Марія Тимчук із Заліщицького району зустрічалася з лідером кубинської революції Фіделем Кастро, першим у світі космонавтом Юрієм Гагаріним

Однією з небагатьох, хто пішов у Радянському Союзі проти всесильної системи, була Марія Іванівна Тимчук. Спочатку молода та недосвідчена сільська дівчина із Заліщицького району потрапила під вплив тодішніх вождів, ставши ланковою, активісткою, рекордсменкою-кукурудзоводом і навіть народним депутатом УРСР. Однак гострий розум та правильне проукраїнське виховання не дозволили зробити з неї зразкового комуніста-кар’єриста. Так Марія Тимчук перекреслила кар’єру собі, легке життя – своїм дітям та безбідне життя –рідним, натомість здобула набагато більше, адже совість у неї залишалася чистою. Пам’яті цієї неординарної для свого часу жінки, яка цими днями відсвяткувала би 80-річчя, але якої з нами вже понад 20 років немає, присвячуємо нашу сьогоднішню розповідь.

«На пленумі ЦК подарувала Микиті Хрущову кукурудзу»

Перший секретар КПРС Микита Хрущов, який керував радянською імперією у 1953-1964 роках, побувавши у 1959 році з офіційним візитом в Америці та відвідавши фермерське господарство в Айові з полями гібридних сортів кукурудзи, після повернення додому наказав засіяти кукурудзою весь Союз. Так це чи ні, але фразу «Кукурудза – цариця ланів!», сказану ним на партійному пленумі, почали втілювати в життя. Не залишилася осторонь цих процесів і Тернопільщина. У тодішньому Мельниця-Подільському районі рекорди ставила ланкова Євгенія Долинюк, приклад якої перебирала Марія Тимчук із сусіднього Заліщицького району. 

– Мама народилася у 1940 році в селі Щитівці, тепер Заліщицького району, в простій селянській сім’ї. Мала ще старшого брата. Навчалася у звичайній сільській школі, вчилася на відмінно. Після закінчення школи нікуди не вступала, бо треба було заробляти копійки і трудодні. Молодою дівчиною організувала комсомольсько-молодіжну ланку в колгоспі імені Калініна. Думаю, в той час комусь потрібен був піар. Тому й почали боротися за рекорди з вирощування кукурудзи, яка, за вказівкою «верхів», була тоді основною сільськогосподарською культурою, – розповідає старший син Марії Іванівни Володимир Мандзюк.

У 1960 році ланка Марії Тимчук, як повідомляла тогочасна преса, отримала по 116 центнерів зерна кукурудзи з гектара, що було неймовірним показником у ті часи. Радянська пропагандистська машина не могла не помітити цих рекордів, і ланці молодого кукурудзовода колгоспу імені Калініна було присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці.

– Маму стали запрошувати на різного роду заходи. На базі ланки Марії Тимчук діяла обласна школа передового досвіду кукурудзоводів. Їздила мама й на республіканську нараду молодих кукурудзоводів до Києва, де ділилася своїми напрацюваннями, відвідувала різноманітні комсомольські зустрічі. На XX-му з’їзді комсомолу України її було обрано членом Центрального комітету ЛКСМ України, в 1961 році побувала на пленумі ЦК Комуністичної партії України, де мала виступ, після чого подарувала Микиті Хрущову кукурудзу, вирощену працівницями її ланки. Також була делегатом і навіть знаходилась у президії на XIV-му з’їзді ВЛКСМ (молодіжне крило КПРС) у Москві, – каже пан Володимир.

«Сіяли кукурудзу на площі 500 гектарів, а врожай записували як зібраний зі 100 га»

Молоду дівчину з Тернопільщини ставили у приклад іншій молоді СРСР.

– Сьогодні, щоби потрапити на першу сторінку популярних глянцевих журналів, платять тисячі гривень. Тоді ж фотографія моєї мами була розміщена на першій сторінці обкладинки популярного молодіжного журналу «Дніпро», а в саму виданні була публікація про Марію Тимчук. Загалом у цьому журналі часто друкували матеріали про маму. А в московському видавництві «Молода гвардія» вийшла книга «На поклик землі» авторства моєї матері, в якій вона розповідає, як разом із працівницями ланки добилися успіху в змаганні кукурудзоводів. Місцева і всесоюзна преса писала про те, як для підвищення своїх знань Марія Тимчук поступила на заочне відділення Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту (навчалася на агронома). А прагнучи механізувати більшість трудомістких процесів, члени ланки вивчали техніку, зокрема доводилося бачити фотографії у газетах, де мама сидить у тракторі, і підпис, що вона вміє його водити та допомагає подругам опанувати цю машину, – розповідає Володимир Іванович.

