У Словаччині кур’єр отримує зарплатню як наркокур’єр
Україна – Словаччина – Польща.
Влітку вільний час особливо цінний. Кожному хочеться використати його для себе з користю: відпочити, оздоровитися, оновити кругозір. Автор цих рядків методом корисного відпочинку обрала подорожі. Перший пункт призначення – Словаччина.
У Словаччину я поїхала не відпочивати, не на закупи чи екскурсії, а заради шенген візи. “З’ївши собаку” у різних посольствах в Україні, можу констатувати: найлегше відкрити візу у словацькому. Так, навіть не в славнозвісному польському, де лише щоб записатися у чергу подачі документів треба начекатися як в СРСР за ковбасою. Приміром, я звернулася у Консульство Польщі в Тернополі наприкінці травня, найближча дата подачі документів, яку мені запропонували, 28 липня… Не факт, що візу взагалі відкриють. Ще була окрема візова історія з Посольством Румунії, яка зазначає на своєму сайті необхідний пакет документів для шенген візи, графік процедури та інші нюанси, але в результаті віз не відкриває нікому… Натомість словацьку візу я почала робити 16 червня, через тиждень вона була готова. Вартість – на 10 євро дорожча від польської – 45 євро. Відтак, мені відкрили туристичну мульти шенген візу на півроку з коридором у 30 днів. “Мульти” означає право кількаразового в’їзду на територію Європейського союзу, “коридор” – термін перебування у країнах шенген зони. Щоб розпакувати візу, потрібно перетнути кордон Словаччини і успішно повернутися. На митниці процедура теж дуже лояльна – багаж не провіряли ані туди, ні в зворотньому напрямку. Словаки такі відкриті тільки до українців. До прикладу, білоруси, з якими доводилося спілкуватися у Словаччині, мали лише одноразову триденну шенген візу. Росіян не зустрічала.
Панорама на Татри з Штребського плесо.
Отже, про Словацьку Республіку. Перше приємне враження – дороги євроякості, свого часу збудовані німцями, зоомости – спеціальні озеленені переходи для тварин по швидкісних магістралях. Шосе відгороджені парканами – теж для безпеки диких тварин. Штраф за збиту тварину там значно більший, ніж коли це стається з людиною. І щоб піти на полювання чи риболовлю, треба мати документ про завершений курс навчання мисливця або риболова. Зловлену рибу не можна брати голими руками, лише у рукавичках – щоб не додавати стресу тварині.
У селах зустрічалися багато вбогих циганських поселень. Архітектура будинків схожа на українську, але компактніших розмірів, екстер’єр переважно виконаний у яскравих матових відтінках. Газових комунікацій у сільській місцевості не помітила. Площа Словаччини становить 49 035 км² – за цим показником держава посідає 129 місце серед країн світу.
Перший пункт призначення нашого туристичного автобуса у Словаччині – місто Попрад (в межах 4 годин автобусом від українського кордону). Це місто запам’яталося мені чудовим аквапарком “AquaCity” з численними водними атракціонами, термальними басейнами під відкритим небом, ментоловою сауною.
Перший герб міста в Європі.
Раніше Попрад був селом, але після розпаду Чехословаччини у 1993 році на Чехію і Словаччину, Словаччина обрала напрямок туристичної розбудови, з часом і Попрад отримав статус міста. Саме завдяки зміні політики відкриття віз, тобто збільшення видачі віз для українців, тут так багато і наших туристів. Нині Попрад – важливий туристичний центр і транспортний вузол Словаччини, вважається “брамою” у Високі Татри. Тут народився чинний президент Словаччини Андрій Кіска. Саме на околиці Попраду виготовляють пральні машинки “Whirlpool”. У місті працює 16 дитсадків, 12 початкових шкіл, 13 середніх шкіл, 4 гімназії. У Попраді розташовані філії чотирьох факультетів трьох словацьких університетів. Мова спілкування тут словацька, німецька. До слова, німецька у Євросоюзі користується більшим авторитетом, ніж англійська мова.
Попрад, і, як згодом з’ясувалося, друге за величиною словацьке місто Кошице, дуже мало населені. Напевно, таким хоча б на день мріють побачити своє місто львів’яни. Уявіть собі туристичне місто з гіпермаркетами, готелями, розважальними комплексами, широким спектром комунікацій, а людей на вулицях практично немає. О 21.00-22.00 світло в вікнах житлових будинків майже не горить, у ресторанах, колибах, кав’ярнях і поготів. Словом, Словаччина – доволі сонна країна. Знаю, “сонною” свого часу ще називали польську столицю Варшаву, але керівництво вже почало заохочувати молодь вести нічний спосіб життя.
