Сергій Надал потрапив у топ-10 найгірших міських голів України з часів Незалежності

Голова, як відомо, добре. А міський голова— ще краще! Поки кандидати в мери змагаються в обіцянках кращого життя, Обозреватель  склав рейтинг тих, хто вже “впорався”, та покращив життя. Принаймні – своє. Антирейтинг найвизначніших діячів місцевого пошиву. Отже, перед вами – топ-10 найгірших міських голів України з часів Незалежності.

1. Леонід Черновецький. Київ, 2006-2012 рр.

Столиця, звісно, повинна б була бути прикладом найдостойніших самоуправлінців, але найкраще демонструє “як не треба”. Один з найодіозніших мерів України усіх часів, улюбленець бабусь, космонавтів та 95-го кварталу – “Льоня Космос”, прикриваючись  кумедним образом, зумів за часів свого мерства провернути корупційних справ у Києві на фантастичні суми.

Для того, аби став зрозумілим розмах апетитів минулого мера столиці, ось просто перелік автопарку, яким віднині володіє сім’я Черновецьких. Суперлімузин Maybach вартістю $650 тисяч, Mercedes-Benz SLR McLaren, вартістю 750 тисяч доларів, Mercedes-Benz 600 SE, Mercedes-Benz E 320, Mercedes-Benz SL 600, Mercedes-Benz 320 CL, Mercedes-Benz C 200, Mercedes-Benz S 500, Ferrari F355 Berline, Mercedes-Benz 430 AMG, BMW M3, BMW 745, BMW Z8.

Лише Maybach вартістю у 650 тисяч доларів майже повністю перекриває прибуток, який отримав Леонід Черновецький за продаж свого “Правекс-Банку”. А це – одна із найулюбленіших відмазок екс-мера.

Ну а якщо додати до цього засвічений мером годинник Sky Moon Tourbillon вартістю понад мільйон доларів, то залишається тільки зрозуміти, на яких таких справах заробив подібні статки Черновецький. Адже банк не приносив подібних прибутків.

Завдяки хитрим схемам, мер та його “молода команда”, за 6 років перебування при владі, за даними перевіряючих, контролюючих та правоохоронних структур, пограбували Київ щонайменше на $10 млрд. Корупція, приватизація комунальної власності за безцінь, роздача земельних паїв безкоштовно (звісно, лише — своїм), виведення підприємств з комунальної власності на свої “орбіти” та інше. До того ж ще й гучна історія із ошукуванням громадян через сектантську мережеву піраміду свого “духовного вчителя” Сандея Аделажди. За короткий термін Черновецький взяв участь у такий величезній кількості скандалів, що дати повну оцінку та опис його діяльності не в змозі ані журналісти, ані правоохоронці. Адже, до речі, в креативного мера іноді “випадково” документи згорали в машинах депутатів або губилися.

2. Генадій Кернес. Харків, 2010 р. – т. ч.

Генадію Кернесу, з його минулим та сучасним, які настільки нерозривно переплетені із криміналом та не зовсім цивілізованими методами роботи, друга сходинка нашого рейтингу, напевно, буде навіть образливою. Адже за усім ознаками він впевнено міг бути “антилідером” сучасності. Та за те, що Кернес практично не ховається прокручуючи свої оборудки, він отримує хоч і сумнівний, та “плюсик”, і посідає другу стрічку.

