275 фотографій, які для когось улюблені

П’ять — не аж таке сакральне число, як три, але дає можливість мовити про репрезентативність певного явища. Ну, а якщо конкретніше, то рефлексуючи з приводу виставки «П’ять улюблених фотографій», котра діє у «Бункермузі», то п’ять те число, аби зрозуміти, чи варто «френдити» чи «фоловити» того чи іншого фотографа.

І, якщо глобально, то п‘ять світлин від 55 фотографів мали б дати уявлення про те якість фотографічного життя. Але стан і його оцінка – речі суб’єктивні, тому залишу це на персональне опрацювання. А від себе — розмова з кількома учасниками виставки.

Придумав і організував експозицію фотограф Сергій Гіс:

— Ця виставка — скоріше для створення нових запитань. Приміром, чому в місті, де стільки фотографів, настільки знецінене мистецтво фотографії як серед самих фотографів, так серед глядачів. У нас дуже мало мистецьких проектів і сфер, охоплених фотографією. А щодо проведення фотовиставок – це взагалі окрема тема. Коли в місті вони відбуваються майже раз у рік — це практично смерть для фото.

На жаль, не все вдалося організувати, як хотілося, тому не встиг навіть порозмовляти з багатьма, а дуже хотів познайомитися з фотографами старшого покоління, і щиро вдячний їм, що вони завітали. В планах співпраця з ними, адже у них є безцінний досвід, а молодь має велике бажання та вміння працювати в цифровому світі — тому, думаю, ця співпраця була б взаємовигідна.

На виставці я показав фото зі своїх довготривалих проектів — зйомка театру, поліклініки, концертів, вуличне фото. Вибирати було не важко, бо мені подобається мало кадрів, точніше вони мені подобаються, та не настільки, щоби їх показувати.

У фотографії для мене головне чесність. Зі стрітом це просто — головне, щоб ті, кого фотографую, не бачили момент зйомки, у всіх інших жанрах — це вже діло звички. В театрі перших півроку пішло на те, щоб на мене перестали звертати увагу, а тепер я можу спокійно заходити будь-куди і ніхто на це не звертає увагу.

Василь Бурма:

— На більшості фотографій цієї виставки бракує роботи зі світлом. Вдалий кадр складається не тільки зі спійманого моменту, відповідного ракурсу, а й гри світло-тіні, бо ж фото – це світлопис. Фотографи мого покоління працювали з чорно-білою фотографією. Ми шукати цікаве та вигідне світло, інакше у монохромі фото було б ніяким і не мало виражальної сили.

Технічні можливості тогочасних камер і матеріалів обмежували. Приміром, найвища світлочутливість плівки становила 250 одиниць. Камери були повністю ручними – тому треба було постійно слідкувати за тим, аби об’єкт був у фокусі, пильнувати значення витримки та діафрагми. А головне між технічними завданнями не прогавити момент.

Водночас ці обмеження підштовхували до експериментів. На цій виставці представив роботи, які показують різні техніки друку фото. Вдаючись до різних технічних прийомів, ми рятувалися від сірості. Бувало, виставковий кадр робився в лабораторії. Глянеш на початковий варіант, здається, нічого цікавого, а попрацюєш – і вже вдалий кадр. Як писав Маяковський «Изводишь единого слова ради тысячи тонн словесной руды», — скільки треба було витратити часу, плівки, фотопаперу, щоби досягти того ефекту, який нині можна зробити в Фотошопі майже миттєво.

Приміром, часто використовували ізогелію — різновид фотографіки, при якій отримують узагальнене зображення з лімітованою кількістю півтонів — є чисто чорний, чисто білий та заповнюючий сірий. Надзвичайно деталізовані світлини, без підвищення загальної контрастності давав ФДП — фільтрація деталей проявлення. Схожа за результатом соляризація. Метод популярний та відомий, але я сам прийшов до нього. Трапилося це випадково, коли проявив одне фото, але мені воно не сподобалося, то й кинув на підлогу. Зранку знайомий прийшов до мене, побачив знімок і каже: «Слухай, старий, а то ж кадр». Я глянув – а й справді. Загальна засвітка призвела до почорніння кадру, і лиш на межі колись білого та чорного з’явилася біла лінія. Потім часто використовував цей метод, іноді передруковував чи робив репродукцію, щоби підсилити контрастність. Схожий на соляризацію мокрий друк, у результаті якого виходить дуже цікаве зображення, де різко виділені всі деталі — фотографія набуває певної сюрреалістичності.

Надя Ротман:

— Зйомка портретів — мій відпочинок. Думаю, головне у таких роботах це відкрити душу того, кого фотографуєш, хоча, можливо, на фото люди постають такими, як я їх бачу та сприймаю в конкретний момент, а потім вони можуть бути зовсім іншими.

Щойно дізналася про назву виставки, знала які світлини покажу. Ці особливі для мене тим, що на них зображені люди, з якими у мене склався емоційний зв’язок. Для мене це важливо, бо ціную у фото природність, а це буває, коли між фотографом і моделлю є певний рівень довіри. Я не люблю «лялькових» і «пластикових» людей — люблю працювати з тими, які мене чимось зачепили, мають свої особливості, є справжніми.

Володимир Олендер:

— Знімаю в різних жанрах, але портрет — один з улюблених, тому представив роботи у цьому жанрі. Такі фотографії потребують багато часу й зусиль. Зазвичай портретна зйомка у мене триває близько двох годин, швидше хіба на паспорт (сміється. – А. З.). Стільки часу потрібно, щоб людина звикла до мене й камери, розслабилася. Вдалий портрет — той, де модель розслаблена, у потоці думок, де проявляє щирі емоції.

Важлива частина фото — світло. Представлені тут роботи створені з природним світлом, стараюся зробити так, аби була хороша світлотінь, щоби освітлення надавало об’єм, задавало настій, підкреслювало принадності моделі.

Анна Золотнюк.

Фото Наді Ротман, Володимира Олендера, Сергія Гіса.

 

Comments are closed.