Габсбург, який вирішив стати українцем

Пройшло вже трохи часу відколи Наталка Сняданко представляла «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» в тернопільській книгарні «Є» і ще більше відтоді, коли побачивши на форумі видавців цю книжку, захотіла її прочитати. І ось я її прочитала. Забігаючи наперед, скажу, що вона не тільки виправдала всі сподівання, а й перевершила.

Красивостей у ній вистачає, але я не про декоративність, а про естетику. Чи то пак красу того ґатунку, де зовнішні принади — це віддзеркалення (чи наслідок/причина) внутрішніх. Краса починається з обкладинки (але зле оформлена книжка ВСЛ це явище, в принципі, з розряду чогось нереального), де на відмінно тонованому знімку порфіроносець з накинутим на плечі шляфроком і трояндовим вінком на голові (пояснення того й того  – в тексті). Ніби все просто, але від тої простоти і продуманості достоту прокайфовуєш. Окреме слово про назву. На зустрічі Наталка Сняданко сказала, що має пасію до довгих назв. Що ж, вона не одна така.

***

Головний герой роману – ерцгерцог Вільгельм Габсбург, прибране ім’я — Василь Вишиваний. Наталка Сняданко каже:

 — Якщо є така постать, то про неї має бути роман. Коли з’ясувалося, що його нема, була страшенно здивована. Я писала цей текст фактично з почуття обов’язку – хтось же має написати роман про Вишиваного. Про Вільгельма Габсбурга є більше матеріалів, ніж ми собі думаємо: збереглося його листування, автобіографія, надиктована ним у часи Директорії (дуже важливий документ, бо з нього ясно, як саме говорила ця людина), є його збірка віршів, написаних українською, є монографії про нього, документальний український фільм. Тобто не можна сказати, що про нього зовсім нічого не відомо, але це критично мало як на таку постать. І до речі, серед цього всього найменше свідчень від членів родини — через своє захоплення Україною, Вільгельм абсолютно посварився зі всіма її гілками – як австрійською, так і полонофільською. Для них він був персоною нон грата.

Вільгельм Габсбург — людина, що обрала собі ідентичність. Наймолодший син Карла-Штефана фон Габсбурга став полковником Легіону Українських Січових Стрільців. Популярність Василя Вишиваного була такою великою, що його вважали одним із чільних претендентів на трон при становленні монархії в Україні. Чи були реальні шанси?

— Вони були досить поважними, принаймні, так їх тоді трактували. Фатальна помилка Вишиваного — він був страшенно лояльним. Приміром, міг би стати таким собі Махном, проголосивши свою владу (у той час це нікого не здивувало б), але вихований у традиціях європейського монархізму, розумів, що так не можна робити, прихід до влади має бути інституційно зумовлений. Ця його риса — вище за все ставити закон — мені страшенно симпатична. Він чекав офіційного дозволу від монархії, вона такого дозволити не могла. Тож Вишиваний постійно перебував у невизначеному стані, поки не стало занадто пізно.

***

Але «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» — текст не тільки про кронпринца. Це текст про контекст.

— Проблема з історичним матеріалом, котрий стосується Галичини, та, що він складається з трьох частин – австрійської, польської, українську, які рідко перетинаються. І ми вдаємо, що в українській історії не було ніяких стосунків з поляками чи австрійцями. Коли я читала «Червоного князя. Таємні життя габсбурзького ерцгерцоґа» Тімоті Снайдера, мені страшенно імпонувало, що він розглядає українську історію в європейському контексті. Мені захотілося зробити те саме в рамках Галичини, яку ми дуже любимо міфологізувати, але яку насправді дуже мало знаємо.

Центром подій стає Львів. Тут авторка оселяє врятованого Василя Вишиваного та його родину — дружину Софію, онуку Галину та її сім’ю. Власне, від імені Галини ведеться інша частина оповіді. Вона стає ланкою, що єднає тамтой час із сучасним.

— Бабуся й дідусь розповідають їй про речі, що замовчувалися. І це був саме такий — живий — спосіб передавання досвіду, традицій, культури, що був єдино доступний в галицьких сім’ях. Мені хотілося показати саме той щасливий випадок, коли є сімейна неперервність. Коли є нормальне виростання у незруйнованому соціокультурному тлі.

Письменниця акцентувала увагу на жіночих образах.

— На відміну від польської чи австрійської літератури, у нас дуже мало жіночих спогадів. Та й вони здебільшого зосереджені на риториці важливих (показує символічні лапки – А. З.) речей. Тому ми дуже мало знаємо про воєнний та повоєнний побут, про міську атмосферу. Реконструювати такі речі страшенно складно. У романі я створила таких жінок, котрі  мешкали в тогочасному Львові, щоби через їхній погляд показати, як все було на побутовому рівні. Я збирала шматочок за шматочком тогочасну дійсність, реконструювала її, намагаючись зробити полотно цілісним, а не тільки історичним чи біографічним. Тому Львів є фактично одним із героїв роману. Мені хотілося б, аби читаючи, людина відчувала себе у своєрідній тривимірній грі, де пересуваєшся вулицями, відчуваєш аромат, бачиш, у що вбрані люди. Власне мені йшлося, аби відтворити те другорядне, котре насправді є важливим.

І це вдалося. У романі нелінійний часоплин. Події перемішуються, змішуються герої і все на тлі реалістично промальованих деталей та зібраних дещиць. З того всього виносиш не тільки те, чим заповнити лакуни знань, а й відчуття чогось легкого, як доторк шовкового шляфроку.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.