Судимий харківський очільник, за різними даними, бізнес-кар’єру починав із торгівлі краденими ювелірними виробами, що дозволило пізніше відкрити швейний цех, а ще згодом перейти до найбільш “смачного” тогочасного шматка у бізнесі – нерухомості. Також брав безпосередню участь у “найбільш прозорій” процедурі приватизації за безцінь підприємств. Отримавши посаду мера, увесь багаторічний багаж знань, Кернес склав до купи, та втілив у корупційні схеми. Цей “аналітичний” процес посів найвагоміше місце у робочому графіку міського голови. Але аналітичні здібності голови Харкова Кернеса, здебільшого звелися до дуже простих і зрозумілих методів роботи. Адже витончені схеми не притаманні представникам колишньої Партії регіонів. Отже, останній найгучніший скандал, пов’язаний із тим,що Кернес разом із “своїми” депутатами відхилив проект побудови полігону твердих побутових відходів, кредит для якого надавав Європейський банк реконструкції та розвитку. В результаті Харків не отримав 20 мільйонів доларів пільгового кредитування під повністю сформований та продуманий проект. Чому? Тому що за існуючою інформацією, в Генадія Кернеса є “свій” проект полігону, який досі не завершено, проте вже відомо, що його вартість буде куди вищою. Звісно, фінансувати проект Кернеса буде просто міський бюджет Кернеса.

Окремої згадки варті “лавочки” Генадія Кернеса, про які можна сказати “це було б смішно аби не було  б так сумно”. Десять штук лавок для станції метро Олексіївська було закуплено за ціною 288 тисяч гривень, тобто по майже 29 тис гривень за штуку. Найбільше при цьому дивує жадібність, адже по міркам “статків” Кернеса 300 тисяч гривень це зовсім “невеличкий” дохід.

В кабінетах Кернеса відзначилися і сприянням до наркотичних оборудок. Восени 2010 року у місті у кожному районі було відкрито від 3 до 5 торгових точок  з продажу “ароматичних сумішей”. Громада намагалася тиснути на владу і вимагала закриття кіосків. Іноді це вдавалося, проте лише на деякий час. Після проходження “певної процедури у відповідних органах”, ці ларьки відкривалися знову, але вже із документами, які засвідчували, що “наркотичних засобів і суміші немає”. А для більшої наочності, деякі із кіосків стали майже неприховано охороняти міліціонери.

3. Сергій Надал. Тернопіль, 2010 р. – т.ч.

Якби Сергій Надал балотувався у Києві, екс-очільник столиці Леонід Черновецький пишався б таким правонаступником. Податківець зі стажем та відповідним “розумінням” процесів, відточеним у системі починаючи з “лихого” 1994-го по не менш лихий 2010-й, обійнявши посаду мера став учасником найбільших корупційних скандалів за історію незалежності України.

Він вже потрапив у рейтинг найбагатших мерів Україні. Тернопільський мер мешкає у триповерховому маєтку на ділянці у 1200 квадратних метрів. Звісно, все заробила дружина і він тут зовсім ні до чого. Але у земельних питанням Надал знає що почому. Замінивши аукціони з продажу землі за сотні тисяч доларів “інвестиційними” договорами, Сергій Надал за три роки практично безкоштовно роздав забудовникам 15,3 гектари міської землі, спустошивши бюджет міста щонайменше на 9 мільйонів доларів.

За “інноваційною” схемою на комунальне підприємство виділяється земельна ділянка, а потім вже комунальники укладають угоду із приватною структурою-забудовником. А згідно інвестпапірцю забудовник має сплатити 6% вартості свого проекту до бюджету, але при цьому на ті ж 6% повинен провести благоустрій території (зазвичай — маються на увазі комунікації, які забудовник підводить до будівлі, а потім передає у власність комунальникам). Тобто на виході – ніхто нікому нічого не винен. При цьому мер міста не гребує й прибрехати прямо в очі. Коли журналісти одного з телеканалів взялися провести розслідування про його оборудки, він збрехав, що нібито за інвестиційним угодами вартість землі залишається “ринковою”. Але різниця між уявленням мера про “ринкову” ціну, та розумінням ріелторів виявилася щонайменше вдвічі менша, та, звісно, не на користь міста.

Шаленим скандалом закінчилася також ініціатива мера Тернополя із створення муніципальної поліції. Керівника цієї структури було затримано за підозрою у торгівлі наркотиками. Як кажуть – коментарі зайві.

