Чи буде галицька платформа/націоналістичний ухил в Партії регiонiв?

За останнє десятиріччя Партія регiонiв з марґінальної політичної структури перетворилася на правлячу та спрямовуючу партією в Українi. Однак говорити про ідеологічну монолітність цієї політичної сили на разі не доводиться. І хоча ідеологічних партій в Україні й не так багато, проте важко уявити собі ситуацію, коли б члени правлячої в Російській Федерації партії «Единая Россия» в Москві шанували б радянських ветеранів, а їх партійні побратими носили б квіти до пам’ятників Шаміля в провінціях Північного Кавказу.

Але саме так поступають депутати-регіонали в Галичині. Тобто почесті вони возносять до галицьких «шамілів» – до Бандери, Шухевича та героїв УПА, в той час як їх партійні лідери та ідеологи возвеличують воїнів-героїв радянської армії.

Перед комунальними виборами 2010 року народний депутат України, голова Львівського регіонального відділення Партії регіонів Петро Писарчук, отримав благословення для своєї партійної команди в греко-католицькому кафедральному соборі Св. Юра і одразу ж поніс разом з партійцями квіти до пам’ятника Степану Бандері. А ще саме Писарчук до 1 вересня минулого року подарував всім школярам міста Львова книжки про боротьбу УПА за здобуття незалежності для української держави. “Історія ОУН-УПА, її партизанська організація визнана найкращим зразком партизанської боротьби у світі”, – пояснював тоді лідер галицьких регіоналів.

Ще один представник влади, депутат Івано-Франківської обласної ради від ПР, голова Івано-Франківської ОДА Михайло Вишиванюк нещодавно на сесії запевняв своїх колег-депутатів «свободівців», що дотримав свого слова, і на жодному адмінбудинку Прикарпаття червоних прапорів на День Перемоги владою не було вивішено. «Я такий самий патріот, як і кожен із вас, у тому числі й депутати від «Свободи», – сказав Вишиванюк. – Я категорично проти червоного прапора, який приніс зло українському народові. Крім того, я категорично проти того, щоб нас з вами використовували треті сили і націлювали на боротьбу між собою».

Така позиція вищих партійних керівників обласних організацій ПР в Галичині прямо протилежна очікуванням місцевих виборців ПР. Оцінюючи галицький електорат регіоналів, який становить (мабуть разом з фасильфікаціями) не більше 5-10%, важко навіть подумати, що виборці ПР розділяють націоналістичну риторику своїх лідерів. Навпаки, вони сподіваються, що їх обранці забезпечать реалiзацiю прав на широке вживання російської мови в Галичині, трактування радянського варіанту історії України, й, нарешті, повернення тих колишніх радянських назв вулиць та майданів, що пов’язані з іменами радянських визволителів та іменами російських поетів, письменників та науковців.

Однак галицькі регiонали не поспішають з втіленням ідеї двомовності  в Галичині. Причому депутати від Партії регіонів публічно перечать обіцянкам своєї партії про запровадження другої державної мови російської. Нещодавно навіть кум Табачника, депутат Верховної Ради, регіонал Максим Луцький заявив таке: «Я собі, вибачте, руку відріжу, але за другу державну російську мову не проголосую». Але ось коли настирливі журналісти допитуються саме про тези партії щодо запровадження російської мови, та галицькі регіонали жваво базікають про доцільність такої практики виключно в Криму та на Донбасі, десь там на задвірках, чи то «в місцях компактного проживання «рускоязичних». Тим часом про ніяке сприяння російській мові навіть на рівні її елементарного вивчення в школах Галичини не йдеться. У Львові, Івано-Франківську та в Тернополі кількість російських шкіл зведена до абсолютного мінімуму, а самі школи знаходяться в приміщеннях, що вимагають капітального ремонту, або ж ділять площі з іншими навчальними закладами.

Така ж сама ситуація у питання з трактування тематики Голодомору на теренах Східної України. Галицькі представники ПР в парламенті голосують проти визнання Голодомору геноцидом української нації, проте свою справжню позицію старанно приховують і не розповідають галичанам про ідеологію своєї партії щодо цього складного питання. Більше того, жодної адвокації офіційної позиції ПР ні з питань Голодомору, ні з питань Дня Перемоги у Великій вітчизняній Війні, як і всіх десятків інших «незручних» для галичан питань в Галичині не ведеться. Ніхто з депутатів чи високо посадовців ПР навіть не намагається розтлумачити галичанам якусь іншу версію подій масового канібалізму 30-х років на Великій Україні. Жодних виступів чи дискусій в ЗМІ з ідеологічними установками ПР в Галичині просто немає.

