Батьки будували, а сини залишають руїни – як “старається” райрада на Тернопіллі

Чорній творчості Чортківської районної влади на руйнацію архітектурної перлини, збудованої ще у першій половині ХІХ ст. в історичній частині міста, необхідно покласти край.

«Ех, батьки будували, а сини залишають руїни»

                                                                     Володимир Качкан

Чорній творчості Чортківської районної влади на руйнацію архітектурної перлини, збудованої ще у першій половині ХІХ ст. в історичній частині міста, необхідно покласти край.

Мова йде про будівлю під назвою Синагога «Нова», що прижилася у народному мовленні від радянських часів. Але, чи справді ця будівля є культовою будівлею, спеціально призначеною для задоволення релігійних потреб громадян? Чи є в Чорткові така релігійна релігійна єврейська організація, що потребує Синагогу для забезпечення своїх релігійних потреб?

Чи не стоїть за сумнівною турботою районної влади про безпеку і здоров’я чотирьохсот вихованців Центру науково-технічної творчості та дозвілля учнівської молоді «сіра прихватизація» ласого шмата комунальної власності територіальних громад р-ну в центрі міста?

Відгомін єврейської присутності у нашому місті зберігся в закутках моєї дитячої пам’яті, в іменах Жанна, Рената, Ада, Жоржета. З цими дівчатами я жила на одній вулиці.

Вулиця мого дитинства потопала у бузку і жасміні, білій акації і яворах. Аромат цієї вулиці залишився тільки у власній назві вулиці – Зелена. Закінчувалася моя вулиця внизу «Єврейкою». Так називався старий єврейський цвинтар, що піднімався по схилу аж до лікарняного подвір’я. Через «Єврейку» люди «зрізали» дорогу до лікарні та поліклініки, а школярі ходили тудою в «четверту» та музичну школи. Тепер на місці восьмирічної школи № 4 знаходиться міжшкільний виробничий комбінат. На «Єврейці» лежали повалені великі надгробні плити написами до землі, тому ми й не звертали уваги, що то цвинтарні плити. Взимку їх засипало снігом, але завжди були протоптані стежки, наче сходи. Після школи ми гуртом йшли через «Єврейку» і совгались по тих сходах на ногах, на санчатах, на портфелях. Найгірше було те, що з боків у портфель набивалося трохи снігу, вдома сніг обов’язково встигав розтанути. Хоч зошити були тоді дешевими (2 коп. за штуку, а мама їх мені одразу купувала 100), та чорнило розпливалося. Скільки тих зошитів потрібно було за зиму переписувати!      Проте влітку «Єврейка» заростала кущами бузини та аличі, і в замрійливій тиші можна було сховатися,  всістися на плиту і досхочу насолоджуватися чтивом. А потім «Єврейки» не стало. Я вже закінчувала Чернівецький університет, коли на місці цвинтарного пагорба прямо посеред схилу почали будувати дитячий садок, а трохи нижче, ближче до дороги – райкомівський будинок.

Бачите, навіть райкомівські комуністи побоялися жити на людських могилах. Проте радянським дітям – усе найкраще. Від «Єврейки» не лишилося й сліду, а на горбі перед лікарнею висадили яблуневий сад. І тільки в глухому кутку на краю лікарняного саду збереглася могила останнього рабина Чорткова, 72-літнього Давида Мойші Фрідмана (1828-1900). Мабуть, завдяки якомусь мудрому Срулю Ізраєловичу, Моїсею Абрамовичу чи Риті Бертольдівні (такі і подібні імена десь зринають з глибини підсвідомості, отже, десь живуть вони в моїй пам’яті). Хтось закидав ту могилу купою будівельного сміття. Згодом вона заросла кущами бузини і терням, тож нікому не спадало на думку потикати носа у те місце.

Майже сто років забута могила нікому не давала «хосену». Аж настав момент, коли в розбурханому морі «історичної справедливості», мов ковчег Ноя на горі Арарат, постала перед чортківськими міщанами відкопана могила підприємливого рабина.

О, моє задрипане провінційне містечко з його «зашуганою» інтелігенцією  у першому коліні, з пафосом патріотичного накипу, вічною торговицею єврейського кварталу навколо Ратуші з купами базарного сміття поміж шедеврами вікової архітектури, з незграбними новобудовами, що наче бородавки обсіли лице старого міста, з примітивно-селюківською владою і розбитими вщент дорогами! Ти, немов тліючий вулкан, час від часу прокидаєшся із напівдрімотного пропиленого стану і вписуєш свою яскраву сторінку слави в літопис української землі!