Також відзначився заступник Сергія Надала, якого спіймали на отриманні хабаря, але, гуманний суд, нещодавно випустив хабарника на волю. Коментарі, знову, зайві…

З юридичної точки зору, Надала за руку ніхто “не вхопив”, але вочевидь, що п’ятирічне розкрадання бюджету міста та повний “бєспрєдєл”, який привів навіть до торгівлі наркотиками у владних правоохоронних структурах може бути тільки з двох причин — або повне сприяння та причастніть, або — повна сліпота до того, що коїться під носом. Та в будь-якому випадку, саме через це Сергій Надал впевнено посідає третю сходинку антирейтингу мерів України.

 

 

4. Сергій Ратушняк. Ужгород  1994- 1998 рр., 2002 р, 2006-2010 рр.

Ужгороду на мерів фартить приблизно також, як і Києву. Нинішній очільник міста Віктор Погорєлов дав виборцям всього 4 обіцянки, не виконав жодної, та  ще й погрожував начальнику муніципальної міліції Сергію Горбаню лялькою вуду. Втім, це все одне не затьмарить славу Сергія Ратушняка, креатурою якого, до речі, вважають і теперішнього мера Погорєлов.

Сергій Ратшуняк, або “Рата”, кримінальний авторитет 90-х, якого звинувачували також у співпраці із КДБ, очолював Ужгород кілька разів. Його каденції запам’яталися  бійками, побиттям дівчини-агітатора, яка, мовляв, перша напала на двометрового Ратушняка з кулаками, скандалами міжнародного рівня з приводу антисемітських заяв мера, та “значним” покращенням життя у місті –  у вигляді скульптур дивакуватих ведмедиків, замість безперебійного постачання води та світла.

Загалом, за часи владування, Ратушняк “віджав” на свою користь чимало ділянок у місті,  та територію військової бази із 100 га лісу поруч. У “земельних” справах фігурувала також його дружина — тій виділили в Ужгороді земельну ділянку площею 0,1 гектара під торгівельно -розважальний центр “в оренду строком на п’ять років з наступним правом викупу”. Цікаво, що сам екс-мер у жадібності звинуватив…своїх  “родичів, яких не обирають”, а самому  “вистачає й мерської зарплатні”. Перша каденція скінчилася інкримінуванням Ратушняку приховування валютної виручки , перевищення влади , зловживання службовим становищем та службовою підробкою та оголошенням у міжнародний розшук через Інтерпол, оскільки одразу, як тільки прокуратура прийшла на його підприємство “РІО” він накивав п’ятами закордон.

В останній рік свого мерства,  ужгородська міська рада передала безоплатно КП “Водоканал” і його майно — будівлі та землі в центрі Ужгорода – юридичній особі ТОВ ” Інтер- ВАЛ “, яке належить родині  пана Ратушняка.  Цікаво, що на початку року на дотацію водоканалу з міського бюджету було виділено більше 6 000 000 гривень. Загалом, міськраді пропонувалося затвердити перелік 19 підприємств комунальної власності Ужгорода для поглинання фірмами мера Ратушняка та його “компаньйона”.  “Водоканал” того року встигли повернути у власність міста.

Ну, а за лаштунками “шоу”, які влаштував Ратушняк залишалося те, чим живе Закарпаття й сьогодні — контрабанда, як основний вид діяльності місцевих “авторитетів”.

5. Володимир Карплюк. Ірпінь, 2010 р. – т.ч

Дорогу молоді! Володимир Карплюк один з наймолодших мерів за всі часи українських міст — унікальний приклад для всієї України. Приклад плідного поєднання молодого допитливого розуму та наснаги із дорослою “мудрістю”.  Мер, якого можна сміливо називати символом епохи Партії Регіонів, адже здобув свою посаду він саме за підтримки скандального ректора-регіонала Петра Мельника. Та й успадкував “регіональні” методи “захисту” від нав`язливих активістів, які весь час ставали на захист ірпіньских скверів та парків від забудовників. Активістів “прибирали” руками і ногами хуліганів, а тих хуліганів потім ніколи не знаходили.

