“Сповідь” – найкраща розповідь тернополянки для конкурсу “Народження – це Диво”

Оксана Базан, переможець конкурсу Ессе 2014.

Привіт, вечірнє сонце. Як пройшов день? Я, як бачиш, вкотре повертаюсь додому. Іду отак полями, несу сапу на плечі, та тягар на серці значно тяжчий. Він завжди при мені… Отак іду, любуюсь квітами і золотим колоссям, щебетом птахів – а, може, то оце востаннє. Іду тому і прощаюсь – мо’, до завтра, а мо’, навіки. І з тобою, тепле сонечко, прощаюсь. Спасибі за хорошу днину, що не пекло в обід, що й досі грієш і проводжаєш мене додому. А далі йди спочивать, не заглядай у моє віконце – там тільки смуток і печаль. І само засумуєш, заплачеш – завтра не виглянеш, а стільки чекають тебе. Я ліпше розкажу тобі. Ти знаєш, у мене вдома син. Його однолітки вже дітей бавлять, а він… він сам як дитина. Як упав тоді, пару літ тому, і вдарився головою, то і почалось все це. Возила до лікарів, знахарок – казали, нема чим помогти.

А я все молила Бога, щоб мій синочок жив, біля мене жив. От і живе, якщо то життям можна назвати. Все лежить, вже й не встає і не ходить. Лежить з дня на день і дивиться кудись. Здається, часом не розуміє, що і я кажу йому(а підпускає до себе лиш мене), та все дивиться і дивиться. А то, бува, і нервовий чогось стане, інколи і вдарить… Та я його люблю, бо то ж мій син, ще колись вимолений-випрошений у Бога, мій найрідніший. І ходжу біля нього з дня у день, і сплю біля нього, і думаю лиш про нього, і живу ним. Живу заради нього… От прийду зараз – і зразу ж до його постелі. Ні голод, ні спрага, ні втома – ніщо не важливе, як він один. Ох, мій синочку, мій янголе, моя радосте і муко, щастя і печале. Он бач, сонечко, і моя хата. Вже й прийшли. А тепер іди, поспи, наберись сил на завтра. Ну, чого похмурилось, зажурилось. Не плач – тебе чекатимуть завтра радісним і привітним. Не плач, бо виплачеш усі сльози світу, і мені не лишиш – що ж робитиму цілу нічку. Прощавай, сонечко. Спасибі за день, спасибі за допомогу і за те, що ти є. Спасибі за любов і опіку, твоє милосердя і всепрощення. Спасибі за життя – моє і сина. Бо в нас воно одне на двох. Прощай. До завтра – бо мушу жити…

Конкурс проводила Школа щасливого материнства св.Анни