Спогади з поля бою: “Італійський найманець в українській армії? А я родом з Тернополя!”

Віталій, 25 років. У мирному житті – тренер з бодібілдінгу. У зоні АТО – боєць.

“Я відстояв Майдан від початку і до кінця. 20 лютого був на Інститутській, двоє моїх друзів убили. Вони були в тій “черепасі”, яку розстріляли.

Коли приїхали в Слов’янськ, то в перші ж дні ми потрапили в ситуацію, коли проти нас будували барикади. Тоді виникло дивне відчуття, що ти на боці “Беркуту”. Але це швидко минуло. Ми ж стояли за єдність України. А ті, хто з протилежного боку – не зрозуміло за що. У нас летіли гранати, стріляли снайпери з РПГ.

З нами хотіли зробити теж саме, що і з 25 бригадою – захопити техніку за допомогою нібито мирних жителів і розстріляти. Але завдяки 95-ій бригаді вдалося відстояти позиції.

Коли нас блокували на мосту, приїхали італійські журналісти. Мої батьки вже 15 років живуть в Італії, я непогано знаю італійську, іспанську, англійську мови. І ось мене зняли місцеві телевізійники і виклали в інтернет – “Італійський найманець в українській армії”. А родом я з Тернополя!

Ми навіть не думали, що стоятимемо пліч-об-пліч з “Беркутом”. На нашому блокпості був Івано-франківський “Беркут”. Вони – патріоти. Ми подружилися, стали, як рідні. Наші, нацгвардійці, їх теж здивували своїм духом. Коли ми від’їжджали, хлопці зробили для нас армійський салют. Вони розуміли, що таке контрактник, але не розуміли, як йти на Війну, як ми прийшли.

Те, що було на Майдані, то залишилося на Майдані. За час Майдану я схуд на 20 кг. Ми тоді боролися проти системи. І зараз, як військовослужбовець, я розумію, що є наказ, і ти не маєш права його порушити. На Майдані ми свого добилися. А нині у нас загальний ворог.

Я довго жив у Італії, Іспанії. Там інший рівень мислення, там люди все, що не роблять, роблять для себе і свого співтовариства. Вони почуваються єдиною системою. На сході люди бояться змін…

Коли ми лише приїхали в Слов’янськ, було багато світла, зараз світла немає. Місто в кільці. У Слов’янську, звісно ж, залишилися мирні жителі. Це як з Чорнобилем, не усі виїхали. Хтось залишився, хтось повернувся.

Волонтери привозять все, що не видає армія: наколінники, розвантаження, прилади, спецзасоби, ліки, їжу.

За словами офіцерів, які з нами стояли, в Слов’янську дуже важко воювати. Там працюють найманці. Любителі не стріляють з ПЗРК (переносний ракетно-зенітний комплекс – ред.)

Моя дівчина знає, що я можу звідти не повернутися. Ми познайомилися на Майдані. Вона дуже переживає. Але іншого вибору немає. Війна міняє людей. Синдром Слов’янська – це коли ти приїжджаєш додому і не можеш перебувати в тиші. А ще дивлячись на людей, ловиш себе на тому, що дивуєшся, що вони живі.

Коли звикаєш до адреналіну, страху, згодом у мирному житті скучно. Якщо почнуться реальні зміни в країні і армії, я б пішов служити в армію.

Я спокійно сплю. Але все одно думаю, що нам усім потрібно пройти реабілітацію.

Свобода