Ну а результат активної діяльності був офіційно зафіксований мером Ірпеня у податковій декларації за 2013 рік. За три роки мерства, тридцятирічний Володимир Карплюк, зафіксував один з рекордних прикладів ефективної роботи міського голови А саме – 67 квартир у своїй власності. Цей факт автоматично зробив його героєм усіх новин загальнонаціональних телеканалів. Але як зазначили у громадському русі “Чесно” квартири –  це ще й неповна декларація! Жоден інший політик ані за офіційними, ані за неофіційними даними такою кількістю квадратних метрів не володіє. Тому Карпелюку було “присвоєно” звання абсолютного “рекордсмена країни”.

Під час Революції Гідності зайняв позицію очікування, яка зараз дозволила йому увійти до нової політичної сили та презентувати себе як “нове обличчя”. Хоча до “нового обличчя від дуже старої влади” із десятками тисяч квадратних метрів нерухомості у власності є дуже багато не нових питань.

6. Олексій Костусєв. Одеса. 2010-2013 р.

Іще один місцевий “Путін” в антирейтингу — Олексій Костусєв. Екс-очільник Одеси, регіонал Костусєв, здебільшого, прославився як “деукраїнізатор” Одеси.

Щойно отримавши мерське крісло та задекларувавши за 2010 рік дохід у 1,7 мільйона гривень, мер Одеси одразу зажадав собі підвищенні заробітної плати удвічі. І це при тому, що напередодні він зізнався журналістам, що у нього є у власності будинок в Києві вартістю 12 мільйонів доларів. Навчений досвідом, наступного року Костусєв вирішив просто не заповнювати декларацію.

Окрім “деукраїнізацїї” Костусєв одеситам більше нічим і запам’ятався. Містом він не займався, а просто “прикривав” діяльність відомого одесита та свого “спонсора” Ігоря Маркова. Зокрема — “дерибан” комунальної власності , відмивання бюджетних коштів, а також передачу земельних ділянок в Одесі підставним фірмам – фантомам, власником яких був саме Ігор Марков.

Цікавою була історія, яку розповідав ЗМІ син Костусєва — Олексій Гончаренко. Півгектара Одеського парку за “класичною схемою Черновецького” відрізали та віддали під забудову п’яти дачникам. Серед яких 21-річна дівчина та 24-річний охоронець, який не живе в Одесі. В той час як вартість лише однієї сотки щонайменше $100 тис. Трохи пізніше, коли справа отримала розголос і на неї показово звернув увагу президент Янукович, “дачники” чомусь передумали дихати морським повітрям та відмовилися від своїх паїв на користь міста.

Не обійшлося й без казусів (якщо не вважати все мерство Костусєва казусом) — під час свого правління Костусєв двічі отримував дивні спадщини. То від померлий друг батька квартиру в столиці та вантажівку “Міцубісі” залишить, то успадковує крутого джипа “Мерседес” від… власного водія.

7. Євген Бурлаченко. Луганськ, 2002-2006 рр.

“Луганський” Путін, насамперед відомий своїм передвиборчим слоганом у 2002-му році – “Луганську потрібен свій Путін” – став типовим прикладом силовика при владі. З офіційної біографії відомо, що Євген Бурлаченко з 1978 по 1992 рік працював у КДБ СРСР, а з 1992 року по 2002 рік працював у Службі безпеки України та отримав звання полковника СБУ. У 2002 році став міським головою Луганська.

Якщо більшість жителів Луганська з труднощами згадають його ім’я та прізвище, то у корупційних схемах Східної України Бурлаченко став однією із ключових фігур. Залишився нею навіть після того, як у 2006 програв вибори та звільнився із лав СБУ. При цьому не посоромившись вдягати помаранчеву краватку коли того вимагала політична “мода”.