Насправді ж те, що писали про його матір, було в більшості своїй лише красивою картинкою.

– Пропаганда в Радянському Союзі працювала на повну. Мама на цю тему неохоче говорила, але все ж таки дещо розповіла. Одного разу я відверто запитав, як її ланка за Хрущова такі великі врожаї кукурудзи збирала. Мама  відповіла, що сіяли культуру на площі 500 гектарів, а врожай записували як зібраний зі 100 га. Так народжувались «рекорди». Працівницям платили за одне, а виконували вони норму у п’ять разів більшу.

– Розповім одну кумедну історію, яка певною мірою характеризує систему, що тоді була в СРСР. У селі мешкав один чоловік, який в лютому посадив кукурудзу. Так сталося, що того року були теплими зима і весна, у м’якій землі кукурудза швидко проросла в той час, коли в колгоспі її ще навіть не сіяли. І кілька кущів культури висмикнули й повезли до Москви показати на Виставці досягнень народного господарства (ВДНГ), мовляв, ось яку Марія Тимчук уже кукурудзу виростила! І таких випадків було багато. Скажімо, було надруковано 11 брошурок про маму. Я запитував, чи справді вона їх усі писала. А вона: «Та де там.» Або ж питав, чи вміє вона їздити на тракторі, на що мама відповіла, що ніколи там не сиділа, її перший і єдиний раз у нього посадили, щоби сфотографувати. Всі у селі про це добре знали, мамі було соромно, але що вона могла тоді зробити? Її використовувала пропагандистська машина, хоча мама завжди боролася за правду, – говорить син нашої героїні.  

«Служби контролювали, щоби свій статус нардеп не використовував для власного збагачення»

У 1963 році синьооку 23-річну надзбручанку Марію Тимчук було обрано депутатом Верховної Ради УРСР 6-го скликання. В українському парламенті вона працювала до 1967 року.

– Можливо, хтось думає, що статус нардепа дозволяв їм, їхнім сім’ям та родинам шикувати. Аж ніяк! Зі слів матері, 2-3 рази на рік збирали, заслухали, поплескали, безкоштовно нагодували, дали добові – і до трьох днів усі роз’їхалися по домівках. А там – уперед до роботи на… ланку! Маючи статус народного депутата, мама допомагала багатьом, хто її про це просив. Зі своєю резолюцією направляла прохання у відповідні державні інституції, щоби ті допомогти вирішити, скажімо, житлове питання чи поступлення в інститут на пільгових умовах. І до народного депутата радянська влада дослухалася, за сприяння мами багато хто отримав квартири, чимало здобули вищу освіту. Але вона могла це зробити всім, лише не своїм дітям чи рідним! Відповідні служби контролювали, щоби свій статус нардеп не використовував для власного збагачення. Скажімо, коли ми будували хату в рідному селі, то батько, вже коли я був старшим, розповідав, що мусив навіть мати документи на… цвяхи, – каже Володимир Іванович.

Переконувати Марію Тимчук вступати в партію приїздив особисто голова президії Верховної Ради СРСР

Здавалося, що все у житті Марії Тимчук йшло своїм шляхом. Але тут прийшов час, коли потрібно було комсомольський значок змінити на комуністичний. І вона вирішила цього не робити. 

– Скажіть, хтось із сьогоднішніх наших народних депутатів відмовився би ще від однієї каденції? Напевне, ніхто. У ті часи мама могла би піти далі і стати депутатом Верховної Ради СРСР, але для цього потрібно було вступити до комуністичної партії. Коли матір стояла перед вибором, мій дід, а її батько сказав: «Не дай Боже! Вони тобі що, небо прихилили? Пам’ятай, брат твоєї мами, Михайло, загинув у боротьбі з більшовиками, а брат батька відбув багато років у в’язниці». Як мені розповіла бабця, її рідний брат Михайло був у бандерівцях. Приходив додому зрідка, зазвичай по ночах, адже добре розумів, що коли спіймають живим, то не тільки себе приречеш на муки і тортури, а також усю родину. В кращому випадку всіх вишлють до Сибіру.

