Вже п’ять років жителі села Золотий Потік борються за збереження своєї лікарні

Золотопотіцька комунальна районна лікарня. Головний вхід.

Ось уже пять років як община села Золотий Потік бореться за збереження своєї лікарні. Побудована напочатку 60-х років, лікарня до недавна розширювалась, добудовувалась і дбайливо доглядалась працівниками та жителями села. Ще в не такі далекі 90-ті обласне керівництво розглядало можливість занесення Золотопотіцької лікарні до рангу експериментальної, тому що обслуговування було таки справді високим. Але висока честь мала ціну – це був би потік відвідувачів, високих гостей, керівників інших лікувальних закладів та студентів. Головний лікар C.М. Носатий відмовився від такої перспективи, пояснюючи, що його лікарня існує для того щоб дбати про потреби населення, а не влаштовувати витрішки.

На сьогоднішній день, лікарня обслуговує 23 000 населення, хоча офіційно розрахована лише на половину. Друга половина мала б звeртатися за допомогою в Бучацьку районну лікарню, але, як то кажуть, маємо те що маємо. Лише за даними 2012 року, в Золотопотіцькій лікарні було надано медичне обслуговування 3500 хворим; в пологовому відділенні народилися 314 немовлят (що в 2 рази більше ніж в Бучацькій районній лікарні); завантаження інфекційного відділу є 100 відсотковим , особливо в періоди хімічної обробки полів (як кажуть тутешні газди – фермери, “Ні-ні – це не ми повітря попсули!”)

І при таких ось показниках районне керівництво вперто стверджує, що Золотопотіцьку лікарню потрібно закрити. Мовляв, навіщо нам аж дві лікарні – Бучацька та Золотопотіцька? “Ось зробимо реформу, приєднаємо вас усіх до Чорткова – (це за 55 кілометрів від Золотого Потоку, по дорогах що чорт скоріше скопититься ніж доїде) і усім нам буде дуже добре!”  Зла не вистарчає, щоб достойно оцінити геніальність стратегії місцевих наполеончиків. Їм в кишенях буде дійсно “дуже добре”, що не скажеш про пацієнтів з віддалених сіл, молодих матерів – породіль, стареньких хворих, чи діток (часто у важкому станi), яких будуть по ямах та чорториях везти аж 55 клометрів до Чорткова!

Громада стурбована не на жарт. Місцеві жителі, активісти, лікарі випробували уже усі засоби які тільки можна було: в газети та на телебачення – писали, підписи підтримки – збирали, на гарячі лінії – дзвонили, районне та обласне керівництво – трясли, випробували, здається, усе що можна. Але, віз, як кажуть, і далі там!

В 2012 році депутат Верховної Ради Іван Стойко відвідав лікарню. Незабаром стаття з його словами ” Закрити чи реформувати Золотопотіцьку лікарню – це злочин” появилася в місцевій газеті. На якийсь час, усе заспокоїлось. Але вже за декілька місяців скигління, що”не маємо коштів на таку лікарню” почалися знову.

Інший депутат Верховної Ради, Микола Люшняк, відгукнувся на звернення головного лікаря. За його сприяння, було виділено кошти на ремонт лікарні, а саме на заміну вікон. “Усі вікна було замінено” – відрапортував головний лікар В.А. Понтус. Усі – та не всі, за вийнятком вікон в Інфекційному відділенні. Не вистарчило… (До речі, працівники Інфекційного відділення самі виділили кошти із своїх небагатих зарплат, самі купили фарбу та як провели ремонт відділення. Хоч і не своя домівка, та все-ж таки ріднa.)

За фонтаном та фігурою – Інфекційне відділення.

Так як вікон на Інфекційне відділення не вистрарчило, висновок був зроблений негайно – закрити відділ! Коли стурбоване населення запитало: ” Яка ж причина тепер?” Головний лікар відповів:  ” У нас немає лікаря-інфекціоніста!”