Отже, основними обов’язками “отця міста” Євген Бурлаченко вважав “лібералізацію” у земельних питаннях (яка призвела до того, що місцеві олігархи розшматували місто, набудувавши скрізь суцільних парканів та “генделиків”), відновлення та укріплення “дружніх” зв’язків з Росією — у вигляді переформатування під себе контрабандних потоків, а також контроль над рухом металу та нелегального вугілля. Звісно, в тій мірі який йому дозволяв це робити губернатор області.

Зокрема, наприкінці мерства Бурлаченко Луганський міськводоканал забрали з міської власності в обласну, для того щоб потім об’єднати всі водоканали області в одну структуру. А це — неабиякі гроші, адже проблема в тому, що водопостачання у Луганському регіоні — нерівномірне. Луганськ має воду, а от промислові райони області — ні. При цьому  тариф і для населення, і для промисловиків, який встановлює область,  – єдиний. Таким чином, замість того, аби за рахунок обласного бюджету провести технічне переобладнання, за сприяння Бурлакова та за рахунок жителів Луганську промислові підприємства області “качали” воду. Щоправда, гроші які були в прямому сенсі слова “відмиті” ніхто не рахував довгі роки — бо така була “політична воля” – а тепер вже, напевно, вони й у “воду канули”.

Ну, і напевно, варто нагадати, що Бурлаченко навіть простягнув руки до столиці — його сину “вивели” з власності Києва та  “віддали” у кишеню комунальний кінотеатр “Росія”.

 

8. Цапюк Степан. Олександрія, 1998-2006, 2010- т.ч.

Двічі був мером Олександрії, Кіровоградської області. Після другого терміну – зміг дозволити собі стати депутатом Верховної ради. Проте, лише один раз. Але вже у 2010 він знову став мером за підтримки Партії Регіонів. Політична сила тактично не допустила до виборчого процесу головних конкурентів Степана Цапюка і він із результатом у 47% голосів при явці у 36% посів знову вже звичне місце міського голови. Проте, як  у попередні терміни, похвалитися якимись реальними досягненнями так і не вдалося.

У 2011 році Степану Цапюку висувались численні звинувачення у корупції й неефективному господарюванні. Дрібні підприємці з Олександрійського центрального ринку звинувачували його в передачі цього ринку в оренду фірмі, що пропонувала найменшу орендну плату, через те, що серед власників фірми були родичі керівництва міста. Адміністративний Суд Кіровоградської області 12 січня 2012 року визнав незаконним рішення Олександрійського виконкому під головуванням Степана Цапюка про передачу КП “Олександрійський Центральний Ринок” в оренду ТОВ “Управляюча компанія-2011”. Суд виявив, що міська рада не тільки віддала в оренду “Центральний ринок” компанії, яка запропонувала найнижчу, що була заявлена, орендну плату, але й прокредитувала цю компанію.

Восени 2013 року Степан Цапюк став фігурантом корупційного скандалу щодо землі, яку викупив його син з компаньйонами. На суді Степан Цапюк заявив про те, що не вважає себе винним, оскільки, на його думку, він є найвищою посадовою особою в місті, а тому, він не зобов’язаний повідомляти про свої конфлікти інтересів. Мовляв, немає кому. Чому він не повідомив міськраду, як того вимагає законодавство України, він не пояснив.

Ну, а головним досягненням мера Олександрії стала повна прихильність до керівництва Партії Регіонів, що, напевно, і забезпечувало до певного часу його безхмарне політичне існування. Саме тому, коли тільки розпочиналися події Євромайдану, Степан Цапюк послідовно критикував і виступав проти них. Він підтримував застосування силових методів до протестувальників на Майдані. У зверненні до олександрійців від 18 лютого 2014 року він назвав Євромайдан “неонацистським путчем, метою якого є встановлення неонацистської диктатури”.

