Що сказав би Бандера Шевченку, якби тернопільські пам’ятники ожили

Задум написати цей матеріал виник після прочитання на місцевих інтернет–сайтах мало не сотні коментарів щодо спорудження у Тернополі монумента Незалежності. Відтак походила ще біля наших гарних (і не дуже) пам’ятників, порозмовляла з людьми, пригадала деякі події недалекого минулого і дійшла висновку, що у сучасних тернопільських пам’ятників усе–таки якась особлива «карма», міцно пов’язана з політикою. Йдеться не про монументи політичним діячам, а про зовсім інше. Наприклад, про те, чому більшість головних пам’ятників мого рідного міста розташовані зовсім не там, де вони мали б стояти відповідно до здорового глузду. Але про все по черзі.

«Забалакані» місця

Тернопільська незалежність почалася таки з пам’ятника. На весь колишній Союз місто прославилося тим, що стало першим, де, згідно з рішенням міськ­ради, було знято з постаменту бронзового Леніна. Причому сталося це ще за рік до офіційного проголошення України незалежною державою, в серпні 1990–го. Відтак саме на тому місці, посеред майдану Волі, було встановлено камінь iз написом, що там постане пам’ятник Незалежності. Однак місце, «забалакуване» міськими депутатами не однієї каденції, залишалося порожнім аж 12 років, поки там не встановили монумент… Данилу Галицькому. При тому, що в одному з найкрасивіших куточків обласного центру є бульвар його імені, який починається чималим і по суті порожнім майданом, що прилягає до головної тернопільської вулиці неподалік в’їзду в місто з боку столиці. Чим не місце для українського короля? Але вирішальним став аргумент, що «не в центрі» короля ставити негоже.

Схожий аргумент, видно, спрацював і щодо пам’ятника Степану Бандері, якого втулили через дорогу навпроти входу в місцевий «білий дім», де розташовуються обласні рада та адміністрація. Будівля масивна та ще й стоїть на підвищенні, тож просторово тисне на монумент. Місцеві дотепники висувають версію, що якби тернопільські пам’ятники раптом ожили, то дуже може бути, що бронзовий Бандера скаржився б бронзовому Шевченку. І звучало б це приблизно так: «Добре вам, пане Тарасе! Ви там біля свого бульвару, поруч iз театром та школами. А на мене тут ця влада постійно давить в усіх розуміннях!…» Ну а якщо цілком серйозно, то місце для провідника української нації давно вибрали (і навіть освятили, встановивши відповідний знак!) — на проспекті його імені, біля входу в парк Національного відродження, неподалік символічної могили борцям за волю України. До речі, в центрі того парку, неподалік Співочого поля, був би досить доречним і пам’ятник Незалежності. Там місця вистачило б на якусь справді грандіозну споруду. Так ні ж — монумент той знову ж таки тулитимуть у самісінькому центрі. Але про це — трохи далі.

Наразі ж хочу сказати, що і чи не найкрасивіший тернопільський пам’ятник — оперній зірці світової величини Соломії Крушельницькій, яка родом iз Тернопільщини, — добряче «помучили», поки встановили. Тричі чи й більше змінювалось місце під нього, нарешті вже було здійснено й архітектурну прив’язку на вулиці імені славетної співачки. Однак встановили пам’ятник там, де раніше ніколи й не планували — в центральному сквері на бульварі Тараса Шевченка. До того ж встановили чомусь задом і до театру, і до площі, і до більшої частини скверу, зате обличчям до Універмагу і проїжджої частини вулиці Руської. Невже з розрахунку лише на те, щоб гості міста встигали помилуватися, проїжджаючи центральною вулицею у транспорті?

Мистецтво чи політика?

Але повернемось до пам’ят­ника Незалежності, що його планують встановити у Тернополі до 24 серпня цього року. Попередньо було проведено конкурс на кращий його проект, у ході якого у виставковому залі Національної спілки художників України виставлялися на загальний огляд креслення і макети митців не лише з Тернополя, а й з Хмельницького, Львова і навіть Києва.

За результатами голосування спеціально створеного журі та оцінок мешканців міста (у книзі відгуків та пропозицій) перемогла скульптурна композиція місцевих скульпторів Івана Сонсядла та Данила Чепеля. Відтак незалежну Україну в Тернополі символізуватиме триметрова фігура жінки, яка тримає над головою лелеку і стоїть на колоні–по­стаменті висотою у вісім метрів. Одні називають проект дуже вдалим і підкреслюють його «родзинку» — велику схожість розкриленого птаха на тризуб. Інші кажуть, що нічого оригінального у ньому нема, і вже охрестили символ незалежності «пташницею» в паралель iз радянськими скульптурами соцреалізму. Але наразі йдеться не про вигляд нового пам’ятника, а про його розташування — на початку скверу, в якому вже домінує бронзова Крушельницька, впритул до зовсім невеликого Театрального майдану. Аргумент традиційний — ну як же ж такий важливий пам’ятник, мовляв, та не в центрі! А от чи вписуватиметься він у навколишнє середовище — це, схоже, не дуже когось турбує, хоч йдеться про історичну споруду, яка залишиться і дітям, і внукам, і правнукам. Як не турбує, мабуть, і жалюгідний вигляд старого недіючого фонтану посеред парку Національного відродження.

