Професор Василь Файфура: «Понад півстоліття свого життя віддав служінню рідній альма-матер – ТДМУ»

Щоразу, готуючи матеріали до рубрики «Вітальня», не перестаю дивуватися, скільки ж у нашому університеті талановитих, щирих і відданих науці особистостей. Більшість з цих людей прожили хоча й нелегке, але таке яскраве життя. Їхні розповіді-сповіді подекуди навіть трагічні й вибілені часом, але такі захоплюючі та життєво правдиві. За високими званнями та регаліями наші співрозмовники не втратили ані душевного світла, ані професійної сили та тепла, яке щедро випромінюють їхні серця. Саме таким сонячним і надзвичайно доброзичливим є сьогоднішній гість «Вітальні», Вчитель багатьох поколінь студентства – професор Василь Васильович Файфура.

«До шести років я не знав свого батька»

– Василю Васильовичу, кажуть, що найсолодший час у житті людини – дитинство, коли дерева були великими, та й узагалі все здавалося таким новим і незбагненно яскравим на відчуття. Що зафіксувала ваша пам’ять у дитячі роки?

– Не можу сказати, що моє дитинство було радісним, як у нинішніх хлопчиків і дівчаток, бо післявоєнні часи не вирізнялися ні статками, ні розмаїтістю. Єдине, чим воно було схоже майже в усіх з нашого покоління дітей війни – це те, що зростали без батьків. На фронтах Другої світової загинуло майже 150 моїх односельців, додому повернулися одиниці, що для невеликого села стало непоправною втратою. До шести років я не знав свого батька. Незважаючи, що військові дії завершилися, тата додому не відпускали. У складі робочого батальйону він працював на Воскресенському хімкомбінаті під Москвою. Лише 1946 року батько, нарешті, повернувся до рідної домівки, а мій статус серед сільських дітлахів істотно змінився. До мене почали ставитися з більшою повагою, навіть дещо з побоюванням. Іншим, позбавленим батьківської опіки, доводилося важче. Їх могли образити, побити, бо знали, що немає кому заступитися й усе мине безкарно. Ні своїх, ні чужих матерів ніхто не боявся, та й не було в них, обтяжених нескінченними клопотами, часу втручатися у стосунки між дітьми.

Моєю початковою освітою займався дід Опанас. Батьків виснажувала тяжка колгоспна робота. Мама часто хворіла та перебувала в лікарні, а я залишався в дідуся, й він ретельно опікувався моїм вихованням. Два його сини не повернулися з фронту, тому він сповна віддавався внукові. Дідусь навчив мене читати, писати, рахувати. Тривалими темними осінніми чи зимовими вечорами я лежав з дідом на ліжку в теплому ванькирі, і він терпляче виконував функції домашнього педагога. Найперші книги, які потрапили до моїх рук, були з дідової домашньої бібліотеки. Спочатку дідусь виніс підручник з фізики та збірник задач з алгебри. Відтак пішла белетристика. Волею випадку першим письменником, якого я повсякчас читав впродовж багатьох років, став Микола Лєсков. У діда збереглися деякі томи із 35-томного дореволюційного видання цього автора, щоправда, його твори стояли вище мого розуміння. Найбільшу насолоду принесли «Інститутка» Марка Вовчка та «Близнецы» В.І. Немировича-Данченка, «Третя мандрівка Пржевальського до Центральної Азії» та деякі інші. Більшість цих «першопосібників» я зберігаю як дорогі реліквії.

«Писати навчився дідовими хімічними та кольоровими олівцями, припасеними з довоєнних часів»

– З Шевченковим «Кобзарем» познайомився в другому класі. Його дав мені почитати Михайло Іванович Заболотний, чоловік моєї двоюрідної сестри Наді, вчитель історії у Сиворізькій школі, а пізніше – її директор. Примірник «Кобзаря» дістався йому як нагорода за успішне закінчення чотирикласної школи і був єдиним у селі. Писати я навчився дідовими хімічними та кольоровими олівцями, припасеними з довоєнних часів. Дуже шкодую, що не зберіг грифельної дошки й грифелів. Вони зберігалися в діда з ХІХ століття, з часів його навчання в церковно-приходській школі. Коли я перейшов до другого класу, він урочисто вручив мені ці письмові приладдя як велику цінність. Я, звичайно, приніс їх до школи та похвалився подарунком. Більше ніхто з дітей не мав такого архаїчного дива. У перший клас Сиворізької семирічної школи я пішов 1947 року. Спорядили мене убогими шкільними обладунками. В торбу через плече з грубого білого домотканного полотна поклали зошит у косу лінійку, дерев’яну ручку з насадним пером і чорнильницю. Чорнило робили з магазинної таблетки, розчиняючи її у воді. На весь великий перший клас, а це понад 40 дітей, знайшлося чотири «Букварі». Моєю першою вчителькою та вихователькою була Галина Матвіївна Леонтієва. Вона навчала наш клас чотири роки.