– Одного дня, а було це в 1945 році, забігли до бабці сусіди і повідомили: «Ваш Місько і ще четверо «уповців» підірвалися в селі». У них був девіз: «Я волію вмерти стоячи, ніж жити на колінах!». Наступного дня «стрибки» зібрали все село, щоби упізнали п’ять трупів. «Впізнавайте, чи є серед них ваші односельці». Всі завмерли. Уявіть собі, батьки бачили свого сина, бабця – брата, та й односельці його знали, але жоден не здав. Кличуть 11-річного Михайла Аксентійчука, мовляв, дитина скаже правду. Він подивився, кілька разів глянув то на батьків, то на трупи і таки сказав: «Ні!» «Стрибки» повірили. Побратими вбитих наступної ночі викрали трупи, вирили на цвинтарі могили, поховали і ще й дали салют героям. А чому арештували батькового брата, Михайла Мандзюка, до сьогодні ніхто не знає. Кажуть, що носив їсти «уповцям», а може й ні. На Йордан він повертався із церви, а на подвір’ї вже були енкаведисти у шкіряних плащах. Навіть з мамою не попрощався, лише через 12 років після Соловків і Сибіру він таки повернувся. Хоча мама у ті буремні часи була ще маленькою, але ті історії знала і не могла піти проти батьків та совісті, – каже Володимир Іванович.

Для партійного керівництва була надзвичайною ситуація, коли комсомолка й активістка, відома на весь Радянський Союз, відмовляється вступати в партію.

– Переконувати маму в її село приїхав особисто голова президії Верховної Ради СРСР Микола Підгорний. В Україну він за рік робив 2-3 візити, а тут він у нас вдома був. Бабця мені розповідала, яка у 1960-ті роки в селі біда була, тому родина колгоспників у хаті не мала особливих благ. Районне чи обласне начальство дізналося, хто має приїхати в село, понавозили у хату килимів, хідників, сервізів. І напевно, не встиг високий гість покинути межі села, як це все згребли назад. Підгорний переконував, що Марія своїм рішенням перекреслює собі кар’єру, своїм дітям, усім рідним та близьким. Вона ж відповіла: «Ну і що, люди ж якось живуть». Уже коли я був дорослим, мама не раз дорікала собі, що могла зробити іншу долю синам, але їй потрібно було переступити через свої почуття, на що вона піти не могла, – пригадує наш співрозмовник.

«Маму багато разів через мене на лінійку до школи викликали, вона там плакала, бо я всюди був першим – і в науці, і в спорті, і в… бешкетуванні»

Коли всі говорили про рекорди Марії Тимчук, виявилось, що вона хоче вчитися, та аж ніяк не в сільськогосподарському інституті.

– Мій дід, а мамин батько, любив повторювати, що перед трьома людьми скидають у селі капелюха – перед священником, війтом (головою сільської ради) і вчителем. Він дуже хотів, щоби його донька стала вчителькою, і не розумів, чому вона пішла  вчитись у сільськогосподарський інститут. Але мрія Марійчиного батька таки стала реальністю. Коли мама не захотіла поступити в партію, єдиним її проханням було, щоб її перевели в інший учбовий заклад. Партійні номенклатурники допомогли. Напевно, і там були порядні люди, хоча вони дивувалися і не розуміли, що спільного між сільськогосподарським інститутом і педвузом? Так мама стала навчатися у Чернівецькому університеті. На жаль, її батько так і не побачив, як донька вчителювала, бо помер на Зелені свята, у той період, коли вона здавала державні екзамени, – пригадує Володимир Мандзюк.

Так Марія Тимчук стала вчителем хімії та біології. Напевно, могла влаштуватися на роботу хоча б у районний центр чи навіть у Тернополі, але залишилася працювати в селі.

