«Хруніяда», або що чекає на продажних виборців

Сто років тому виборців також намагалися підкупити. Рідше – за гроші, а найчастіше – за цигарки, горілку, ковбаси. І знаходилися такі негідні виборці-українці, які за шмат сала були ладні продати свій виборчий голос. З легкої руки гумориста Осипа Шпитка, відомого своєю «Хруніадою», таких запроданців дотепер називають «хрунями».

Як окреме видання, сатирична поезія «Хруніяда» побачила світ у 1913 році. Автором твору значився Гринь Щипавка – самий такий псевдонім взяв О. Шпитко – редактор львівського сатиричного видання. Книга присвячувалася «всім виборцям, котрі віддали і віддають голоси на шкіролупів свого народа». У сатирі описана ганебна доля селянина Микити Хруня, який підтримував провладних польських кандидатів
« … за панську ніби ласку,
за  цигарки, за ковбаску,
і за ринських п’ять готівки,
не виймаючи й горілки.
Душу й тіло він віддав би
за квартирку алкоголю,
та запродав би в неволю
цілий світ, усіх людей,
Бога, жінку і дітей».

Існує також версія, що Микита Хрунь справді існував, був не селянином, а, навіть, депутатом Галицького сейму 1860-1880 рр. і прославився тим, що підтримував польські інтереси, зрадивши виборців-українців.

Але повернемося до «Хруніяди». Через «хрунів»-запроданців
«…вийшов польський депутат,
а впав руський кандидат.
Чесний люд позамикали,
кайданами покували.
Тюрми хлопці діждалися,
бо руського держалися».

У вірші селяни добре «провчили» Хруня, перестали з ним спілкуватися і зраднику нічого не залишилося, як повіситися на вербі.

Чим не наука для тих, хто має намір продати свій голос за китайську гречку, неякісну олію та бляшанку кільки в томаті.

Чому галицькі кандидати так боялися Галактіона Чіпку

Колись, як і тепер було багато бажаючих «прислужитися народу», але саме на посту посла-депутата. Зовсім сучасною видається політична сатира, надрукована у газеті «Нова Зоря» від 9 лютого 1928 року:
«Политий кров’ю, Краю Рідний,
І заволочений кістьми!
Що ти вродив нам? Кандидатів
Серед єгипетської тьми?
У кожнім місті десять-двадцять,
Два-три у кожному селі.
І кожен з них – це «Одинокий [єдиний]
Спаситель» Рідної Землі!
І кожний схований за плотом
Поставу бойову прибрав,
І кожен кидає болотом,
Яке із себе поздирав!».

Автором цієї гіркої сатири був Роман Купчинський –  один із редакторів львівської газети «Діло», який під псевдонімом Галактіон Чіпка надрукував біля 1000 фейлетонів про галицьке життя міжвоєнного періоду, в тому числі – про вибори.

Гостро підмітивши бажання деяких кандидатів використати майбутнє депутатське становище для вирішення своїх бізнесових справ та задоволення власних амбіцій, Р. Купчинський «перекладав» на зрозумілу народу мову агітаційні «летючки». Так, у фейлетоні «Вибори в лицях»,  надрукованому в газеті «Діло» від 18 лютого 1928 року, читаємо «виправлену» автором біографію якогось кандидата Н.Н.:

«Народився в селянській сім’ї, тим дав доказ, що все і всюди з трудовим народом.

Іван Франко посилав його до гімназії. Це значить, що будучий кандидат на посла вивчив був раз так гарно Франковий вірш, що дехто рішив, що з хлопця будуть люди.

Будучи в гімназії, пізнав душу твердих лемків, м’яких бойків і таких «на середньо» гуцулів.

Від сієї хвилі будив, де міг, селянські маси, а, навіть, під проводом одного адвоката і через одного посла причинився до переведення одного урядника-шовініста, чим започаткував зміну режиму в Галичині. Це мало колосальний вплив не тільки на його автобіографію, але й на цілу Сонячну систему.

В часі світової війни загнала його хуртовина з Руси [Галичини] на Україну, де під проводом швагра тестя кревника Михайла Драгоманова, і під впливом рідної сестри мамки знайомого Лесі Українки, провів курс для українських вчительок, з чого обидві сторони були дуже вдоволені, і з чого потім вийшло багато добрих синів і доньок України.

Вернувшись в Галичину, перейшов стільки само таборів, скільки партій. Перебування у партіях дало йому можливість оцінити всі шанси і він, нарешті, опинився в тій партії, яка згодилася поставити його кандидатуру.

З висоти своєї добре поставленої канцелярії став батьком-опікуном… жіночої організації в провінції.

«Праця з народом для [власної] канцелярії» –  ось девіз і зміст життя ставленика трудових мас, поставлених перед доконаним фактом!».

Шкода, що не маємо сучасного Галактіона Чіпку – йому би було про кого написати.

Галичани сміються:
виборчі байки столітньої давності

Що таке «таємні вибори»
Далеко в горах. Виборча дільниця. Приходить гуцул голосувати:
— Слава Йсу! Я до голосу прийшов.
— Маєте, газдо, вже все готове. Ось ваш голос у конверті, то передайте його тому панові.
— Але я хочу бачити за якого кандидата той голос!
— Ніяк не вольно – вибори мають бути таємними.

Без альтернативи
Пан Місько, кандидат на посла, дуже дивно поводив себе у кав’ярні. Він зосереджено розкладав на столику рядами сільнички, сірники – з голівками і без.  Пан Янко, здивований поведінкою друга, запитав, чи той, бува, не в солдатики бавиться?
— Ні, це я рахую кандидатів у депутати, — була відповідь.
— А що означають сільнички?
— Це кандидати, які вже себе подавали і не були обрані.
— А сірники без сірки?
— Кандидати, що ще послами не були.
— А сірники із сіркою?
— Ті, що можуть мати шанс.
— Невже кандидатів так багато – навіть і не знати за кого голосувати…
— Як не знати? Ми всі повинні єдиним фронтом голосувати за єдиного гідного кандидата – за мене!

Наталія Храбатин