Після домашніх уроків навчання у школі давалося мені легко. Кожен клас, окрім другого, я закінчив з похвальною грамотою. Випускав наші два сьомі класи директор школи Семен Григорович Варцаба. На урочистій лінійці він звернувся до нас звичайними людськими словами, зрозумілими для сільських хлопчиків і дівчаток. Потім нам видали свідоцтва й ми розійшлися, як з’ясувалося, з більшістю – назавжди.

Після закінчення семи класів батьки віддали мене для продовження навчання у престижну Миньковецьку десятирічку. Школа не могла прийняти всіх випускників семирічних шкіл району. Із сиворіжчан туди потрапили четверо чи п’ятеро, але ми провчилися лише один день. Через те, що наш клас перевели в другу зміну, батьки забрали нас у Велику Побійну за 5 кілометрів від села.

З миньковецьких вчителів запам’яталося двоє – Любомир Антонович Собанський, який досконало володів есперанто й кількома європейськими мовами, а також листувався з китайськими колегами їхньою мовою, та М.С. Скобелєв, директор школи, заслужений вчитель УРСР, кавалер ордена Леніна. До слова, його син закінчив наш інститут. Трирічне навчання у Великопобіянській десятирічці залишило багато приємних споминів. Школа, незважаючи на те, що була сільською, мала непоганий педагогічний колектив. Мене навчали й виховували В.І. Снятинський – директор школи, І.П. Голінько – завпед, Я.О. Горічок – викладач фізики, М.Д. Найдьонова – викладачка німецької мови, Л.Н. Холодюк – вчителька хімії, І.Г. Баранецький та інші. З першого до дев’ятого класу був старостою, а в 10 класі мене обрали секретарем комсомольської організації школи та членом райкому комсомолу. Школу закінчив 1957 року із золотою медаллю.

«Мою професію обрали без мене»

– І де вирішили продовжити навчання, зважаючи на блискучі успіхи?

– Звісно, в старших класах закономірно постало питання: куди податися після закінчення школи? Конкретних планів щодо продовження освіти в мене не склалося. У дев’ятому класі я потрапив під сильний вплив Миньковецького військкомату, який вишукував здібних хлопців для ракетного училища на Уралі. Орієнтувалися на тих, хто відмінно вчився та був кандидатом у медалісти. В ті роки відбувалося ракетне переоснащення армії, яке вимагало кадрів. З цих міркувань мною і ще одним дев’ятикласником з Капустян зацікавилися прицільно. Нас піддали ретельному медичному огляду, ознайомили з рекламним проспектом Челябінського ракетного училища й під агітаційним тиском працівників військкомату ми обоє погодилися. Втім, на моє рішення несхвально відгукнулися в родинному колі. Якраз в село завітав мій двоюрідний брат Михайло Іванович Бей – тодішній начальник Тернопільського обласного управління культури. Його приїзд кардинально змінив мої плани. Михайло Іванович повідомив, що в Тернополі відкривається медичний інститут і порадив вступати туди. Батько з братом винесли сімейний вердикт: вступати до Тернопільського медінституту, де того року оголосили про перший набір. Пізніше від багатьох абітурієнтів і знайомих я чув гарячі запевнення, що медициною вони марили ледве не з пелюшок. Мою ж професію обрали без мене. Я погодився без заперечень і ніколи не пошкодував щодо правильності вибору.

Того року в Тернопільський медінститут подало документи двоє випускників Великопобіянської десятирічки – Алла Шупіченко та я. Золотих медалістів приймали за співбесідою. Документи ми здали на четвертому поверсі теперішнього біологічного корпусу, співбесіду пройшли 15 липня в середній школі № 3. Новозбудований, але не цілком облаштований корпус на пл. Свободи, 6 ще не міг прийняти абітурієнтів. Наступного дня 19 із 26 золотих медалістів, які пройшли співбесіду, зарахували на перший курс. Я також отримав повідомлення про зарахування за підписом відповідального секретаря приймальної комісії Бориса Петровича Ширая, іншим абітурієнтам запропонували складати профілюючий екзамен. Відтак розпочалося навчання. Прибувши в Тернопіль на заняття, зупинився у брата. Розраховувати на гуртожиток не доводилося. Згідно з планом заняття у вересні 1957 року мали розпочати понад 600 студентів, а обласна рада виділила інституту лише два гуртожитки: один в червні – на 175 місць, другий у серпні – на 153 місця. Тому ще в липні керівництво інституту розмістило у «Вільному житті» оголошення про винайм кімнат для студентів. Квартироздавачі відгукнулися, багато моїх однокурсників скористалися їхніми послугами. Моїм же пристановищем на цілих п’ять років стала квартира брата.

