Таке не забувається! Замітки волонтера Чемпіонату світу з водно-моторного спорту у Тернополі

Отож, все почалось минулого тижня.  Нас, майбутніх волонтерів, розділили на групи. А саме: волонтери, які відповідали за супровід команд, а також волонтери, які мали володіти всією інформацією і поширювати її між глядачами, перебуваючи в волонтерських наметах. Також було ще кілька менших груп. Загалом, 58 волонтерів разом із п’ятьма фотографами. Я була в третій волонтерській групі, і нам пощастило стати волонтерами для команд найпотужнішого класу F500.

У середу ми взнали, хто яку команду буде брати «під опіку». А вже в п’ятницю, у волонтерських футболках та бейсболках, з сумками, повними  різноманітних інформативних буклетів, ми прийшли до пункту реєстрації команд. Процес реєстрації не був швидким, — адже команди приїздили на територію техмістечка у різний час. Отже, трохи згодом, ми пішли розшукувати наші команди самостійно. Моя команда — команда Словаччини —  ще не зареєструвалась, тому я вирішила прийти пізніше.

Увечері я їх знайшла «своїх» і познайомилась з усіма учасниками: Маріан Юнг — пілот човна №86, Ян Місяк — командний фотограф, Матіас — другий менеджер в команді, Аксель, та Гюнтер. На ранок наступного дня, у суботу, всі волонтери зібрались в техмістечку, щоб при потребі одразу бути біля своїх команд. В цей день моїй команді знадобився килимок. Так, найзвичайнісінький килимок —  щоб не шкрябалась пластмасова частина човна об камінь набережної.  І ми відправились за ним на ринок. Мабуть, треба було гумовий, а ми купили простий домашній найдешевший килимок, —  але Матіас і на цей сказав, що він «окей».

За весь час перебування команди у нас було небагато завдань — купити килимок, замовити піццу для всієї команди, і показати, де можна смачно поїсти. На жаль, на екскурсії по місту не вистачило часу через напружений графік змагань та втому учасників. Однак, після церемонії закриття чемпіонату я мала нагоду провести вільний час із вже не просто командою Словаччини, а справжніми Чемпіонами Світу у класі F500. За вечерею, в неділю, 26 серпня я дізналась багато цікавого.

Я була надзвичайно щаслива від того, що саме мені пощастило бути знайомою із такою чудовою командою переможців і професіоналів у своїй справі! Насамперед, я побачила, якими дружніми є усі учасники команди і дізналась, що їхня команда має ще кілька човнів інших категорій, а загалом, складається із словаків, німців та італійців, які легко знаходять спільну мову. Я також почула, що змагання проходять приблизно із травня по вересень, а в інший час учасники команди ходять на роботу, в більшості випадків зовсім не пов’язану із водно-моторним спортом. Команда була дуже задоволена прийомом і організацією чемпіонату, проте як уже, мабуть, всім відомо, вони підтвердили факти про складне проходження митниці та погані дороги. На митниці спортсмени провели 9 годин —  це майже стільки ж, скільки вони витратили загалом на дорогу від Словаччини  до Тернополя. Вони дуже хвалили наш став і сказали, що сподіваються на те, що їх запросять наступного року сюди ж. Більшості команд, так само як і моїй команді, було приємно, що до них прикріпили волонтерів, хоча спочатку вони були цим дещо здивовані, адже на інших чемпіонатах такого не було — і тому цього разу вони себе почували учасниками особливого, ретельно організованого чемпіонату.

Щодо перемоги в своєму класі, хлопці зізнались, що все вийшло так, як вони цього очікували. Хоча в першому заїзді і прийшли другими, це не завадило стати переможцями у наступні заїзди. Незважаючи на таку впевненість у перемозі, вони не горді і не мають якогось зверхнього чемпіонського погляду на життя і людей.  Пілот Маріан Юнг вже був чемпіоном світу в 2009 році. Також він вигравав багато інших чемпіонатів і змагань. Долучившись до водно-моторного спорту в 14 років, у нього вже 22 роки досвіду перегонів за плечима. Всі люди в його команді дізнались про цей спорт від друзів, які вже були в команді, або самі були в минулому пілотами човнів. Так, наприклад, харизматичний фотограф Ян Місяк колись був гонщиком, але зараз відійшов від спорту через аварію, якої зазнав, і став фотографом команди. Він був дуже здивований, коли на церемонії закриття і нагородження, йому, як найактивнішому фотографу подарували іменний годинник. Спочатку він навіть не зрозумів, за що він його заслужив, але йому пояснили, що він всім дуже сподобався своєю харизмою, добротою і талантом фотографа.

Кожен з учасників команди запам’ятався мені своєю оригінальністю, добротою та позитивним ставленням. Наприклад, Маріан дарував посмішки і намагався говорити на російській зі мною, адже він вивчав її колись у школі. Маріан із радістю розповів, як розмовляв по телефону зі своїм синочком і дружиною, які бачили його по нещодавно встановленій веб-камері  біля озера, саме на території звідки починались перегони.  Із Акселем ми спілкувались трохи більше і я довідалась, що він працює банкіром і йому вже за добу треба бути на роботі. При чому, Аксель весело розповідав, як він приїде зі свого відрядження, зайде в офіс, та похвалиться своїм працівникам —“а я ще вчора був в іншій країні на змаганнях”. Всі його колеги почнуть йому заздрити, бо й самі не проти були б змінити свої рутинні вихідні на активний відпочинок і змагання. Старенький Гюнтер ввечері сидів тихо і справив враження поважного дядечка, який мені дещо нагадав дідуся з мультика “Вперед і вгору”. Матіас вчився на інженера-архітектора, а також вивчав бізнес управління, — саме тому його друг запропонував долучитись до команди, щоб бути другим менеджером, бо сам не вміг впоратись із справами через велику команду. Ян —взагалі надзвичайно цікава особистість, витанцьовував в кафе та показував нам трюки із капелюхом.

Ось такі люди були, є, і будуть переможцями!

Хоч зараз їх вже й нема в Тернополі, вони поїхали на наступний ранок після церемонії, але в мене залишились приємні спогади про ці три дні волонтерства і чемпіонатів, про рев моторів, який досі відлунням літає в думках, про дух змагань та спекотні останні дні літа, про добрі теплі посмішки, серйозного на перший погляд пілота Маріана, та про дружню атмосферу в їхній команді. Я жалкую про те, що вони не побачили багато місць в Тернополі, проте, сподіваюсь, їм іще випаде така нагода. Бажаю хлопцям лише перемог, і тепер буду стежити за всіма результатами змагань їхнього класу, і взагалі ще більше зацікавилась цим спортом. Тепер я маю за кого вболівати!

Подвісньова Марія