У Тернополі американське подружжя почувається безпечніше, ніж вдома

Мільйони українців від 90-х років минулого століття перетнули океан на хвилі так званої четвертої еміграції до Америки. Багато їх і дотепер не втрачають надії опинитися там, завдяки «зеленим картам». Випадки, коли наші, чогось досягнувши, повертаються звідти, дуже рідкісні. Тож американці, які приїздять до України надовго, заслуговують якщо не на повагу, то принаймні на щиру цікавість. Серед таких – подружжя Ніколас і Керрі Лейпер, які мешкають у Тернополі вже 12 років. Ні в нього, ні в неї нема українського коріння, але в їхній любові до нашої країни та українців не випадає сумніватися.
Із привітними й доброзичливими американцями зустрічаємось в офісі благодійного фонду «Дар життя». Торік виповнилось 20 років, відколи він діє в Україні. Більшу половину з них пан Ніколас є директором, а пані Керрі – координатором фонду. Лише торік у стоматологічному кріслі медичної клініки на колесах побували 5166 пацієнтів, у медичному відділенні – 4976, а 14,5 тисячі людей відвідали презентації центру «За життя», що опікується вагітними й молодими матерями.
Спілкуємось через перекладача, та це не заважає багато жартувати й сміятися. Лейпери виглядають набагато молодшими за свій вік. Неозброєним оком помітно, що за 45 років спільного життя вони не розгубили почуттів, що спонукали їх одружитися. Вісім із 12-ти місяців мешкають в Україні, двічі на рік їздять до США. Там – дві дорослі заміжні доньки, онуки, батьки пана Ніколаса. З гордістю розповідають, що Лейпери-старші, яким поза 90, ще дуже жваві та життєлюбні. Батько пана Ніколаса, пастор лютеранської церкви, навіть приїжджав їх навідати в Україну. Побували тут і їхні діти та друзі родини.
До України привів Господь
Двадцять років тому подружжя вирішило стати місіонерами. Хотілося активнішої діяльності, ніж мали в Америці. Через рік поїхали в Малавію, що в Африці. Місіс Лейпер має медичну освіту, тож роботи там не бракувало. В Африці пропрацювали сім років. А коли повернулися у Штати, синод лютеранської церкви скерував їх до України. «Насправді усім керує Господь», – усміхається пані Керрі. Про Україну знали небагато. Коли сестра почула, що збираються сюди, бідкалася, що тут довжелезні черги за їжею. У 2001-му черг уже, звичайно, не було, й українські страви їм припали до душі, та певну невлаштованість і невисокі статки більшості (особливо – у селах) не помітити було важко. На думку подружжя, рівень життя українців за ці роки таки зріс.
Пригадують, що першим приємним враженням від Тернополя було озеро. На їхній батьківщині в Америці також багато великих озер і така ж мальовнича природа.
Неабияким відкриттям для подружжя стали й люди. «В Америці тобі всі усміхаються. Може здатися, що кожен радо запросить тебе погостювати. На жаль, це здебільшого не так, – каже пан Лейпер. – Тут усе навпаки. Люди тримають зовнішню дистанцію, і напевне, якби усміхався до незнайомців, тебе не зрозуміли б. Зате, коли знайомишся з людьми, пізнаєш, що вони дуже товариські й щирі, радо діляться останнім».
Пригадують, як з кількома американськими парами поїхали на гостину в село до одного з працівників фонду. Там їх зустріли як рідних. Влаштували екскурсію селом на конях, приготували різноманітні наїдки. Серед гостей був і літній родич господарів, який приїхав із Росії. На середині забави він зізнався, що ніколи в житті не сподівався сидіти за одним столом із американцями, адже ріс у роки «холодної війни» з цією державою. «Ми й самі виховувалися в атмосфері тієї ворожості, – каже пані Керрі. ¬¬– І це велике щастя, що тепер можемо сидіти за одним столом, чергуючи пісні українською, англійською та російською, спілкуватися й допомагати одні одним».
Життя – понад усе
Без перебільшення – десятки тисяч доль переплелися із долями американців в Україні. Дуже зворушливим у фонді завжди є Свято матері. Завдяки центру «За життя», не одна жінка відмовилася переривати вагітність, попри важкі обставини, фінансову скруту тощо. Лейпери жартують, що чимало Миколок і Катрусь назвали на знак подяки до них, адаптувавши американські імена Ніколас і Керрі.
Із пацієнтів, кажуть, важко виокремити когось одного. Пані Лейпер зізнається, що у її серці назавжди залишиться Михайлик – вихованець інтернату, що в Новому Селі. У хлопчика були проблеми з очима, він виглядав і поводився як неповносправний. Коли дитину прооперували, виявилося, що він дуже симпатичний і кмітливий хлопчик, який одразу почав успішно вчитися і навіть перейшов до звичайної школи, а ще – полюбив християнську музику.
Попри те, що «Дар життя» пропагує лютеранство в Україні, пацієнтам, які ходять до інших церков, у допомозі ніколи не відмовляли. За два десятки років діяльності було лише кілька випадків, коли клініку на колесах випроваджували із сіл. Як правило, це робилося з ініціативи місцевих священиків. «На жаль, багато людей ще й досі думають, що лютеранська церква – це якась секта, – зітхає пан Лейпер. – Часом достатньо сказати, що ми теж віримо у Триєдиного Бога, щоб зняти напругу».
У Тернополі зводиться лютеранська церква поблизу ПК «Залізничник». Місцева релігійна громада не є чисельною, усього кількасот вірян. Якщо співставити її кількість із кількістю пацієнтів відділень фонду бодай за рік, розумієш, що у назвах – «Дар життя», «За життя» направду криється і девіз діяльності місіонерів.
Разом можна усе подолати
Із Африки Лейпери привезли двох доберманів. Там собаки були не тільки їхніми чотирилапими друзями, а й справжніми охоронцями. У Тернополі також мають добермана, із задоволенням вигулюють його затишним містом. Пан Лейпер ще й бігає вранці. Тут, зізнаються, почуваються навіть безпечніше, ніж удома в Америці (їхня домівка за 3 години їзди від Чикаго). Із задоволенням відвідують виставки та концерти, подорожують Тернопільщиною та Україною. Захоплені вишиванками, які придбали у Львові. Захоплені історією та тутешніми краєвидами. Певні, що при добрій промоції тут юрмитимуться туристи.
Намагаються опанувати українську, хоч дається їм дуже нелегко. «Мій артикулярний апарат ніяк не піддається вашому «р»», – сміється пані Керрі. А пан Ніколас інколи потрапляє в курйозні ситуації, намагаючись розмовляти іноземною. «Для мене слова «щука», «цукор» і, перепрошую, «сука» на слух звучать майже однаково, – каже він. – Відповідно, і вимовляю я їх так, що не дуже розрізниш. Уявляєте, що про мене подумала жінка на базарі, в якої хотів купити щуку?..».
За багато років перебування на Тернопільщині Лейпери не раз стикалися зі зруйнованими заробітчанством родинами. «У нас також було кілька складних періодів, коли з фінансами було не дуже, – каже пані Лейпер. – Але ми багато молилися, вірили, що тільки разом можемо подолати будь-які труднощі. Не уявляю, що могли б жити багато років у різних країнах. Це руйнує сім’ю. І діти не так потребують того, що їм можуть дати батьки, як самих батьків. Коли ми їхали в Африку, нашій молодшій доньці уже було за 20. Мені дуже хочеться, щоб українцям не доводилося їхати на заробітки. Але якщо вже їхати, то тільки обом. Разом, повторюся, можна подолати усе…».

Наталя Федорців, Місто