Перше вересня 1957 року припало на неділю. О 9-й годині наш курс зібрали в актовому залі й декан, доцент Андрій Олексійович Верисоцький провів з нами задушевну бесіду з приводу майбутнього Дня знань. Він особливо наголосив, що всі ми причетні до важливої історичної події – відкриття першого вищого навчального закладу в Тернополі. Прості, теплі слова без академізму та гучнослів’я зворушили нас. Ректор Петро Омелянович Огій та його заступник – професор А.Г. Мартинюк провели такі бесіди з другим і третім курсами. В другій половині дня в актовому залі відбулися збори викладачів і студентів, присвячені відкриттю інституту. Цей святковий захід мав внутрішнє призначення й сторонніх осіб на нього не запрошували. Офіційні урочистості відбулися пізніше – 22 вересня.

«Щойно в Тернополі з’явилися студенти, місцева влада почала використовувати нас як допоміжну робочу силу»

З перших днів навчання почали штурмувати науки. Тоді існувала стара добра стрічкова система – півторагодинні заняття чергувалися з півторагодинними лекціями. Перерва між парами тривала 30 хвилин. Суботи були робочими. Перші два навчальні роки закарбувалися в пам’яті найбільше. По-перше, вони були емоційно насичені. Переді мною, сільським хлопцем, відкрився світ цілком іншого, багатшого та цікавішого спілкування. По-друге, на кафедрах працювали оригінальні особистості, які прибули з багатьох ВНЗ і принесли із собою їхні традиції. Коли ж траплялося щось курйозне, це надовго ставало предметом веселих розмов і доброзичливих жартів.

Щойно в Тернополі з’явилися студенти, місцева влада почала використовувати нас як допоміжну робочу силу. Місто швидко забудовувалося, впорядковувалися його околиці, а робочих рук не вистачало. Ці обставини наштовхнули місцеві органи влади на думку залучити до облаштування обласного центру студентів. Восени 1957 року нас уперше відправили на висаджування дерев у лісопарку за «Збаразьким поворотом». Зараз цю територію забудовують житловими будинками. Від старих насаджень не залишилося й сліду. Вдруге нас організували висаджувати Комсомольський сад, тепер це парк Національного відродження, який офіційно відкрили 1958 року. Ряд груш, який висаджувала наша група, частково зберігся до цього часу. Того ж року ми насаджували ліс за озером під Кутківцями. Ця заозерна територія надовго стала улюбленим місцем відпочинку тернополян. Навесні 1961 року нас мобілізували висаджувати дерева у лісопарку на Микулинецькій. Ми не ремствували, що нас відсторонили від занять і навчальний матеріал доведеться надолужувати самотужки. Навпаки, насолоджувалися гарною погодою й раділи нагоді поспілкуватися в невимушеному товаристві.

Після третього курсу, а це був 1960 рік, ми проходили практику на базі міських медичних закладів. Нашу академічну групу розмістили в тубдиспансері на вул. Шпитальній. З погляду нинішнього досвіду, інколи ставлю собі риторичне питання: чи варто було посилати студентів у такий небезпечний заклад, де лежали хворі з відкритою формою туберкульозу? Ми ж з ними постійно контактували, робили ін’єкції. Після четвертого курсу я потрапив на практику в Чортківську районну лікарню, яку очолював Захар Іванович Довгалюк. Програма передбачала проходження практики з трьох основних спеціальностей – терапії, хірургії, акушерства та гінекології. Але керівник практики внесла власні корективи. Вона влаштувалася лікарем на половину окладу й попросила нас з Володимиром Семенюком, щоб ми чергували в акушерсько-гінекологічному відділенні й узагалі провели там більшість днів, відведених на інші спеціальності. Завдяки цьому ми здобули ґрунтовну практику саме з цієї спеціальності – приймали пологи, робили аборти та інше.