– Спершу мама вчителювала у Зозулинцях, що за 10 кілометрів від нашого села. Ходила пішки. Можете собі уявити, як це було непросто дістатися на 9-ту годину ранку через гори і каньйони. Назад ішла тим же шляхом. І так щодня. І вона ніколи не бідкалась. У 1976 році перевелася у новозбудовану школу в селі Дунів. У 5-8 класах я навчався у школі, де працювала мама. Її багато разів через мене на лінійку викликали, вона там плакала, бо я всюди був першим – і в науці, і в спорті, і в… бешкетуванні. Особисто я жодних привілеїв не відчував, хоча й мав п’ятірку з біології. До учнів ставилась, як до рідних дітей. Розповідала, що на початках педагогічної кар’єри її як молоду вчительку «підколював» старшокласник. Вона дала йому ляпаса, і в нього з носа пішла кров. Тоді сказала собі, що в житті за жодних обставин не підніме на учня руку. Так воно й було, а учні її любили і поважали,– каже Володимир Мандзюк.

Старший син Марії Тимчук, Володимир, у школі був відмінником і йшов на золоту медаль, але так її і не отримав.

– Випускався я з Касперівської середньої школи. Вчився на одні п‘ятірки, у нас було шість претендентів на медаль. На випускному екзамені під час написання твору мене підставили – хтось поставив зайву кому. Перший секретар Заліщицького райкому партії була хорошою подругою моєї матері, і вона їй про те розповіла. Та наробила шуму, до нас додому приїхали зі школи і повідомили, що я таки буду мати медаль, мовляв, сталася помилка. А мама їм каже: «Мені не треба такої медалі, я її викину. Те, що він має у голові, йому ніхто не додасть і не забере». Та й я зі своїм характером не сильно переймався відсутністю медалі. Хоча в ті часи медаліст при вступних екзаменах до вузу мав переваги. А так мені довелося здавати всі чотири вступні екзамени, – пригадує співрозмовник.

– Наприкінці 10 класу в Заліщицькому будинку культури відбулася зустріч відмінників із видатними людьми району. Я приїхав на те зібрання як відмінник, а маму запросили, як кажуть сьогодні, як VIP-персону. У залі практично ніхто не знав, що ми родичі, бо її оголошували як Тимчук, я мене – Мандзюк. Не знаю, підлаштував це хтось із моєї школи чи сталося це випадково, але я мав подарувати квіти саме своїй мамі. Коли я вийшов на сцену з квітами, матір розплакалася і почала мене цілувати. Високі чиновники запитували, чому ніхто нікого не поцілував, лише одна Марія Тимчук цілує якогось хлопця. Хтось із залу сказав, що це її син. Матір же ніколи не афішувала, хто у неї сини, тим більше не просила допомагати нам у навчанні, – розповідає пан Володимир.

«У нашій сім’ї панував патріархат, батько був дуже авторитарним»

У 1962 році Марія Тимчук вийшла заміж. Про їхнє з Іваном Мандзюком весілля писала навіть тогочасна преса, називаючи його комсомольським…

– Батько був на дев’ять років старшим за матір. Вони були з одного села, тому добре зналися. Навіть по нинішній день ніхто не може зрозуміти, як зійшлися народний депутат і бухгалтер колгоспу. У нашій сім’ї панував патріархат, батько був дуже авторитарним. Пам’ятаю випадок, коли тато сказав мамі, щоби вона о 7.50 год. була в машині, і він підвезе її на роботу в Дунів. Мама закриває двері і на кілька секунд запізнюється до машини, батько ж – на газ і поїхав, а вона змушена була йти пішки. Тато був дуже пунктуальним і двічі ніколи не повторював. Він міг прийти з друзями о 3-4 годині ночі, але мама ніколи через це ґвалту не здіймала. Більше того, накривала на стіл і казала: «Я буду поруч, якщо щось потрібно – покличте»,– пригадує Володимир Іванович.

Батьки своїх синів виховували у проукраїнському напрямку і самі жили за християнськими звичаями. 

