Каштани по спинах: про Дмитра Стецька

Пригадую, що на початку січня 2017 року Україну засипало снігами. І на Нью-Йорк також з північних канадських широт накинулися снігові хмари. Чомусь запам’ятався той сніг, хоча він був не перший і не останній тієї зими. Про відхід Дмитра Стецька я дізнався з фейсбуку. Кілька моїх фейсбучних друзів написали про його смерть майже одночасно. Яка ж перша реакція на вістку про смерть приятеля чи знайомого? Ну, згребти докупи той фіолетовий сніг споминів, уривки речень,  принагідних зустрічей. Перейтися з ним ще раз вуличками Тернополя, посидіти в «Козі». Продовжити таким чином наше спілкування, хоч я розумів, що коло замкнулося: тепер адвокатом усього виступить тільки творчість. Ну, сотні картин, які осиротіли. Можливо, осиротіли – сказано неточно і пафосно. Це ми осиротіли – ті, хто знав його. Бо картини сповнені свого змісту: і за його життя, і по його смерті, сповнені ним завжди. Значить, Дмитро вибрав собі сніг. Здається, ми ніколи з ним не говорили про сніг. Говорили про казна-що, але щоби спеціально про сніг? Не пригадую.

Ми часто говорили про міста.

Ми багато говорили про місто, в якому мешкали. Ми говорили про Тернопіль, який «жив» у деяких моїх віршах та есеях. Ми говорили, що урбаністика Тернополя не виправдала наших сподівань. Як не парадоксально, Дмитро не був частиною цього міста, воно було чуже йому. Не пригадую, щоби Тернополю знайшлося місце на його картинах.

Ми говорили про Париж і Нью-Йорк. Як не дивно, коли я починав про Нью-Йорк, Дмитро ставав на позицію захисника Тернополя. В один із моїх прильотів в Україну ми сиділи в «Козі». Дерев’яна веранда, на якій розміщено столики, обшила кілька каштанових дерев, тобто дерева стали частиною каварні і природнім її інтер’єром. Тоді вересневе тепло дозволило нам просидіти кілька годин. Я нікуди не поспішав, Дмитро – теж. Ми насолоджувалися розмовою, бо не бачилися  два роки, і м’яким осіннім теплом. Раптом на стіл почали падати каштани. Вони падали і розліталися навсібіч. Це було незвично – пити каву під глухе гупання каштанів. А тоді вони почали лупили по наших спинах. Цей каштанопад мені запам’ятався ще й тому, що ні Дмитро, ні я не хотіли навіть зрушитися з місця. Влітку того року я побував у Меделіні і розповідав Дмитрові про Маркеса і колумбійських дівчат, про вулиці Енвіґадо і про Пабло Ескобара, а найбільше – про Ботеро, про його скульптури під відкритим небом, які зустрічають тебе перед національним музеєм, і про другий поверх розлогої експозиції живопису та рисунків знаменитого колумбійця. І ніхто з нас не хотів перервати цю розмову.

І тоді я сказав, що перший раз їв смажені каштани в Белґраді.

А Дмитро, тримаючи бурштиновий злиток каштановго плоду на долоні, сказав, що не знає, чи наші можна смажити.

Я привіз йому кілька пензликів, мастихін і футболку з написом I love NY. Дмитра тішили ці невибагливі нью-йоркські подарунки. Взагалі та осінь була навдивовижу тепла.

Ось так збираєш бурштинові каштани і згрібаєш фіолетовий сніг споминів, бо каштани закотилися попід столи, і сніги позасипали вулиці Тернополя й Нью-Йорка. Всього вже багато і всього було багато: розмов і мовчання, зустрічей і прощань, віршів і картин, непорозумінь і суперечок. Завжди багато було Тернополя; вірніше, його було мало – кілька вуличок. Кілька наших вуличок.

Я розповідав йому про Париж, як опівночі ледь не втратив останній автобус до Сарселя. Як стояв під дашком автобусної зупинки з якимись німцями, які також чекали на той рейс. Як по склу дашка лупив дощ, і що взагалі тоді було в Парижі зимно.

А він розповідав мені, що малював у дитинстві, коли пас корову.

Потім ці корови дитинства зринуть у його картині. Їх буде багато, велика череда різнокольорових корів. Сині, сірі, зелені, червоні, коричневі – і знову сині, і знову червоні. Йдуть схилами його уяви, сходять пагорбами його просторів. Вічна хода різнокольорової череди. Життя. Мистецтво. Смерть.

Мене завжди дивувала його одинокість. Він був підкреслено одинокий. Не самотній, а саме одинокий. Одинокий у житті й у своєму мистецтві. Він прийняв одинокість – як схиму, як своєрідну відмову від спокус для особливого ока, особливих слів і особливо точного слуху, що розпізнає галас часу.

У травні цього року я бродив Тернополем. На наших вуличках нічого не змінилося. У «Козі» швендяють офіціантки,  розносять чай і каву. І хоча цієї весни було зимно, навіть у травні, – все одно пуп’янки каштанового цвіту кволо пробивалися до життя. А у вересні падатимуть на столи і падатимуть комусь на спини каштани.

Помалу Тернопіль стає для мене містом порожніх вулиць.

І коли я розповідав Дмитрові про Нью-Йорк, він таки запитав: чи в Нью-Йорку випадають сніги?

Я cказав, що так.

Василь МАХНО, “Збруч”