П’ять діб були у пеклі Японії, каже тернополянка Жанна Ісаго

– Думала, що це – кінець світу! – зізнається Жанна Ісаго. – Дивилася, чи не падають будинки. Із цього моменту моє життя перевернулося з ніг на голову. Як і для всіх японських родин.

Жінка повернулася з Японії у Тернопіль із сином Арсеном-Кента 18 березня. Тепер вона – у безпеці, але дуже переживає за чоловіка, рідних і друзів, які залишилися там.

Квитки подорожчали в 3,5 раза

П’ять діб у постійному страху та напруженні жила тернополянка в японському місті Йокогама. Там вона оселилася з чоловіком-японцем п’ять років тому. Родина мешкала у невеликому приватному двоповерховому будинку.

Після землетрусу залишити країну самотужки жінці було не під силу – авіаквитки подорожчали майже вчетверо: якщо раніше квиток в Україну коштував 800 доларів, то тепер – до 3 тисяч. Багато авіарейсів відмінили. Разом із півсотнею інших матерів вона вилетіла першим літаком, який надало українське посольство.

– Чоловік – кілька місяців у лікарні. Тому всі випробування нам із п’ятирічним сином довелося долати самим, – розповідає Жанна Ісаго. – Японці звикли до постійних землетрусів. Страху на їхніх обличчях я не бачила навіть у цій, надзвичайній ситуації. Хоча всі ми там жили як на пороховій бочці.

Про землетрус не знала

Перший сильний поштовх 11 березня застав тернополянку у супермаркеті. Після цього, як каже вона, її життя перетворилося на суцільний фільм жахів.

– Незначні поштовхи, тривалістю по кілька секунд – звичні для Японії. Вони повторюються раз на місяць-два, – продовжує співрозмовниця. – Але той був не такий. Тривав три хвилини і був дуже сильним.

Жінка спустилася з четвертого поверху супермаркету на перший. Через автомагістраль перебігла на протилежний бік вулиці, подалі від будівлі. Каже, що її застерігали не стояти під час землетрусу біля будинків.

– Паніки не було. Японці навчені, що мають робити у такій ситуації, – каже пані Ісаго. – На магістралі одразу зупинилися всі машини — відкрили людям рух на інший бік.

Важко було встояти на ногах – гойдало так, що здавалося, ось-ось впадеш, пригадує тернополянка. Небо затягнуло хмарами, почався дощ, позимніло. Після землетрусу у місті паралізувало рух транспорту. Люди добиралися додому пішки по 7-8 годин. Не працювали мобільні. Не було світла та газу. І найгірше – жінка не знала, що з сином, бо він був у садочку.

– Коли врешті добралася до нього, побачила, що всі діти сидять на вулиці босі та роздягнені. Щоб вони не бігли сходами, їх спускали вниз гвинтовою евакуаційною гіркою, – пояснює жінка. – Коли хитнуло вдруге – діти почали плакали, бо злякалися. Врешті я забрала сина додому, але заспокоюватися було ще рано.

Стихія буде ще місяць

Щодня, за словами жінки, додавалися нові випробування.

– Японці нічого не приховували. Про все розповідали у теленовинах: про черги на стоянках, за бензином, про порожні полиці у супермаркетах. Усі скуповували продукти. Нас попередили, що природні катаклізми триватимуть іще місяць.

Найгірше Жанна Ісаго сприйняла звістку про проблеми на атомній станції “Фукусімо-1”. Уряд попросив людей перебувати на вулиці не більше години на день. При цьому – закривати обличчя мокрим рушником, одягати шапки та рукавиці.

– Я відразу пригадала Чорнобиль. Страх мене паралізував, – зізнається жінка. – Коли трясло, ми вибігали надвір. А тепер що робити, якщо на вулиці ще гірше?

Попри втому та хвилювання, спати пані Жанна не могла п’ять діб. Поштовхи, магнетудою 3-5 балів, за її словами, повторювалися кожні 15-20 хвилин. Час від часу у помешканнях вимикали воду та світло.

– У ті дні ми лягали із сином спати одягненими просто на підлогу. Напоготові біля порогу — куртки, рюкзаки з їжею, 20-літрові пляшки з питною водою, – пригадує жінка. – В інших сім’ях дорослі чергували: хтось спав, а хтось пильнував. Я не заснула, боялася, що буде.

“Сиділа” на новинах

Пані Ісаго тоді не ходила на роботу та ні на крок не відпускала від себе сина.

– Мій бос запитував, чому я не виходжу на роботу. Казав, що я не повинна панікувати, мовляв, усе нормально, – розповідає схвильована мати. – Але як я могла відвести дитину у садок і зі страхом чекати вечора, не знаючи, чи заберу його звідти?

Родина з України благала пані Жанну якнайшвидше повернутися із сином в Україну.

– Моя мати у Тернополі “сиділа” на новинах 24 години на добу, – додає жінка. – Заспокоїлася тільки тепер, коли ми повернулися.

Допомогло із відкриттям віз для дітей і подбало про безкоштовний переліт сімей з Японії українське посольство. Тернополянка пригадує: коли літак піднявся над островом, жінки заплакали.

– Ніхто з нас не знає, чи ще зустрінеться із рідними та друзями, – плаче жінка. – Ніхто не знає, чи повернеться в Японію.

Жанна Ісаго каже, що була б щаслива, якби її чоловік захотів працювати та жити тут, у Тернополі.

– Коли жила в Японії, новини у світі відстежувала через англійську службу ВВС, а про життя Тернополя дізнавалася через сайт 20minut.ua, – зізнається жінка. – Знаю, що у Тернополі є мистецький центр японської культури “Дарума”, що є люди, які кличуть японців до нас.

Анеля ПРОТАСЕВИЧ, “20 хвилин”