Чи здатні українці висунути реального лідера?

Рік без демократії в Україні наочно показав, що протиставити щось тотальному наступу «януковичів» можна лише за умови, якщо демократичні сили нарешті будуть спроможні об’єднати свої лави, а їхні лідери перестануть тягнути до себе пальму першості. Поки що увесь політичний рік із Януковичем в українських демократів фактично пройшов під гаслом:лише наша політична сила здатна врятувати Україну і тому вона найбільше потрібна українському народу.
На жаль, за всієї поваги до минулих заслуг Юлії Тимошенко і її безперечних лідерських якостей, ситуація в Україні складається таким чином, що її намагання залишатися одноосібним лідером опозиційних сил лише консервує у часі ситуацію невизначеності в стані українських демократів і фактично працює на руку донецькій команді.

Необхідно визнати, що режим «януковичів», використовуючи від самого початку свого приходу до влади різноманітні позаправові методи, практично ізолював демократичні сили від реального впливу на українську політику. Тому на часі стоїть питання, яким чином розірвати це порочне коло.

Номенклатура не підлягає перевихованню

Пристосуванці у великій політиці дозволили Віктору Януковичу так швидко підім’яти Україну під себе і будуть підтримувати його режим доти, як це кожному із них особисто буде вигідно з меркантильних інтересів.

За століття російської, а потім і радянської окупації України, окупаційній владі вдалося сформувати і виховати для своїх потреб певний клас номенклатурних паразитів, які завжди виконуватимуть волю свого хазяїна. І, як показали майже 20 років української незалежності, колишня радянська (вона ж і сучасна українська номенклатура) не підлягає будь-якому перевихованню чи виправленню. Від неї необхідно позбутися якнайшвидше раз і назавжди.

Водночас складається враження, що на політичному полі проти команди «януковичів» грає об’єднана команда демократів, в якій кожен із гравців грає у свою гру, і при цьому сам із собою. У такому разі виграш виглядає просто неможливим.

Невже ці політики не розуміють, що з рейтингами, у кращому разі в декілька відсотків,  годі й думати про переформатування політичної ситуації в Україні? А затягування до безкінечності процесу об’єднання демократичних сил лише продовжує в часі політичну та економічну стагнацію.

Говорячи про здатність національно-демократичного табору до висунення єдиного лідера і об’єднання усіх національно-демократичних сил, безперечно, важливо відзначити той факт, що більшість із відомих лідерів набили оскомину суспільству тими чи іншими своїми попередніми діями. І важливо розглядати ту чи іншу єдину ідеологічну платформу, котра могла б провести подібне об’єднання.

Але якщо на цьому закінчити системний огляд проблеми, то українці неминуче попадають в ту ж пастку, в котру регулярно потрапляють протягом більше як 20 років від початку перебудови і незалежності України. Оскільки усі ці роки фактично як увага суспільства, так і увага політикуму були зосереджені на зовнішніх аспектах саме тієї концепції, яка названа політико-суспільною концепцією спектаклю.

Коли на політичній сцені одних політиків, котрі себе, якщо не дискредитували, то втратили увагу і підтримку електорату і не викликають вже більше цікавості, замінюють інші. Леонід Кучма – «реальний директор», Віктор Ющенко – «добрий християнин» і мало не Месія, Юлія Тимошенко – «біла і пухнаста» захисниця народу, Віктор Янукович «конкретний мужик і людина конкретної дії». Також можна згадати і про більш дрібних політиків, Тігіпка і Яценюка, котрі пробували в ролі так званих «реформаторів».

Проте жодного разу і жодним чином ані на рівні звернень до суспільства, ані на рівні розгляду стратегії штабів (що досить просто відслідкувати за діями в історичному часі) не проглядалося питання, яка система і процес стоять в центрі за лаштунками зовнішнього спектаклю.

Підозра про те, що навіть стратегічні штаби політичних і економічних сил про це не мають повної уяви, підкріплюється тим, що складнощі проведення так званих реформ Януковича – лінійна оптимізація одного напрямку, котрі призводять до різкого і набагато більшого погіршення системи на багатьох інших напрямках, стала несподіванкою не лише для Президента, а й для його інтелектуального штабу і, очевидно,  й  тих олігархічних кіл, які стоять за його режимом.

Навіть спроби оптимізувати ту царину, в котрій Віктор Янукович і його команда вважаються професіоналами (хоча, на мій погляд, помилково), справи управління, коли намагання зробити ефективнішим чиновницький апарат і відучити його від хабарництва і невиконання вказівок, наштовхується на значні перепони. А спроби за методом Сталіна спонукати чиновників до покори репресіями також виявляються не ефективними.