Не зітреться з пам’яті трагічний випадок, який стався в Білобожниці. В підвалі закритого приміщення була цистерна з бензином, що належала місцевому колгоспу. Стояла літня спека. Пари бензину скупчилися в приміщенні й, коли туди заїхала вантажна машина, вони зайнялися. Пролунав вибух. Постраждало четверо – комірник, водій і батько з сином, які чекали своєї черги на підводі. Невеликий колектив Білобожницької лікарні не міг самостійно дати раду чотирьом украй тяжким потерпілим. З Тернополя викликали доц. Юрія Теофіловича Коморовського, який прибув з клінічним ординатором Богданом Івановичем Вінниченком. З Чорткова відрядили чотирьох студентів – В. Черненко, Ю. Заводовича, В. Бойчака та мене. Коли потерпілих забирали з місця пригоди, обпечені ділянки шкіри покрили пеніциліновою маззю та обмотали бинтами. Юрій Теофілович розпорядився зняти бинти з двох найтяжчих потерпілих. Мені з Валею Черненко доручили комірника. Важко описати, що перетерпіла ця людина. Уявіть собі: коли ми зачепили бинти на руці, вони сповзли разом з шкірою і нігтями. Епізоди цієї жахливої процедури в мене досі перед очима.

На п’ятому курсі я проходив місячну практику в Пробіжній, на шостому – шестимісячну в Копичинцях. Хочу зауважити, що нам, студентам, практичні лікарі дуже довіряли, а ми намагалися почерпнути якнайбільше практичних навичок.

Наше навчання нестримно наближалося до завершення. Попереду чекали випускні державні іспити. Хоч ми й розуміли, що вони мають дещо формальний характер, але все-таки в наші серця й душі мимоволі закрадалася легка тривога: чи зуміємо продемонструвати гідні знання, чи вдасться виправдати сподівання викладацького колективу. Хотілося залишити по собі добру пам’ять. Інститут я закінчив з дипломом з відзнакою.

– Яка спеціалізація найбільше припала вам до душі?

– Ще на початкових курсах я обрав своїм фахом офтальмологію. Регулярно відвідував науковий гурток на кафедрі, виїжджав із завідувачем кафедри, доцентом Мареком Марековичем Романовським у райони. Через головного окуліста Житомирської області Котелянську Марек Марекович зарезервував мені місце в Червоноармійську. Але на розподілі мене чекала несподіванка. Ректор Петро Омелянович Огій запропонував залишитися в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології, а в аспірантуру зараховували з першого грудня. Куди ж дітися на кілька місяців? Узагалі ж той рік був єдиний в історії, коли випускникам, принаймні медичних вишів, видали тільки нагрудні знаки й скерування, не вручивши дипломів. Диплом можна було отримати лише на підставі довідки про прибуття на місце розподілу. Так я залишився в Тернополі, але без документа про освіту. В серпні звернувся за допомогою до начальника відділу кадрів О.М. Смирнова, щоб з’ясувати, як бути. Мені доручили проводити заняття в шести групах третього курсу на кафедрі патологічної фізіології, але без оплати.

«Я пишався його увагою до моїх публікацій»

– Після зарахування в аспірантуру доцент Емануїл Наумович Бергер запропонував мені тему кандидатської дисертації на тему: «Реактивність дохімічних факторів нервового збудження при порушенні функцій щитовидної залози в експерименті». Базовим фрагментом дисертації була оцінка холінергічних процесів у мозку та серці. Цю тематику Еммануїл Наумович привіз із Харкова та продовжував її розробляти в Тернополі. Він поставив мені обов’язкову умову – налагодження манометричної методики визначення активності холінестерази. Ще 1958 року інститут придбав на кафедру патофізіології спеціально для таких досліджень угорський апарат Варбурга. Через «Союзреактив» виписали дефіцитні імпортні препарати на особисте замовлення ректора Петра Омеляновича. В жодному ВНЗ чи науково-дослідному інституті України такого набору не було. Дозою дефіцитного натрію дезоксихолевокислого для рідини Броді (на 6 манометрів) поділився завідувач кафедри біологічної хімії Львівського медінституту.

Успішно виконавши навчальний план аспірантури, 1967 року мене зарахували на посаду асистента. Кандидатську дисертацію захистив 26 вересня 1967 року у спецраді Івано-Франківського медінституту. Продовжував працювати в тому ж науковому напрямку, аби зібрати матеріал для докторської дисертації. Її назва – «Холінергічна регуляція серця при патології щитовидної залози». Захист відбувся 1986 року в Москві в НДІ загальної патології та патологічної фізіології, а через два роки мені присвоїли вчене звання професора.

