«Ми не хочемо бути жебраками»: чому незрячі Тернополя втратили постійну роботу

Складну економічну ситуацію та труднощі переживають зараз багато підприємств. Але прикро, коли її наслідки одними із перших відчувають на собі найнезахищеніші – люди з інвалідністю, які фізично не можуть виконувати будь-яку роботу, але все ж зуміли пристосуватися до конкретного виробництва. Такими є незрячі, які, попри вади зору, працювали на навчально-виробничому підприємстві УТОС у Тернополі від початку його заснування.

Другий рік поспіль три цехи величезного підприємства не опалюються через борги. А рік тому незрячі працівники втратили постійну роботу. Від безвиході робітники один за одним почали звільнятися, і зі 150 працівників зараз там залишилося близько 50. За всі роки діяльності виробництва найкритичніша ситуація у них саме зараз. Стара будівля площею понад тисячу квадратних метрів, величезні приміщення стали занедбаними і нікому непотрібними. Як і незрячі працівники. Це підтверджує директор підприємства Любомир Хруник, який із благанням дати незрячим хоч якусь роботу постійно оббиває пороги і владних кабінетів, і потенційних роботодавців.

– Наше підприємство, – розповідає Любомир Романович, – створене у 70-х роках. Тут колись працювало майже 400 осіб. Ми виготовляли для усієї України папки на зав’язках, займалися складальними та іншими роботами. А з часу відкриття корпорації «Ватра», співпрацювали з нею. Останнім часом роботу нам давало ТзОВ «СЕ Борднетце». Але на сьогодні згадані підприємства співпрацю з УТОС припинили. А конкурувати з іншими фірмами, виготовляючи коробки, надзвичайно складно.

Працівники підприємства, які ще залишилися на роботі, у відчаї. Адже заборгованість по зарплаті у них майже річна, цехи не опалюються, надії на роботу чим далі менше. Хоча вони дуже хотіли би працювати, бо це для незрячих людей і додатковий заробіток попри мізерну пенсію, і середовище для спілкування, адже сидіти у чотирьох стінах їм надзвичайно важко.

Ще якийсь час люди сподівалися, що співпрацю з ними відновить корпорація «Ватра». Але заступник її генерального директора Мирослав Живчик пояснив, що основною причиною розірвання договору з УТОСом є те, що їхнє підприємство змінило напрямок роботи і перейшло на виготовлення світлодіодних виробів. Відповідно, тієї роботи, яку виконували незрячі, зараз нема.

Не можуть допомогти УТОСу наразі й органи державної влади. Пояснюють, що це підприємство не належить до їхньої сфери впливу, бо його власники знаходяться у Києві.

Кризовий менеджер Володимир Василевський, який на волонтерських засадах уже півроку намагається допомогти збитковому підприємству, каже, що вихід все-таки можна знайти. Було б непогано, каже Володимир Адамович, якби, скажімо, для виготовлення картонних коробок це підприємство виробляло би власну сировину. 70–80 тисяч доларів для закупівлі обладнання можна спробувати зібрати із бюджетів різних рівнів, від міжнародних інвесторів чи спонсорів. Також кризовий менеджер шукає для них нові способи заробітку та шляхи збуту продукції за кордоном.

– Ми не хочемо бути жебраками, а воліємо заробляти самі, – каже інвалід II групи по зору Петро Крисак, який тут працює з 1974 року.
Зрештою, тут усі з такими вадами. І директор підприємства теж. Це, каже, допомагає йому цілком усвідомити проблеми незрячих. Попри те, наголошує він, незрячі люди є абсолютно здоровими фізично, тому їм важко нічого не робити і бути непотрібними суспільству.

Навідавшись на підприємство, застала кількох працівників за звичною роботою, пов’язаною із розрізанням та скручуванням проводів. Наразі із завданням вони справляються і сподіваються отримувати таке замовлення й надалі. Більше того, люди висловили бажання продовжувати виготовляти на замовлення картонні коробки, виготовляти піддони й освоювати будь-яку іншу роботу і готові здавати частину власних приміщень в оренду.

Сподіваються незрячі люди, що про їхню проблему дізнаються і завдяки нашій газеті і, можливо, хтось із аграріїв чи підприємців посприяє їм з роботою і дасть шанс хоч на частинку повноцінного життя.

Любов ТИМЧУК

Газета “Сільський господар плюс”