9. Олексій Бакай. Бердянськ, 2010 — т.ч.

Мер курортного міста України, який за часів своєї діяльності на посту очільника Бердянська зумів значно збільшити свої статки, проте так і не зумів значно покращити саме місто. Хоча треба віддати належне – спроба піти на відвертий діалог із ініціативними жителями міста була, проте захлинулася. Мер міста намагався вести блог, де запрошував молодих людей коментувати, пропонувати і т.д. Проте коментарів так і не дочекався – занадто багато знали люди про його справжні мотиви.

Відомий тим, що за дуже короткий термін розширив свою власність за допомогою цілої низки підставних осіб. Зараз опосередковано володіє будинками, готелями, базами відпочинку, земельними ділянками, магазинами.

Ті фірми, в яких у минулому він працював, а пізніше зміг поставити на керівні позиції своїх людей, зараз із легкістю виграють тендери Бердянська.  Наприклад, у 2011-му році Бакай сам собі виділив кошти на укріплення коси. Фірма, якою володіє він та його син –  “Азовгідробуд”  – отримала 15-мільйонне замовлення на виконання цих робіт. Слід зазначити, що саме з приходом до влади Бакая більшість споруджених раніше укріплень була розмита водою. Тобто понад 20 млн грн, вкладені в укріплення коси у два попередні роки — 2009 та 2010 –  за офіційною версією змило в Азовське море.

 

 

10. Анатолій Федорчук. Бориспіль, с 2006 — по т.ч.

У “хвості” нашого антирейтингу  міський голова Борисполя, одного з ключових міст країни. Місто, через яке проходить величезний транзит як наземного транспорту, так і аеропорт міжнародного значення. Відтак — місце солоденьке для бажаючих “трохи” заробити.

Вже традиційно, перша пляма у біографії нинішнього мера Борисполя – це скандали із забудовами та землевідведенням. Знову ж таки — без аукціонів. Найбільше галасу наробило відведення, так би мовити “на ничку” 17 га землі для фабрики “Рошен”. За словами очільника Борисполя Федорчука, нібито не було сенсу проводити конкурс, адже бажаючий був-таки один, той самий “Рошен” і взагалі попиту з боку інвесторів на землю поблизу столиці та міжнародного аеропорту, бачте, немає. А от за словами підприємців та бізнесменів, попит є. Водночас “пропозиція” має занадто високу  неофіційну мзду, або, як в Україні говорять “вдячність” чи то “благодійний внесок”.

Окреме місце займає й проект водоочисного комплексу, який мав фінансуватися із держбюджету, вартість якого складала 260 мільйонів гривень. Проте, за інформацією джерел, через те, що мер Борисполя і обласне керівництво не змогли домовитися по рівню “дерибану”, проект загальмував.

Варто сказати, що і певні добрі заслуги у Анатолія Федорчука все ж таки є. Це — дороги. Щоправда, їхня вартість у кілька разів перевищує середні розрахункові цифри по країні. Але це – нормально. Адже і кава на території  аеропорту в рази дорожча, аніж у центрі Києва.

Звісно, не можна не згадати “унітаз бажань” на який на початку вересня виділили 119 тисяч бюджетних коштів.  На знак протесту проти рішення про виділення бюджетних коштів на установку “крісла бажань” в місті депутати Бориспільської міськради навіть подарували мерові “золотий” унітаз.

Звісно,  охопити всі “подвиги” всіх місцевих князків, які вважають головним завданням міського голови забагатіти якнайбільше практично неможливо. Тому в рейтинг попали лише найяскравіші представники та “фахівці” українського самоврядування — ті, за часів владування яких покращення власних статків було прямо пропорційним погіршенню життя мешканців міст. Але навіть із такою десяткою, можна з упевненістю стверджувати, Україна дійсно “має талант!”. Прикро, що не такий