Влада відчула довжину «повідка»

Відтак, на сьогодні не лише для опонентів, а й для команди Януковича, що становить сьогоднішню владу, прийшло «осяяння» щодо реальної довжини «повідка», на котрому вони є,  і того, що їхня влада є обмеженою. Але всі ці ознаки є не лише підтвердженням некомпетентності чи недієздатності «донецької» влади, а й ознакою того, що себе вже вичерпали можливості старої парадигми діяльності і можливості ефективної роботи в колишній системі. Бо ця система є не системою спектаклю чи драматургії, а більш потужною системою. А саме – системою розпаду і деструкції, як у політичній, так і економічній та суспільній сферах.

Як за рахунок енергії розпаду (на кшталт розпаду ядра) отримується потужний вибух ядерної бомби, так само і за рахунок енергії розпаду українського суспільства відбулося накопичення тих мільярдних капіталів, котрими володіють на сьогодні реальні еліти України. І за прогнозами і розрахунками номенклатурних штабів, цей процес мав зупинитися дещо пізніше, після приватизації землі. Проте тут історія зіграла з ними злий жарт, і глобальна й системна криза 2008 року не дала їм цих декількох років для виконання стратегічних планів.

Згадані чинники неможливості лінійної оптимізації в жодній сфері свідчать про системну кризу і про зміну парадигми, котра іде в об’єктивному просторі і не залежить на сьогодні вповні від керівництва України і її еліт.

Треба відзначити, що цей перехід до іншої системної парадигми обов’язково відбувається, як катастрофа чи фуркація. З двома чи більшою кількістю можливих стабільних станів майбутньої системи. І якби це торкалося лише еліт чи влади, то як суспільство, так і національно-демократичні сили, могли б дійсно спокійно дивитися на те, що ж відбудеться далі.

Але оскільки катастрофа відбудеться більшою мірою для суспільства, країни, а не держави чи правлячих еліт, то тут якраз національно-демократичні еліти мали б створити відповідні осередки чи інституції на кшталт американських мозкових центрів, котрі могли б відслідкувати, що відбувається, і як із цієї ситуації вийти.

До речі, саме тут пролягає центральна можливість об’єднання усіх демократичних сил. Та, відповідно, на базі подібних досліджень і розуміння необхідності створення нової парадигми, нової ідеології і нової політики. І лише після цього можна говорити про створення нового сценарію і реалізацію драматургії політичного плину в Україні.

Весна 2011 року – час остаточного вибору

За ситуації, котра склалася, національно-демократичним силам потрібні сильні і харизматичні лідери. Україна не зможе вижити як незалежна держава без них. Сильна опозиція практично є єдиною справжньою гарантією проти сповзання до тоталітаризму російського зразка. Адже було б наївно сподіватися, що режим януковичів буде добровільно стримувати свої гіпертрофовані бажання. Існують специфічні закони функціонування політичних систем. І ліквідація політичної конкуренції, яка спостерігається в Україні, є першим кроком на шляху остаточного монополізму влади і диктатури.

Сильна опозиція і її група лідерів мають зупинити здавання українських національних інтересів прокремлівською владою. І вона мусить конкурувати з режимом, котрий, як показали «специфічні» результати місцевих виборів, використовує на повну потужність адміністративний ресурс.

Лише лідери сильної опозиції зможуть пояснити українському народу, що спроби режиму Януковича намагатися одночасно проводити реформи у всіх сферах діяльності держави і економіки є самогубством. Янукович і його команда свідомо розбалансовують державний механізм управління, при цьому чудово усвідомлюючи, що «реформування», яке призводить до постійного погіршення і без того низької якості (за всіма основними показниками) життя пересічних українців, не підтримується переважною більшістю народу.

Сьогодні українці не довіряють донецькій владі, тому що вона є повністю безвідповідальною щодо результатів своєї діяльності для простих людей. Таким чином, можна зробити висновок: «януковичізм» – це ідеологія, пріоритети і політика системи управління державою, котра націлена на збагачення олігархів і повністю ігнорує інтереси українців.

При цьому відсутність прозорості в державному управлінні, кумівство і всепроникна корупція в Україні за правління Януковича набула системної і інституціоналізованої форми. Тому від здатності українців висунути реального лідера національно-демократичної опозиції фактично залежить історичне майбутнє України. І весна 2011 року має стати часом остаточного вибору тих, хто взяв на себе ношу відповідальності за долю українського народу.

Віктор Каспрук – незалежний політолог