«Тепле» ремесло Оксани Комар із села Верещаки Лановецького району

В Оксани Комар із села Верещаки Лановецького району – золоті руки, які уміють творити справжні шедеври: майстерно розписувати писанки, плести солом’яні дідухи та ангелики , гачкувати, виготовляти з кольорових смужок паперу надзвичайні композиції та оригінально розфарбовувати вироби за допомогою техніки декупаж. Кілька років тому мисткиня захопилася ще одним ремеслом – за допомогою вовни вона валяє унікальні речі – барвисті шалі, елегантні капелюшки та берети, красиві сумки, розкішні сукні та безрукавки, вишукані браслети, підвіски та намиста і надзвичайно теплі чобітки.

Сестри-майстрині
«Тепле» хобі у житті Оксани, яка нині працює завідуючою Верещаківським дитячим садком, з’явилося після того, як в одному із журналів вона прочитала інтерв’ю з тернопільською майстринею з фелтингу (валяння з вовни – ред.) Тетяною Охрицькою. Жінку зацікавило, як можна виготовити светр чи рукавички без жодного шва. Тоді й почала переглядати в Інтернеті відеоуроки, а вже невдовзі зваляла свої перші сережки. Потім з’явилися барвисті вовняні квіти.
«Тепле» ремесло настільки зігріло її душу, що з часом стало улюбленим заняттям. Сторінка Оксани Комар у Фейсбуці Стильна овечка щодня має сотні переглядів, а її оригінальні вироби поповнили асортимент тернопільської творчої майстерні “Палітра тепла”. До речі, у своїй родині Оксана – не єдина майстриня з фелтингу. Вишукані сукні та елегантне пальто валяє з вовни і її рідна сестра Галина Кореневич, яка мешкає в Італії. А наймолодша сестра Марія Кореневич радо бере участь у фотосесіях виробів дівчат.

Кожен виріб – ексклюзивний
– Працювати з вовною цікаво, хоч і нелегко, адже це вимагає фізичних зусиль, – каже майстриня. – Основними інструментами під час мокрого способу валяння, який я використовую, є руки, мило і вода. Для сухого валяння потрібні шерсть та спеціальні голки. Вовну розкладаю на великому столі, змочую водним розчином і починаю терти. У результаті з’являється войлок, або повсть.
Кожен шерстяний виріб Оксани Комар – ексклюзивний. Скільки б не валяла – повторити зроблене ніколи не вдасться, тому всі речі виготовлені лише в одному примірнику і бути непомітною в них неможливо. Для своєї роботи жінка купляє лише ніжну вовну мериносових овець, яку виготовляють в Італії та Німеччині. Матеріал замовляє переважно в кольорі. Проте нерідко готовий виріб фарбує сама. Щоб він був ще більш оригінальним, декорує його волокнами шовку, віскози, банана, льону і кропиви.

Ідеальний захист від морозів
Серед багатого розмаїття виробів верещаківській умілиці найбільше подобається виготовляти взуття. Хоча ця робота потребує більше часу та фізичних зусиль. Приміром, щоб зваляти високі чобітки, треба два-три тижні та один кілограм вовни. На виготовлення берета майстриня затрачає лише 30 грамів шерсті.
Перші вовняні валянки Оксана зваляла для своєї бабусі. «Хотіла, аби їй завжди було тепло в ноги, – каже майстриня. – Бабуся вже чотири роки від осені до весни в них гріється. Згодом зваляла чобітки своєму синочку Данилкові. Щоб навчитися цьому, я спеціально поїхала до Києва на майстер-клас до нині відомої в Україні та Європі майстрині Марини Клімчук».
Взуття з шерсті, як твердить Оксана, є дуже легким і зручним, із міцно приклеєною та прошитою підошвою. У ньому тепло взимку, навіть при тридцятиградусному морозі, і прохолодно влітку. Завдяки природним властивостям вовни таке взуття дозволяє шкірі дихати, знімає біль і втому, масажує стопи і цим самим покращує кровопостачання. Температура у чобітках завжди 37 градусів. Їх можна сміливо одягати на босу ногу. До того ж, валяні чобітки, як і решта вовняних виробів, зручні не лише в користуванні, а й у догляді. Вони не промокають, а якщо й забрудняться, то легко перуться руками.
Оксана Комар із задоволенням носить власні вовняні речі. Теплим одягом вона зігріває рідних. Її виробами захоплюються у всіх куточках України. Жінка з радістю ділиться своїми здібностями – організовує майстер-класи, під час яких щоразу нагадує, що гріє не лише вовна, а й любов, яку митець вкладає у свій виріб.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
Фото з архіву Оксани КОМАР

Газета “Сільський господар плюс”