Знову ж таки, активісти села за підтримки жителів взялися до роботи. Лікаря знайшли, привели за руку до головного: “Oсь вам лікар інфекціоніст! За квартиру для нього – не переживайте, уже знайшли!”

Навіть півроку лікар не попрацював, коли його повідомили, що відділ будуть таки закривати, I щоб шукав собі інше місце роботи. Причина закриття відділу – тепер уже! – що існує крайня необхідність відкриття реабілітаційного центру для воїнів АТО. (Гоп тобі Ганю, маєш!)

По-перше, воїни АТО – це наші діти, біль народу, це святе. Оранізація та надання реабілітаційної допомоги – це неабияка відповідалність, це робота, що вимагає надзвичайної самовіддачі і зваженості. Таким не жартують і не маніпулюють.

Виникає дуже важливе запитання: наскільки можна покластися на керівництво лікарні в організації такого поважного проекту, якщо до цього часу воно показало себе байдужим, некомпетентним та безвідповідальним в інших, менш складних завданнях?

Наприклад, чому ось уже три роки під голим небом стоїть новенький реанімобіль? Він дістався громаді через неймовірні труднощі. Гараж є, місцевий підприємець безкоштовно запропонував будматетіали, громада запропонувала робочі руки щоб підняти дах в старому гаражі – але керівництво лікарні й досі чіхається! А в цей час коштовна техніка пропадає. Як можна довірити велике тому, хто й малому не дасть ради?!

По-друге, якщо існує нагальна потреба у відкритті саме такого реабілітаційного центру, постають питання, як довезти ветеранів АТО до лікарні, та хто ж їх буде тут лікувати? Дороги до Золотого Потоку понищені.  Cпеціалістів-реабілітологів, психіатрів та психологів у нас немає. А проживати де лікарі будуть?  Не так давно проблемою було забезпечити житлом одного лікаря, а куди ж керівництво лікарні збирається поселити цілу роту нових спеціалістів?

Більше того, дивно, але на які кошти керівництво лікарні збирається здійснювати такі глобальні реформи?  Надія на те, що “заграниця нам поможе” чи скоріше, дурень думкою багатіє?

Реалії на даний час такі, що окрім цілого ряду інших проблем, лікарня має заборгованість перед своїм мед. персоналом; люди чекають зарплати ще від серпня. І це лиш один факт. Головний лікар лише безпомічно розводить руками: “А я що зроблю?” Бідний. І отак уже п’ятий рік…

Тиждень тому, місцевий житель подзвонив у Національне Антикорупційне Бюро (0800 503 200) і висловив свою стурбованість щодо закриття лікарні. Цитуючи депутата Опозиційного блоку Ю. А. Бойка, він сказав, що той таки має рацію, і що закриття лікарень справді веде до медичного геноциду.  Його уважно вислухали, поспівчували, обурились: “Так, це злочин закрити таку лікарню!” Але сказали, що краще щоб він передзвонив до відділення Національної Поліції України (0800 500 202).

Там йому відповіли: “Ой, це не до нас!”, і відфутболили на обласну гарячу лінію, телефон 102.

Оператор цієї гарячої лінії гаряче подякувала за дзвінок і сказала. “З Вами зв’яжуться з району.”

Місцевий дільничий зателефонував сам. Каже:” Прийдіть до мене, я прийму у Вас заяву.” Прийняв. Повідомив, що порадиться iз Бучацьким керівництвом.  Відповіді чоловік поки що не отримав, але сталося наступне.

Декілька днів тому, у відповідь на обурену вимогу мед. працівників Золотопотіцької лікарні виплатити їм заборговану зарплату та припинити дурну забавку “закриєм – не закриєм”, представник районної ради ‘порадував’: “таки закриєм!” Грошей не заплатили.

Ну, і де ж тут правда, скажіть? І до кого дальше звертатись?

Хіба в ООН, чи може МВФ, – там, кажуть, подають…(ой, мав на увазі, ‘допомагають’)

Житель села Золотий Потік Микитчак Михайло Миколайович

Коментарі вимкнені.