– Одного разу маму викликали на бюро обкому комсомолу. Сексоти тоді були на кожному кроці. Хтось доповів, що вона зі своєю матір’ю ходила до церкви у сусіднє село Кулаківці. Їй докоряли: як так – депутат, ланкова комсомольсько-молодіжної ланки ходить до церкви? Матір розповіла, як у коридорі до неї підійшов Степан Нечай. Не знаю, яку він займав тоді посаду, але, за словами матері, чоловік був надзвичайно розумною людиною. Він сказав: «Маріє, ти була у церкві, ми все знаємо», і порадив матері, як треба діяти далі: «Ми тебе зараз викличемо і будемо питати, чи ти була в церкві. Відповідай упевнено: «Була!» Я тобі задам додаткове запитання: «Чому ти туди ходила?» Кажи: «Ходила дивитися, чи комсомольці ходять до церкви». І мама однією відповіддю «вбила» всіх. Був ще один цікавий випадок. Коли мені було десь років чотири, у дитсадок, який я відвідував, приїхали з перевіркою. Зібрали дітей і запитали: «Дітки, хто із Вас знає «Отче наш»?» Єдиний, хто знав, був я, і сказав про це. Тоді у завідуючої запитали, чия це дитина. Коли почули, що це син депутатки, то перевіряючі сказали: «Тихо-тихо», і на тому пішли й більше у садок не приїздили. А вже коли я був старшим, то з друзями ходив колядувати. Хоча мама була вчителькою, а батько – не останньою людиною в колгоспі, однак вони завжди позитивно ставилися, коли їхні діти йшли з вертепом, – згадує ті непрості часи Володимир Мандзюк.

«Може Ви, чорти, так любите той м’яч саме через те рукостискання з Пеле»

Обидва сини Марії Тимчук були вправними футболістами, старший Володимир розкрив свій талант і виступав навіть на майстрівському рівні за тернопільську «Ниву», чернівецьку «Буковину», а молодший Ігор, маючи не менший хист до футболу, вирішив піти в… науку. З Тимчуком і футболом пов’язана цікава історія.

– Коли мама перебувала у Москві, її та інших молодих комсомольських активістів, членів президії ЦК ВЛКСМ, завели на футбол. У 1965 році саме відбувався товариський матч, в якому збірна СРСР протистояла чемпіонам світу – бразильцям. Матір футболу не любила, але змушена була піти зі всіма. Тоді до молодої еліти СРСР запросили легенду світового футболу Пеле, і за розповіддю мами, із цим легендарним футболістом вона віталася за руку. Тоді бразильці перемогли з рахунком 3:0, а Пеле забив два голи. «Може Ви, чорти, так любите той м’яч саме через те рукостискання з Пеле», – звертаючись до нас, сміялася мама, – пригадує Володимир Іванович.

А загалом Марії Тимчук випало зустрітися з багатьма відомими в той час людьми: лідером кубинської революції Фіделем Кастро, першим у світі космонавтом Юрієм Гагаріним, першою жінкою-космонавткою Валентиною Терешковою тощо.

«Депутатом була Тимчук, а я – Мандзюк!»

У 1995 році Марія Тимчук вийшла на пенсію, а до того вчителювала, вона ніколи не хотіла бути директоркою чи завучем, не прагнула тієї слави, яка в неї була в молоді роки. Навіть коли її запрошували на якісь заходи як відому землячку і представляли як колишнього народного депутата, вона казала: ні, депутатом була Тимчук, а я – Мандзюк! (прізвище по чоловіку).

За своє життя родина Тимчуків-Мандзюків до особливих статків не доробилася.

– Як у нас по-заліщицькому кажуть: вибили пляц під будинок. На родинному обійсті є одноповерховий будинок з великим дахом, який нині називають модним словом «мансарда». Будувався він у 1960-х, а поштукатурений аж у 1979 році. У 1974 році за гроші з продажу помідорів тато придбав автомобіль ВАЗ-2103. Половина Борщівського і Заліщицького районів забезпечували помідорами всю Україну і частину Прибалтики. Але щоб їх виростити, потрібна пекельна праця, яку теж виконувала мама. А потім не так було просто продати, бо казали, що це нетрудові доходи. Тож багатіями ми ніколи не були.

Мама читала Біблію. Вона казала: «Діти, та не вірте у ці всі багатства, бо це тимчасове». А одного разу в неї у Тернополі поцупили сумку, де була певна сума грошей. Коли я дорікнув, що мама не дивилася за сумкою, вона відповіла: «Ну то й що, аби лише на здоров’я тій людині пішло», – пригадує Володимир Мандзюк.

У 2000 році Марія Іванівна відійшла в інший світ. У неї була пухлина товстої кишки, за 4 дні їй зробили три операції. Здавалося, що все позаду, але потім занесли інфекцію й організм не витримав, хоча до того, як вона любила жартувати, в лікарні була всього два рази – коли народжувала синів. Поховали Марію Тимчук у рідному селі.

Віталій Попович

Джерело: Тижневик “Номер один”