арена-Львів”, – каже. Звичайно, перебільшує, але, мабуть, не набагато, бо хоч і працював у підвалі (його бригада клала плитку), та бачив, що у цьому комплексі передбачений великий басейн, криті тенісні корти, зали для боулінгу, масажні, душові… На території — кілька будинків, три вертолітні майданчики, штучне озеро, конюшня. Хлопці, котрі там вже кілька місяців працювали, казали, що прилітав сам Медведєв з дружиною. Власне, заради дружини російський прем’єр-міністр ніби і затіяв цю мегабудову. Надто їй тамтешня природа полюбилася…

14 травня приступили до роботи. Робочий день починався о восьмій ранку. Годину на обід. На території була їдальня, де куховарили місцеві жінки. Господині з них ніякі, нарікав пан Василь. Готували несмачно, хоч продукти були непогані. “Я б з тих продуктів і ситніший, і смачніший обід приготував”, – каже пан Василь. Але змушені були їсти, що дають, вибору не було. За обід з кожного працівника вираховували по 100 рублів (приблизно 24 гривні). За такі ж гроші можна було і вечеряти, але хлопці відмовилися. По-перше, працювали до восьмої вечора, а їдальня закривалася о сьомій, по-друге, економили: ввечері у своєму вагончику варили макарони чи бульбу. Продукти і цигарки можна було купити у магазинчику, який теж був на території об’єкта. Пан Василь показує мені ламінований пропуск, де є його фотографія, прізвище, ім’я, по батькові і посада – “отделочник”. Зайти і вийти з території режимного об’єкта можна було тільки з цим пропуском, але майже ніхто за межі території не виходив. Мали лише один вихідний на тиждень — неділю, мусили відпочити, відіспатися. Та й непроста це процедура — вийти за територію. Треба було писати заяву-обґрунтування, отримати дозвіл, і лише тоді охорона випустить. Поблизу було лише невеличке містечко Зубцов, в якому від сили проживає сім-вісім тисяч людей. Дивитися у ньому нема чого, хіба місцевий храм…

У перші дні усім виплатили невеличкий аванс — по п’ять тисяч рублів. По суті, за ці гроші харчувалися, тобто на території об’єкта їх і витрачали. Обіцяли щотижня платити по п’ять тисяч, а в кінці місяця віддати усі зароблені гроші. Кілька тижнів платили, а потім перестали. “Я зрозумів, що того, чого наобіцяли, нам і близько не заплатять, – каже Василь. – На будові вже кілька місяців працювали хлопці з Білорусі, Молдови, Таджикистану, Узбекистану. Ми дружньо жили. Мені це трохи молодість нагадало, коли ще за радянських часів я в армії служив… Тож хлопці, які раніше за нас приїхали, нарікали на господарів, казали, що обдурюють, за додаткові роботи не платять. Білоруси казали, що їхні хлопці півроку працювали, їм обіцяних грошей не заплатили, і вони поїхали додому ні з чим. Нас це насторожило, але бригадир заспокоював, що все буде добре. Щоправда, по дві тисячі доларів вже не обіцяв, казав по тисячі кожному заплатять. Минув місяць, нам грошей не дали, вже, бачу, другий місяць гаруємо по-чорному, а, окрім авансу, обіцяних грошей не дають. Тоді я сказав хлопцям, що їду додому, бо не хочу, як білоруси, півроку задурно працювати. Тим паче, що ми мали еміграційну карту на 90 днів, яка не дає нам права на працю. Коли термін дії карти закінчиться, нас можуть видворити з країни на законних підставах, і ми нікому не доведемо, що працювали задурно. Бо не маємо жодних прав.

Пан Василь сказав про свої наміри бригадиру, той передав вищому начальству. Воно не перечило, мовляв, їдьте, але грошей не отримаєте. “Сваритися, «качати права» сенсу не було, бо бунтівника візьмуть за шкірку і викинуть за паркан. Кому що доведеш, – каже Василь. – Там працює більше сотні людей, одним більше, одним менше… Коли п’ятеро наших хлопців сказали, що їдуть додому, на їхнє місце вже вісім нових гастарбайтерів з України було”.

Додому привіз 13 тисяч рублів (приблизно 3200 гривень) — це все, що залишилося з кількох виплачених авансів. Каже, ці гроші міг би і в Україні заробити, при цьому не працювати у нелюдських, тюремних умовах. Більше пан Василь на заробітки не поїде. Буде шукати роботу в рідному Хусті біля жінки та дванадцятирічного сина.
Високий Замок

Коментарі вимкнені.