Студентка розповіла, чому обрала саме цей виш у Тернополі

А й справді, чому? Ті, кого цікавили подробиці мого життя, рано чи пізно обов’язково запитували мене про це. І кожному я завжди розповідала щось інше. Десь із десяток різних версій того, чому я обрала саме Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. І жодну із них не можна назвати хибною.

Версій було багато, тому що я довгий час сама не могла вирішити, за що так люблю цю кількаповерхову таку для когось непримітну, а для когось величну будівлю. Розповідала я і про викладачів, які кожного заняття штурмували наші голови все новими і новими знаннями, і про велику кількість заходів, в яких можна брати участь і які ніколи не дадуть занудьгувати, і просто про добрих людей, багато з яких я зустріла саме там. Кожного разу щось інше. І ось мені знадобився цілий рік постійного перебування в своєму, не побоюсь сказати, рідному університеті, щоб точно для себе визначити, що люблю я його… за атмосферу.

І жодну із попередніх версій не можна назвати хибною. Адже атмосфера мого рідного педагогічного – не що інше, як люди, які кожного дня переступають його поріг: і викладачі, і студенти, і працівники. Разом із тим і багатогранне дозвілля та можливість проявити себе та свій талант. Я виходжу з дому і опиняюсь знову вдома.

Насамперед кортить подякувати усім відважним воїнам педагогічного фронту, усім викладачам, які не побоялись пробитись крізь нашу ще дитячу наївність і, ніде правди діти, лінощі, знайти свій підхід до кожного та чогось навчити. І не просто навчити, не просто розкрити наші голови і силою увіпхнути туди знання, а припіднести їх у такі вишуканій, апетитній та акуратній формі, щоб нам самим закортіло поглинути їх, ще й подякувати за це та з любов’ю і теплом у серці згадувати потім ті неймовірні моменти.

А що вже казати про вільний від дисциплін час. Постійно, кожного дня у стінах педагогічного університету імені Володимира Гнатюка щось обговорюється, щось планується, щось відбувається. Вся будівля, для когось, можливо, зовні сіра та непоказна, всередині постійно вирує новими думками, ідеями, емоціями. Почуттями, якими і я, і ще багато хто зі мною натхненно та радо навчилися виплескувати на сцені: у пісні, виступі чи навіть у тому самому КВН. Можливостей – море. Достатньо тільки мінімального бажання – і тебе приймуть у колектив, дадуть свою роль, а згодом вкажуть пальцем на сцену і скажуть: «Давай, не підведи. Це твоя мить!».  Ой, чого тільки вартує вогонь в їхніх очах. Певно, такий самий вогонь горів і в моїх. Зрештою, всі ми у педагогічному, немов відбиток чогось одного великого. Всі унікальні, однак водночас усі чимось схожі.

Ось це і є атмосфера, про яку я розповідаю. Унікальна у кожному навчальному закладі, і в нас вона також особлива. Можливо, у світі є кращі місця. Але до біса їх. Вже ніщо не замінить мені мій рідний Педагогічний.

Колись мій дідусь-поет взяв мене, ще маленьку, за руку і вперше відвів під стіни цієї обителі педагогів. Я пам’ятаю його хитру посмішку крізь сиві вуса, коли він згори, обрамлений сонячним німбом, дивився в моє крихітне обличчя. Тоді він нічого не сказав, але як багато відкрив для мене тим своїм поглядом. Через кілька років я вже всім упевненим писклявим голосом запевняла, що стану вчителькою. Не хочу бути, а саме стану. Різниця для мене в цих поняттях була колосальною, і саме тому я не змінила своєї думки навіть через багато років і зараз є щасливою студенткою того самого університету, під який ще маленькою мене привів дідусь.

Признаю, багато людей із мого оточення не розуміли мене. Замість очевидних перспектив вони звикли бачити тільки щось сіре та мало зрозуміле. Розмовляючи покремсаним суржиком, вони не могли осягнути усієї важливості розвитку української мови. Не бачили у житті моєму та своєму нічого важливішого, ніж достаток. Мені було боляче. Дуже пекло від того, що наш світ так сильно зав’язаний на грошах. Мій вступ у Педагогічний був своєрідною маленькою революцією. Досі багато людей не розуміють мене. Ну що ж, про цих людей я просто стараюсь не думати.

Я знаю, що зробила правильний вибір. Нехай інші бачать тільки сіру будівлю – я то знаю, що за її стінами ховаються скромні велети української мови та літератури. Люди, які кожного дня здійснюють неймовірні речі. І мені цього достатньо. Мені достатньо пар, достатньо багато-багато книг, які я читаю кожного дня, достатньо заходів, у кожному з яких я беру участь. Ще б пак, це й напевно і є те, що люди кличуть щастям.

Я щиро усміхаюсь, коли дописую ці рядки. Стільки приємних та ще не захололих спогадів пробудилось, поки я писала це есе. Ось зараз поставлю останню крапку, вимкну свого ноутбука, ще раз згадаю, скільки відомих та розумних людей вчилось у стінах університету, студенткою якого маю щастя бути й я, і піду планувати наступний захід, в якому хочу показати черговий із своїх нерозкритих талантів.

Саме так я і відповім наступного разу, коли мене спитають, чому я обрала свій університет. За атмосферу, за людей, за можливість навчитись, за те, що там я розкрила всі свої таланти. Просто люблю Тернопільський національний педагогічний  університет. Просто люблю і нічого із цим зробити не можна. 

Студентка факультету філології і журналістики
Синичка Марія Михайлівна 

Джерело: сайт ТНПУ ім. В. Гнатюка