Щоб легше керувати народом, його треба позбавити свідомості, забрати духовний стрижень, — Олег Герман

Коли я у селі закінчив школу, тато Михайло посадив мене поруч, обняв і тихо змовив: «Бережи Україну, Олю». Більше ані слова – час був такий. Коли до першого класу син йшов, я казав: «Тарасе, яке то щастя бути вільним!» На календарі заосінився 1990 рік. Коли у 2004 році Тарас їхав на помаранчевий Майдан, то мовив уже до нас із дружиною: «Молодим треба завершити справи. Нас багато!» А дідусь Михайло в задумі промовив: «Що ж то буде далі?» Коли у 2014 році син із вогненного Майдану рушав на фронт, я подумки розмовляв із внуком: «Бог милосердний! Ти мусиш дожити, аби гордитися Україною!» Минуло ще чотири роки. Що я нині маю сказати їм, вам. Що?!

Уже чверть століття немає батька. Нині син нервово вимикає телевізор, коли бачить підхалимну браваду. Внук уже став студентом. Я їх запевняв, що настане час правди, що таки станемо заможними, що нашу гідність ніхто не зневажить, що життя буде кращим, адже 27 років… А слова падали, як зерня на камінь. Що сталося з нашою вірою, з нашими намірами, з нами всіма. Чому таке розчарування ув очах краян. Звідкіля прийшла ота люта орда запроданців на отчу землю?

А тепер до вас маю слово. Не відаю ще скільки набереться до оголошення списку «бажаючих». Наша країна живуча – он які війни, голодомори та терори пройшла. Вона має тіло і душу. Чуєте – тіло і душу!!! В ній тече вода і кров, у ній пульсує серце і розум. Найперше звертаюся до тих, які вже наповнилися владною отрутою. Вона частково туманить розум, а голову перетворює у скарбничку, куди, через прорізану совість, скидають монети. Чи не так? Ну. Признайтеся… Де ви досі були?

Хіба не бачили отого безладу в керівництві? Хіба не розуміли, що створився владно-кримінальний спрут! Чому не зупинили, не виправили ситуацію? Чи не в одній упряжці з ними? Чи не з однієї колоди вас витягують та перетасовують місцями? І знову хочете вибрати туза козирного. Мало ще – не навампірилися людською бідою, не заграбали нивку останню з під-ніг знеможеної літами, хворобами, нестатками та зневагою бабусі Кароліни? Ще не набудували хоромів для всіх правнуків своїх? Хіба не при вашому потуранні та страхові за свою шкуру покалічили неньку, обрубали її тіло. «Яку?» – запитаєте. Україну! Чи не ви даєте дозволи, аби зрізали її коси, та на торги везли задля ваших ненаситних статків, та знову до булави рветеся.

Щоби легше керувати народом його треба позбавити свідомості, забрати духовний стрижень. Знекультурити, розчинити українське в чужинських мотивах, танцях, словах. Такий народ перетвориться у космополітичного рóбота. А тоді – жодних проблем із покірним стадом.
Споглядаючи ситуацію дещо аналітично, бачу в існуючій державній машині ще одну – підпільну державу. Там не діють жодні закони, які прописані для народу. Там інші цінності та теми для розмов. В них є свій зелений Бог, якому вони моляться і який визначає та вирішує все. Машина в машині. Ми не можемо попасти в їх райони помешкання, бо ті райони охороняє ціла армія. Не українські кордони, а кордони підпільної держави. Вона росте, як ракова пухлина і дедалі більше знекровлює живе тіло України. Їй належать і карпатські ліси, і бурштинові копальні, і вся залізнична мережа, і банки. Все тіло країни пронизано її метастазами.

Не можемо завітати в гості до тих «слуг народу», бо відгородилися від нас триметровими парканами, не можемо перестріти на вулиці та порадитися, бо довкола них кільце охорони. Якісь вони заражені, чи що? Вже у невеликих містах, не кажучи про столичні квартали, узаконено стоять замасковані суцільними синіми брезентами та вивісками «Національна лотерея» модерні казино, де грають на мільйони. За своєю наївністю, я хотів заглянути, що ж це за такі дивацькі лотеріанти. Побачивши всередині дітей, застережливо звернув на це увагу. Одначе в цьому вони побачили терористичну небезпеку і я, ще й наступного слова не змовивши, опинився за дверима. «Таким мудрегелям тут не місце!» – засміявся вслід беззубий силач.