Ти могутнім коренем за півтисячу літ вросло в українську землю. Мов старі одежі змінюєш межі і вежі, обриси і кольори, королів і монархів, шляхтичів і дідичів, зайшлих і прийшлих, влади і Ради, окупантів, визволителів, але завжди залишаєшся гостинним і добросердечним, святим та християнським, носиш у собі невловимий  легкий європейський шарм!

У коловороті епох, воєн і революцій протягом багатьох століть життя в місті то розвивалося, то занепадало, а то і завмирало. Щоразу нові «визволителі» прибирали собі до рук або розграбовували усе найкраще майно, нажите попередніми поколіннями.

А було й так, що вмирали останні представники старої епохи і їхнє майно переходило у власність багатших і сильніших.

Саме так сталося з фамільним палацом Садовських.

Слід звернути увагу на те, що в результаті повстання галицьких поляків проти Австрії у далекому 1809-у році, Чортків з 14 жовтня 1809-го року перейшов до складу Російської імперії як окружне місто Тернопільського краю, згідно мирного договору, підписаного у Відні в Шенбрунському палаці. У 1815-му році Віденський Конгрес визначив повернути Тернопільський округ в кордони Австрії.

Володарем Чорківської округи став Гієронім Садовський. Саме тоді, у першій половині ХІХ ст. у Чорткові побудовано класичний палац, у якому кілька десятків років мешкала сестра Гієроніма Садовського – Марія Борковська. Територія палацу охоплювала 4 морги землі. Це була ділянка між теперішніми вулицями Подільська і Шевченка (від РДА до берегів Серету). Цей панський маєток потопав у розкішному саду, висадженому за кращими зразками європейського арково-садового мистецтва. На унікальному природному ландшафті долини р. Серет було створено самобутній парковий ансамбль з оранжереями, містками, оглядовими майданчиками. На місці Копичинецького мосту річку перетинала гребля, від якої відходив штучний канал до млина, згодом місцеві жителі дали йому назву Млинкарочка, і сьогодні по дерев’яному мостику через Млинкарочку можна пройти до ЗОШ № 7.

Флігель садівника маєтку Борковських у шістдесятих роках минулого століття став дитячим садочком. Зараз на його місці збудований ресторанний комплекс «Асторія».

У 1854-му році закінчився життєвий щлях  володаря Чорткова Г. Садовського. За його заповітом чортківський замок перейшов у власність сестер-кармеліток, палац «Старий Двір» на Долішній Вигнанці, в якому жив останній володар міста, був подарований міській громаді, як музей, у якому зберігалися родинні реліквії, картини, портрети, нумізматика, порцеляна, колекція старовинної зброї та інші цінності. Однак, буревії історії призвели до занепаду «Гостинного Двору» і Чортківського замку. Сьогодні ми бачимо лише руїни палацу і слідкуємо за реконструкцією замку. Дякувати Богу, спільними зусиллями громадськості, доброї волі депутатів обласної і районної рад, він включений до державної програми «Замки Тернопілля». Директор Музею під відкритим небом В. Грицик дбає про те, щоб вдихнути нове життя і відродити славу минувшини.

Більш прихильною виявилася доля до фамільного палацу Садовських-Боровських. Пані Марія Боровська померла 1863 року, палац покинуто пусткою простояв 15 літ, доки його не викупив рабин Давин Мойша Фрідман.

Ось як про це пише електронна  класична єврейська енциклопедія: «У 1870 році після переселення в місто рабин Д.М. Фрідмана (1828-1900 р.р.) сина Ружинського Цадика, Чортків став резиденцією Чортківської гілки Ружинсько-Садогірської династії хасидської.

Чортків був один із центрів Хаскали в Галіції. Максилім вели вперту б/бу проти хасидів. Через що рабин Д.М. Фрідман протягом 10 років (1860-1870) не міг (утвердитися) в місті».

(Продовження буде через кілька днів)

Віра Дмитрів, керівник краєзнавчих гуртків Чортківського ПДЮ

загрузка...

Comments are closed.