В Росії на українську мову реагують, як на матюк

Прилетіла в аеропорт Санкт-Петербургу «Пулково, 1». Знала наперед, що прикордонники цілувати мене не будуть, українку з львівською пропискою, з Франкового університету та ще й молоду журналістку. Але я ніяк не очікувала, що неприязнь буде настільки сильною. Підходжу до вікна прикордонної служби. Перші запитання були банальними: «Яка мета приїзду? На який час?» і т.п. А потім почалось:

– Вы участували в Майдане? – цікавиться працівниця прикордонної служби.
– Еммм…

Неочікувано, насправді. Я мовчала і міркувала: «Збрехати заради власної безпеки чи не зраджувати своїм поглядам?» Поки я думала і визначала, що дорожче – життя чи патріотизм – жінка відповіла за мене:

– Значит, учавствували. Да?
– Да.
– З какой целью вы там стояли? Чего вы добивались? Вы против России?
– Нет, я за Украину.

Вона комусь подзвонила по рації: «Здесь девушка в Майдане, говорит, учавствувала. Не интерестно?»

Сказати, що в мене стали ватними ноги і відняло мову – нічого не сказати. Прийшов чоловік років 30-35. На бейджику – лейтенант. Ім’я не пам’ятаю. Почав допитувати, попросив студентський квиток:

– Так вы журналист? И как относитесь к тому, что Ваших колег убивают? Вы считаете, что ваши СМИ правду показывают? Вы с «Правого сектора»? Нет? А состоите в какой-то другой организации?

Ніколи не згадаю, що я відповідала, але все, що говорила, було правдою. Намагалась їм донести: «Зараз висловлювати свої політичні позиції не збираюсь, в кожного українця власний погляд на ситуацію. І те, що первинний Майдан не був проти Росії, а просто відстоював власні інтереси. У мене в Петербурзі просто пересадка. І, будь ласка, не бийте». Чомусь протягом усієї розмови (якщо це так можна назвати) у моїй уяві була картина з відео, як «Беркут» знущався над козаком Михайлом (коли чоловіка розділи до гола на морозі, відрізали чуба і били).

– Вы меня пропустите?
– Пропустим, конечно. Вам на третий этаж , пожалуйста.

Забрала документи. Знайшла свій багаж. Далі все як в тумані. Страх настільки поглинув мене, що я прийшла в себе тільки у кафе аеропорту, де була розетка і безкоштовний доступ до Інтернету (хоча прибиральниця сказала мені, що розетки тільки в туалетних кабінках). Лише тоді я почала все аналізувати: згідно з правилами, прикордонники не могли мене не пропустити, бо з документами все в порядку, всі потрібні «папірці» в мене були. У моєму закордонному паспорті ще не було жодної візи. У багажі зайвих предметів не виявлено. Тим більше я летіла російською авіакомпанією «Аерофлот». Тому, швидше за все, це була провокація, щоб залякати і показати, хто тут хазяїн.

До реальності мене повернув немолодий чоловік з сильним акцентом і широкою беззубою усмішкою:

– Девушка, Вы с Азербайжану?
– Нет, я с Украины
– Ммм…

Усмішка зникла. Він почав розказувати щось про квартири у Петербурзі. Що влада Росії дає прописку на своїх землях, навіть якщо вже є українська. Його монолог, в який я не охоче вникала, вів до того, що мені треба негайно переїжджати до Росії. «В этой стране розвитие, это страна имеет будущее. А что твоя Укрина? Ты новости смотришь? – переконував мене він.» Сказав, що сам з Греції. У Росії в нього бізнес – працює з нерухомістю. Він готовий знайти мені квартиру в Петербурзі та врятувати від України. Коли я сказала, що мене не цікавить його пропозиція, почула у відповідь: «Глупая ты, еще куринниые мозги». Махнув рукою і пішов геть. Я видихнула з полегшенням.

У лігві звіра на українську мову реагують, як на матюк. Обертаються і принизливо міряють поглядом: «бандеровка?». Таке відчуття, ніби у всіх однаковий погляд на ситуацію в Україні. Їм не треба нічого пояснювати чи розказувати – вони знають всі деталі краще за будь-якого українця.

Коли сідала на наступний літак і давала свій паспорт на реєстрацію, трусились руки і я вже підсвідомо налаштувалась на той принизливий погляд… Але ні, цього разу все було добре. Персонал аеропорту «Пулково, 1», знаючи мою національність, віднеслись до мене нормально – підказали, обслужили, допомогли.

Коли зайшла в літак, ковзнула поглядом по обличчях присутніх. Була вже північ, люди були втомлені. Хтось читав, хтось намагався заснути. Маленька дівчинка спала на маминих грудях, а та розмовляла по телефону зі своїм чоловіком і розказувала, як вони сумують за ним. Я була єдиною українкою на борту російського літака, але відчувала себе в безпеці.

Літак піднявся. З неба було видно розкішний нічний Санкт-Петербург. Не передати словами, яка це краса. Стюардеси частували кавою, чаєм і соками. Спокійно і затишно. Жінка, що сиділа біля мене трималась за хрестик на своїй шиї, коли ми приземлялись.

Не буду розказувати, яку пресу носили у літаку. Я з цікавості взяла журнал «Власть». Сусідка біля мене сміялась, прочитавши іронічно назву видання та стиснувши свої пальці в кулак. Я шукала в ньому одне слово – «Украина». І починала з того рядка читати. Після того для себе поставила табу – жодного російського суспільно-політичного видання в руки не братиму. Бо їх «журналісти» обливають нас брудом. Без фактів, без прізвищ, без дат. Лише бруд.

Згадалась фраза з книжки «У горах всі рівні» фінської журналістки Анни-Лєни Лаурен: «Як у такого народу (російського – авт.) може бути така жорстока і нікчемна влада?».