Треба зазначити, що Словаччина – доволі молода країна в туристичному світі. Але тут дуже добре помітно потенціал та бажання жителів розвиватися. Стрімко відбувається будівництво доріг, мостів, гірськолижних комплексів. Всюди чисто, охайно, навіть у закинутих печерах санітарні зони у зразковому стані.
Коли ми поверталися до українського кордону, на день зупинилися у другому за величиною словацькому місті – Кошице. Архітектурно це місто дуже подібне до Львова. Тут чисто, знову ж таки малолюдно. Цікаво, що в Кошицькому обласному театрі опери, драми та балету 90% працівників – українці.
Словаки – надзвичайно відкриті, привітні люди, готові завжди допомогти. За деякими історичними джерелами, словаки — найближчі “генетичні родичі” українців: обидва народи мали подібну соціальну структуру, побут, мову і народну творчість, врешті, нас поєднувала до 1918 року спільна недоля угорського поневолення. Українського населення тут небагато – 0,6 %. Порозумітися на мовному рівні складніше, ніж з поляками, однак, цілком можливо. Словаки дуже потерпають за долю України, вивчають адекватні новини, спілкуються з родичами і друзями з України. Вживаю слово “адекватні”, тому, що, приміром, білоруси досі вважають, що на східному кордоні України воюють американці… Путін, звісно, курить в куточку. “Так нас інформують наші ЗМІ, — відповіли на мій подив білоруські співрозмовники. — Ми від вас вперше дізналися, що саме російські військові стріляють в українців. Наш президент Лукашенко попередив, якщо зберемося на головній площі у кількості більше, як двоє осіб, правоохоронці розмовлятимуть з нами дубинками. Така у нас демократія”.
Словаки часто висловлювали українцям з нашої групи вдячність за сміливість, що відкрили Європі потужного агресора – керівництво Росії.
У центрі — обласний театр, де 90% працівників — українці.
Освіта і медицина у Словаччині – безкоштовні. Середня пенсія – 400 євро. Середня зарплатня за місяць найбільша у лікаря та фармацевта – 1400 євро (медсестра – 695 євро). На другій позиції – ІТ-працівники (програмісти) – 1200 євро. Вчитель отримує менше, ніж кухар чи кур’єр, – 630 євро. Той же кур’єр за місяць заробляє 770 євро – напевно, йдеться про наркокур’єра:) Податок на прибуток у Словаччині – 14%. Медичне страхування – 4%. Працівники отримують зарплату без податків та відрахувань у пенсійний фонд. Комунальні послуги, для прикладу, за двокімнатну квартиру у приватній власності з двома дітьми і двома дорослими, обійдуться власнику за 230 євро (електрика, вода, тепло, ліфт, загальне світло, вивіз сміття), газ – 15 євро за квартал. Інтернет та телефон за такими ж цінами, як і в Україні. Зняти квартиру коштує 6-10 євро за кв. м. (комунальні послуги вже включені), доба в готелі – 12 євро. Транспортні послуги: електричка з Попраду в Братиславу коштує 30 євро туди і назад. Квиток на 15 хвилин по Братиславі вартує 50 центів (0,5 євро), проїзд по місту на місяць – 27 євро. У гіпермаркетах “Tesco”, “Billa”, “Max” дешево можна купити одяг та взуття (як мінімум, дешевше ніж, у нас. Звісно, про секонди мова не йде). Стверджувати, що харчування там дешеве, ніж в нас, не беруся. Недорого словаки реалізують автомобілі, адже тут виробляють найбільше в Європі машин на особу. У Словацькій Республіці є три концерни – “Фольксваген” у Братиславі, “PSA Peugeot Citroen” у Трнаві, “Kia Motors” у Жиліні.
ППольська газета “Виборча” про ситуацію в Україні за 4 липня 2014 року.
Якщо піднятися на місцеву гору Губалувку, можна побачити мальовничу панораму Закопане. Є два способи підйому – фунікулером за 5 євро, або пішки. Я спускалася своїм ходом в межах 20 хвилин, це зовсім не складно. “Навіщо платити?”, — запитую риторично.
Далі не буде.
Коментарі вимкнені.