Результати моїх досліджень викликали зацікавлення вітчизняних і зарубіжних вчених. З проханням надіслати копії публікацій звернулися проф. Х.Ф. Хамітов (Казань), доц. F. Gawellek (Берлін), доктор J. Sova (Пльзень). Тричі надсилав запит К.-В. Augustinson (Стокгольм) – найавторитетніший на той час спеціаліст у галузі холінергічної регуляції. У своїй знаменитій монографії «Cholinesterases» (1948) він процитував довоєнну роботу Еммануїла Наумовича. Я пишався його увагою до моїх публікацій. Найбільша кількість запитів з-за кордону, більше двадцяти, надійшла на статтю «Влияние резерпина на холиэстеразу крови и сердца крыс», надруковану в журналі «Бюллетень экспериментальной биологии и медицины» (1973) у співавторстві з проф. Е.Н Бергером і студентами-гуртківцями Ю. Довгалюком і Ю. Шугалеєм.

Із фахових наукових форумів брав участь у ІІ Всесоюзному з’їзді патофізіологів у Ташкенті (1976), ІІ і ІV конгресах Наукового товариства патофізіологів України в Києві (1996) і Чернівцях (2004), конференціях і пленумах товариства в Запоріжжі (1985), Львові (1993), Чернівцях (1998), Одесі (2002).

Нашому університету я віддав 54 роки – від студента до завідувача кафедри патологічної фізіології, заступника декана медичного факультету, проректора з навчальної роботи. Виконував розмаїті громадські доручення – був редактором інститутської стінної газети «За радянського лікаря», секретарем комсомольської організації співробітників інституту, головою ради молодих вчених, референтом наукової частини, головою міського товариства «Знання» та інші. П’ять разів мене нагороджували Почесними грамотами Міністерства охорони здоров’я України (1995, 1996, 2001, 2007, 2010). У моєму послужному списку – диплом Президентського стипендіата 2008-2009 років, а також відзнака Заслужений працівник охорони здоров’я України». Рішенням президії Українського наукового товариства патофізіологів цьогорічного березня удостоївся пам’ятної медалі на честь засновників патофізіології О.О. Богомольця та В.В. Підвисоцького.

«Колекціонування та спелеологія – найулюбленіші заняття»

– Що зігріває душу? Чим захоплюєтеся у вільний час?

– З дитинства пізнав принадність спелеології. Село Сивороги, що в Дунаєвецькому районі на Хмельниччині, де я народився та де промайнули мої дитячі роки, розташоване на мальовничих відрогах Подільської височини, густо порізаної долинами річок й ярами. Цей привабливий куточок здавна називають Подільською Швейцарією. Таку інтригуючу назву дав йому в ХІХ ст. Антоній Юзеф Роллє – польський історик, письменник, лікар-психіатр, який тривалі роки прожив у Кам’янець-Подільському і знав Поділля не з чужих вражень.

У студентські часи, під час третього трудового семестру, ми працювали в різних селах Тернопільщини, зокрема, в Городку Заліщицького, Більче-Золотому та Кривче Борщівського районів. У Більче-Золотому я не пропустив нагоди побувати в гіпсовій печері Вертеба на околиці села, яка вважається унікальною геологічною та археологічною пам’яткою Поділля всеукраїнського значення. В Городку разом з одногрупником Славою Міненком ми заглибилися більше, ніж на 150 метрів у вузький кам’янистий лаз, випадково знайдений на дні широкого рова, коли наша група поверталася з роботи. Нічого цікавого, крім кажанів, там не виявили. Зате дуже пам’ятною залишилася поїздка в Кривче, де я з кількома товаришами чи не увесь осінньо-польовий сезон провів, досліджуючи знамениту місцеву печеру. Ці події описані в моїй книжечці «Печера «Кришталева»: третє відкриття» .

Здавна захоплююся колекціонуванням бон. За 40 років зібрав їх понад 2500. Найстарішими в моїй колекції є асигнації Великої французької революції 1792-1793 років і долари періоду Громадянської війни у Сполучених Штатах Америки 1862-1864 років. Крім того, розшукав усі медичні значки, випущені на території Тернопільської області. Зібраний матеріал узагальнив у книжці «Медицина Тернопільщини у фалеристиці». А ще в мене 70-річний стаж грибника. Зараз найбільшу розраду приносять внуки. Старший Василь навчається в магістратурі Тернопільського національного економічного університету, а молодший Миколка закінчив 3-й клас.

Лариса ЛУКАЩУК, газета Медична академія