Контракт у Китаї приніс кременчанці сімейне щастя

Кременчанка Світлана Дзюма завжди знала – її професія буде пов’язана з танцями. Її тато Володимир – багаторічний соліст та художній керівник у Кременецькому РБК, якого знають й за межами Тернопільщини. Мама Олена працює завідувачем відділу у центральній районній бібліотеці. Тож навряд чи дівчина могла обрати не творчу професію. Чотири роки танцювальна кар’єра завела її до Китаю, де вона зустріла своє кохання – Чана, з яким нині виховує синочка Чан Мо Ліна, пише газета “Сільський господар плюс”.

– Світлано, коли почала захоплюватися танцями?
– Мені виповнилося лише три роки, коли тато відвів мене у зразковий аматорський ансамбль танцю «Сонечко» при Кременецькому районному будинку культури. Згодом я стала ученицею музичної школи, але не закінчила її. Утім це не вплинуло на моє захоплення хореографією. У Кременецькому педагогічному коледжі, де я навчалася, у тиждень було лише дві години класичного та народного танцю. Тож додатково займалася у колективі «Горлиця» Андрія Медецького. Відтак працювала артисткою ансамблю народного танцю «Надзбручанка» Тернопільської обласної філармонії та артисткою балету ансамблю народної музики «Веселi Галичани» під керівництвом заслуженого артиста України Мирослава Бабчука.
– Як потрапила до Китаю?
– Після роботи у філармонії я полетіла у Корею, де два роки працювала у столиці Сеулi в всесвітньо відомому парку LotteWorld. Мені там дуже подобалося, але закінчився контракт, тож я повернулася в Україну. Згодом мені запропонували стати артисткою балету в Китаї. Спочатку вагалася, але бажання побачити щось нове перемогло. Нині ми живемо на далекому сходi цієї країни в чудовому мiстi Вейфан провінції Шандон.
– Що найбільше тебе вразило в цій країні?
– Перш за все те, що китайці не питають, як у тебе справи, а насамперед цікавляться, чи не голодна. Вони вважають, якщо ти не їла, то справи йдуть не дуже добре. А якщо сита, то все чудово. Китайська кухня дуже різноманітна, смачна та корисна. Тут їдять все, а не тільки рис. Щоправда, у маркетах не знайдеш українського сала, буряка чи оселедця, але є люди, які постачають наші продукти, тож будь-коли можна все купити.
– Як познайомилася зі своїм чоловіком?
– О, це була цікава історія! Чотири роки тому ми з дівчатами ворожили на Андрія. Скільки б разів це не робила, щороку випадало ім’я Володимир. Коли поїхала до Китаю, то була впевнена, що точно не зустріну хлопця зі слов’янським ім’ям. Уявляєте, яким було моє здивування, коли мій майбутній чоловік сказав, що його звати Володимир. Потім він розповів, що це був жарт – напередодні переглядав фільм, головного героя якого звати Володимир. От і вирішив ним представитися. Познайомилися ми у театрі, де я працювала за контрактом. Це було кохання з першого погляду. Коли усвідомили, що один без одного не зможемо, вирішили одружитися.
– Часто буваєш у рідному Кременці?
– Ще коли ми одружились, чоловік обіцяв моїм рідним, що кожного року будемо прилітати щонайменше один раз. Торік провідували рідних двічі, цього року прилітала лише з сином, бо чоловік не міг залишити роботу. За фахом він – моряк, але вже більше десяти років займається трейдерством, є власником фінансової компанії та валютної біржі. Тож доводиться багато часу віддавати роботі. Коли приїжджаю додому, то стараюся завжди бути з батьками. Ми багато відпочиваємо, подорожуємо. Тішуся, що тримаю міцні зв’язки з друзями, які залишилися в Україні. Щоправда, з ними бачуся не часто, більше спілкуємося по скайпу. У Китаї у мене мало друзів. Переважно це дівчата з України. У нас тут є українська громада. Ми часто влаштовуємо зустрічі, на які запрошуємо і своїх чоловіків.
– Які у тебе стосунки зі свекрухою, а у Чана – з тещею?
– Родина для китайців – понад усе. Чан дуже поважає моїх батьків, їхнє слово для нього – закон. Китайські чоловіки – відмінні куховарі. Тож коли приїжджаємо додому, Чан готує моїй мамі смачні страви, чай, допомагає прибирати в хаті. Мрію, що в майбутньому ми придбаємо великий будинок, де будимо жити усі разом. Стосунки з свекрухою у мене склалися також дуже добре.
– Твій чоловік Чан прийняв хрещення. Розкажи, як це було?
– Він сам вирішив прийняти нашу вiру. До того багато читав про християнство. Торік під час перебування в Україні Чан охрестився та ми повінчалися. Влаштували для рідних невеличку вечірку, а в Китаї зробили пишне весілля.
– Як обирали ім’я для сина?
– Синочка нашого звати Чан Мо Лiн. Китайці не дають будь-яке ім’я. Вірять, що воно приносить успіх. Мо Лін означає кінь та ліс. Тобто, людина з таким іменем має бути вільною, як кінь, та дихати чистим повітрям, як у лiсi. Сина ми також охрестили і назвали Михайликом. Він дуже артистичний, вечорами ми співаємо i танцюємо. А ще йому подобається малювати, грати у футбол та допомагати мені у домашніх справах.
Розмовляла Олена ІЛИНИЧ, газета “Сільський господар плюс”.