Більше того, галицькі регіонали розповідають в ЗМІ, що вітаються на Сході націоналістичним привітом «Слава Україні!!!». А у відповідь їм, начебто, лунають запальні вітання «Героям слава!!!». В реалізації програми під патронатом дружини президента Л.Янукович «Схід-Захід» донеччани показують галичанам «Лебедине озеро» та вистави на теми світової класики, а галичани під патронатом місцевих регіоналів возять на Донбас вистави «Нація», «Солодка Даруся» і подібний репертуар.

Внаслідок оригінальної політичної тріскотні галицьких регіоналів створюється враження, що Колісниченко, Азаров і навіть сам Янукович є якимись екстремістами в такій гарній українській Партії регіонів.

Тим часом губернатор Прикарпаття М.Вишиванюк вже другий рік поспіль з усіх трибун не перестає величати Януковича не інакше як українським Черчіллем. Причому власне ставлення Януковича до постаті сера Вінстона Черчілля громадянам України залишається взагалі невідомим. Однак з огляду на те, що Черчілль був запеклим противником Радянського Союзу, тяжко навіть припустити, що спіч-райтери Януковича дозволять йому похвалити саме цього англійського прем’єра.

Цікаво також, що заперечуючи всі анти-націоналістні затії Партії регіонів, як от продовження оренди російського флоту в Севастополі, чи відміну Указу президента В.Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, галицькі регіонали чомусь не критикують своїх партійних колег, не пробують їх якось перевиховати чи бодай переконати в протилежному, але завжди подають їх позицію як якесь тимчасове непорозуміння.

Так, галицькі депутати-регіонали в ситуації з відміною звання героя С.Бандері весь час торочили, що це справа якогось там недолугого донецького суду і місцевих провокаторів, а от сам президент України Віктор Янукович, начебто, особисто проти Героя України Степана Бандери не висловлювався.

При цьому в головному штабі Партії регіонів ніхто так і не спромігся за стільки років підготувати в Галичині кваліфіковану команду власних лекторів та партійних ідеологів, щоб могли розповідати галичанам про «злочини» УПА, про потребу вивчення російської мови, про червоний прапор, про День перемоги 9 травня, про доцільність перебування Російського військо-морського флоту в Севастопольській бухті, тощо. Більше того, в Галичину не направляється навіть бодай якийсь десант таких спеціалістів з інших областей України.

Існуюча ситуація дуже нагадує окупаційну систему влади, що впродовж десятиліть практикувалася в Галичині. Кожен загарбник приходив із своєю ідеологією і якась частина галицького плебсу змушена була так чи інакше вступати в ряди гауляйтрів, щоб забезпечити господарське існування краю. І хоч прапори загарбників були різних кольорів, а їх ідеології – далекі від уподобань галицького населення, все ж таки комусь треба було забезпечити громадський порядок та щоденне життя та побут галичанам. Адже яка би влада не була, а город таки треба копати, бараболю садити, а жінкам – народжувати дітей.

Тому галичани «щиро» віншували австрійського цісаря Франца Йосифа, «радісно» й з квітами стрічали радянських визволителів у вересні 1939 року, а потім висилали «палкі» вітальні листи німецькому фюреру Третього Рейху.

Подібно й сьогодні, галицькі підлабузники возвеличили Віктора Федоровича до самого сера Черчілля: віддавати ж бо владу зайдам не хочеться. І президент Янукович, схоже, ведеться – не присилає «своїх» керувати Галичиною, але довіряє «вірним» галицьким політикам, що зуміли побувати в кучміських обозах й на помаранчевому Майдані водночас. Зрештою, галицька керівна еліта нічого такого антинародного начебто й не робила: ні при француватому Йосипі, ні при біснуватому Адольфі, ні при вульгарному Кучмі. Але як от тільки випадала нагода покінчити з ненависним тираном, галицькі політичні діячі впевнено й безпечно виходили на майдани під рідними українськими національними знаменами й, гарно витерши ноги об чергового диктатора, гнобителя, корупціонера, щиро, радісно й палко віталися з своїм Народом давнім українським привітом «Слава Україні!!!»

«Героям слава!!! – завжди й певно лунало їм у відповідь. Отакі в галичан герої, отакі в галичан політики, такі в галичан звичаї.

 

Олексій Довбуш, «ОстроВ»