На початку утвердження нашої країни працював завідувачем відділу культури нашого міста. Можливо пригадуєте святкування 450-ліття Тернополя чи освячення національного прапора та встановлення його над міською управою? Запальний та амбітний, прагнув розробити тривалу програму духовного пробудження. Одначе, мені керівництво зауважило, що помиляюся й маю виконувати лише волю «вищих», а не проявляти якусь власну ініціативу. Усі аргументи були відкинуті та виголошено вердикт: «Міська влада є годинник, де шестерні крутяться у взаємозачепленні. Якщо якесь коліщатко буде обертатися проти, ми йому зубчики швиденько обламаємо, а ні – викинемо з годинника». Пропрацював я аж… один рік. Не вписався.

Багато побачив, відчув та зрозумів, як працює ота машинерія. Чи щось змінилося тепер? Циферблат міняють раз за разом, навіть перефарбовують. А шестерні… крутяться справно. І не тільки в місті, а й в області, і не тільки в області а й на Банковій та Грушевського у Києві. Забрехалися, замажорилися, прокралися… Вже ніхто, ані в своїй державі, ані за її межами не вірить вам, «нешановні наші».

Передвиборчі ігри мені знайомі ще по тому, як прагнуть іноді залучитися підтримкою на догоду конкретного кандидата. Якщо читатимуть цей матеріал певні люди, то згадають, як пропонували мені творчо оспівати їх доблесті та взяти до своїх рук знамено їхньої політсили. Цитую майже дослівно: «Олег! Ти ж до села автобусом добираєшся? Не гоже! На саму зарплату однозначно машину ніколи не купиш, а наша партія дарує тобі авто! От лише проханнячко маємо… Зрозумій нарешті, все можна купити!» Виявляється не все і не всіх. Таких, що вірять і будують Україну є мільйони! Запам’ятайте, шановні «кандидатики», – мільйони!!! Навіть при тій ситуації, що мільйони стали вимушеними емігрантами, мільйони зневірилися та спилися, мільйонам геть осточортіла існуюча брехня і несправедливість, оте злиденство і розруха на дорогах та в головах.

Кажете – бюджет держави бідний, тому й не піднімаємо зарплату… А підпільний? А конрабанда? А карусель корупційних зборів з народу? А офшорні золоті гори? Мало перерахував! Ніби пошесть чи епідемія впала тепер на державні органи: судді не чують, поліцаї не бачать, чиновники втратили людську мову… Кожен із вас нині проголошує себе Месією – єдиноправильним! Чи то з лівого боку, чи то з правого, чи то з центру – суцільний парад святих визволителів. Вони скоро кинуть у вогонь своєї агітації мільйони і мільйони доларів, а в селах, розбомблених регулярними вибухами військових баз, роками постраждалим ані копійки не виділили – грошей немає. За газ із людей останні соки витискуєте, а свій газ боїтеся людям продавати. «Як же – це ж таке бабло пропаде!» – репетував на телешоу один з депутатів.

Дивлюся на маріонеткових кандидатів, які чи з своєї манії величності, чи від політичної сліпоти не збагнуть, як їх підло використають та кинуть під ноги ті, які так настирливо підбурюють до участі у виборах. Розділяй і владарюй! А найбільше пече мене відсутність єдиного стрижня у правій частині кандидатів – ніхто не хоче поступитися. Якщо ви й далі будете «удільними князьками своїх міні-партій», якщо не сядете за круглий стіл, не сформуєте єдину команду, не поставите на одну конкретну постать, не розприділите своїх повноважень для реалізації задумів створення міцної національної самоствердної держави, то наша незалежність лусне, як повітряна кулька і зостанеться черговий капшук ілюзій. Як з гіркотою писав гетьман Іван Мазепа: «Самі себе звоювали!» Настав час будувати не приватні палаци, а Україну, бо народний Олекса Довбуш теж не дрімає.

Скажете, що я нині надто агресивно налаштований. Просто увірався терпець. Пригадуєте, як писав Франко: «Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала». І ще наведу його мудрі думки. «Народ у своїх кривавих революціях ставить державі і всій людськості великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробут, братерство, працю. Народ ллє кров за ті високі засади на барикадах, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, а скінчивши тую вѐлетню працю, немов утомиться і… здає велике діло в руки провідникові освічених інтелігентних лібералів, тих, що у війні не лляли кров, а радили, кричали та… гуляли. Ось тоді вони й починають вести усе по-своєму, задля власних вигід…» Чи не про вас писав великий Каменяр? Якщо ж терпець увірветься в людей, боюся, вам вибори вже не знадобляться.

Мабуть і все на сьогодні. Неспокійної ночі вам!

Олег Герман – заслужений діяч мистецтв України