Майже у всіх коментарях тернопільських сайтів щодо вибраного для монумента Незалежності місця йшлося про те, що воно невдале (промовчу вже про те, що люди проти встановлення дорогих пам’ятників у ситуації, коли не вистачає коштів на найнеобхідніше, — це інша тема). До такої ж думки схилялася більшість учасників громадського обговорення, серед яких були фахівці різних галузей. Попри це ставитимуть його все–таки там. І схоже, що хтось добряче попіариться на цьому саме у передвиборчий час. Як сказав один розумний чоловік, коли поєднують мистецтво і політику, то це вже пропаганда, а в такому тандемі мистецька складова (а разом iз нею і все, що стосується гармонії та доцільності) завжди дуже програє.

Світовид під «білим домом»

Із так званою парковою скульптурою у Тернополі теж трапляються дивні речі. Частенько, приміром, доводиться проходити повз одну таку під назвою «Бджілка–трудівниця». І щоразу намагаюся зрозуміти, хто додумався втулити її посеред тротуару між театром та обласною бібліотекою, якщо у Тернополі стільки вільного і значно більше підходящого для неї місця на газонах скверів та парків. Невже і цій бджілці «пришили» якусь політику?.. Бо ось через кам’яну фігуру язичницького бога Світовида виник було цілий політично–релігійний скандал. Одного ранку вона раптом (як потім виявилося, без жодних дозвільних документів на це і невідомо з чийого усного дозволу) з’явилася через дорогу від тернопільського «білого дому», неподалік пам’ятника Степану Бандері. Відтак «свободівську» міську раду звинуватили мало не у святотатстві, тож вона примусила прихильників Світовида швиденько прибрати ідола з «центрового» місця. А от навіщо його туди намагалися «всунути», якщо подібна скульптура була б дуже доречною, приміром, у чудовому тернопільському гідропарку, де місця на вибір більш ніж вистачає, — зрозуміти на здоровий, незаполітизований, глузд важко.

На черзі у Тернополі — спорудження пам’ятника Роману Шухевичу, який ініціатори також прагнуть встановити неодмінно в центрі. Шанувальники театру збирають кошти на монумент славетному Лесю Курбасу, а представники козацтва хочуть вшанувати гетьмана Мазепу. Воно, звичайно, чудово, коли пам’ ятників багато і різних, але не зайве б ще всім причетним пам’ятати і про важливість їх оптимальної архітектурної прив’язки, адже це — обличчя міста на довгі роки.

Він же пам’ятник!

Якщо проаналізувати і систематизувати зауваження щодо тернопільських пам’ятників, висловлені громадськими експертами за тематичним «круглим столом» навесні цього року, то вони чітко окреслюють наступні проблеми. Перше — у самому центрі міста пам’ятників однозначно забагато, а їх і далі продовжують там споруджувати, хоча вони могли б прикрасити інші мікрорайони міста.

Друге: як повноцінні архітектурні об’єкти вони мали б відповідати всім законодавчим вимогам, включно з відповідністю генеральному плану міста, тому недопустимо вибирати місце встановлення лише за бажанням тієї чи іншої вузької групи людей.

Третє: кам’яні чи металеві втілення видатних осіб мають бути адекватні вигляду цих людей за життя, щоб не виходило, як із тернопільським пам’ятником Івану Франку, якого «дражнять» культуристом.

Четверте: необхідно розробити стратегічну програму спорудження пам’ятників в обласному центрі, якої б дотримувалися депутати всіх наступних каденцій міської ради. Причому вирішальне слово при розробці такої має належати фахівцям, а не політикам та чиновникам.

П’яте: необхідно повною мірою дослухатися до думки громади в усьому, що стосується спору­дження нових пам’ятни­ків, зокрема і в доцільності витрачання певної суми коштів, якщо їх гостро не вистачає на інші, важливіші, потреби міста.

Є надія, що міська влада не ігноруватиме всі ці зауваження та пропозиції. Відтак — розглядатиме подібні питання у вимірах історії, а не лише тривалості своєї каденції.

БУВАЛЬЩИНА

Юна тернополянка домовилась зустрітися з подругою з іншого міста у центрі, біля пам’ятника Франку, який неподалік «кінному» пам’ятнику Данилу Галицькому. Чекає, чекає, нарешті не витримує і телефонує:

— Ну де ж ти так довго?!

— Та це ти де?! А я вже півгодини тут, якраз під тим Франком на коні…

Світлана Мичко, Україна Молода