На Тернопільщині в одній хаті можна почути кілька сотень мелодій

У селі Ішків Козівського району розташований приватний музей автентичних музичних інструментів «Камертон», – пише Терен.

Від церковного хору – до перших експонатів

На порозі цієї садиби в Ішкові мене зустрічають господарі – Петро Катола та його дружина Антоніна. Переступаю поріг і одразу ж розумію, що потрапив у храм Музики.

– Бачу, що кожен куточок цієї будівлі буквально насичений усім тим, що нагадує музичне мистецтво – від тематичних фотографій, картин, інформаційних стендів – до, власне, інструментів. А що тут було колись, пане Петре ?

– А колись тут була колгоспна контора. Згодом господарство розпалося. Будівля занепала, почала розвалюватися…То ми на сімейній раді вирішили викупити її, зробили тут невеличке музичне кафе. Але згодом зрозуміли, що сільських та й заїжджих людей більше цікавить не стільки кава, як те, що ми почали сюди звозити  – старі, незвичні для тутешніх мешканців музичні інструменти.

– А чому, власне, на це зробили акцент?

–  Розумієте, я виріс у сім’ї, де був культ музики. Вона, музика завжди була у нашій хаті. Батько керував сільським оркестром, потім церковним хором, брати – один саксафоніст, інший – на гітарі дуже добре грав. Тож і я вибрав фах музиканта. Навчався у Козівській музичні школі, де моїм вчителем був Олег Стельмах, який по суті, після батька відкрив переді мною цей захоплюючий світ музики. Потім – педагогічне училище, педуінверситет, організовував самодіяльні, вокальні колективи. Водночас, постійно цікавився мистецьким минулим села.

– Окремі епізоди якого, бачу і відображені на цих давніх світлинах.

– Так, з цих фото та інших документів, які ми з дружиною зібрали, фактично постає культурно-мистецька історія Ішкова. Наприклад, мало хто нині і пам’ятає, що за часів Польщі, до 1939 року у читальній «Просвіти» тут активно працювали різноманітні гуртки, діяв оркестр, яким тоді керував Іван Мігоцький. Із архівів я дізнався, що у 1927 році житель села Клим Лукашів дав 700 доларів на «Просвіту», а на той час це були дуже великі кошти, за що було закуплено музичні інструменти для оркестру, який діяв майже півстоліття. Щодо музичної освіти, то тут важливою була діяльність місцевого церковного хору під керівництвом вже згадуваного Івана Мігоцького. І нині в церкві часто звучить літургія на музику Вербицького, яку разом із хором розучив один із мешканців села родом із Прикарпаття.

Цікаво і те, що мешканці села у ті передвоєнні час направили свого односельця Зеновія Содомору на навчання на Івано-Франківщину, де він вивчився на дяка та диригента хору. У 50-х роках наш сільський хор під його керівництвом перемагав у різноманітних районних та обласних конкурсах.

А на початку 60-х років керівником хору села став Дмитро Москальчук. Важливо, що у той час до музичного осередку – оркестру активно долучалися молоді жителі Ішкова. Фактично, оркестр став таким собі першим «музичним майданчиком» для багатьох майбутніх професійних музикантів, вихідців із села.

Уже в 70-х роках тут почали з’являтися перші вокально-інструментальні ансамблі, сформувався основний «кістяк» сільських музикантів. Це – брати Михайло і Василь Сточани, Степан Сидорак, які і в наступному десятилітті були одним із кращих в окрузі музичним колективом.

– А що спонукало Вас збирати ось таку музичну колекцію, починаючи із історії музичного мистецтва села?

– Напевно, поштовхом до створення такої колекції стали давні світлини, які потрапили якось у нашу родину. Це були старі фото – початку 1900-х років…Там були зображені сільські музики як з духовими так і народними існструментами, бубнами. То були досить великі гурти – до сорока чоловік. Я тоді подумав, що ними ж хтось керував, збирав, проводив репетиції. Почали разом з Антоніною про це все  збирати інформацію, ось так і з’явилися поступово оці стенди, на яких – музична історія нашого села. Потім облаштували музичний куточок, додали туди старі інструменти, поступово їх ставало все більше і більше, –розповідає Петро Катола.

Балама, калімба та «співаюча» чаша з Тибету

Нині приватний музей автентичних музичних інструментів – це три кімнати, наповнені таким розмаїттям чудернацьких пристроїв, яких не те, що не бачив, але, признаюсь, про які і не чув.  Скажімо, хоча і бував у Туреччині та Африці, але так не довелася побачити там баламу чи калімбу

– Цей інструмент нам првезли із Туреччини, – каже пан Петро, тримаючи у руках струнний інструмент. – Балама виготовлена із шовковиці, з таких маленьких частин, які надають інструменту особливого звучання, чуєте? – Петро Катола торкається струн і кімнатами пливе таємнича східна мелодія.

– А це що за штуковина?

– Так виглядає калімба — «африканський рояль». Інструмент зроблений з величезного кокоса, його ще називають ручне піаніно, дуже колоритний інструмент, чи не так? Як і до речі, ось оцей африканський глиняний барабан уду. Це з Нігерії нам привезли. За допомогою такого барабана, в залежності від того, у яке місце вдаряти, можна передавати певні інтонаційні повідомлення на далекі відстані.

– Такий собі африканські звуковий телеграф.

– Щось таке. А ці інструменти, думає, ви впізнаєте?

– Дримба. Але які вони, тут усі різні!

– Так, саме на цій стіні зібрали величеньку колекцію дримб. До речі, дримби – одні із найбільш розповсюджених на планеті музичних інструментів. Крім карпатських, маємо в’єтнамські, китайські дримби. Є музиканти, котрі грають по нотах, а є канти — котрі імпровізують і не конче мають ті ноти знати, саме так переважно грають і на дримбах.

– О, і цей інструмент теж впізнаю – тибетська чаша!

– Так, це «співаюча» тибетська чаша, стародавній засіб медитації.

Кажуть, що коли потерти деревом об цю чашу, то з неї линуть такі потужні звукові коливання, які можуть вилікувати різноманітні хвороби.

– Така сама властивість, як і церковних дзвонів?

– Щось подібне, але особвивість тибетських чаш у тому, що вони виготовлені із п’яти різних металів і під час тертя дерева об стінки чаші ці метали видають різну тональність й виходить такий неповторний звук, – додав господар музею.

Звичним рухом він потирає шматком дерева краями чаші і вона, немов пробудилась від сну, наповнюючи садибу звуком, що ніби дійсно, спонукає заплющити очі й медитувати. Але ні, не до релаксацій, хочеться хоча б побіжно оглянути й інші музичні кімнати.

Терменвокс, «трембіта» для аборигенів та містична історія про скрипку

Один із музичних експонатів, який особливо дивує відвідувачів музею – терменвокс. На перший погляд, ніхто не скаже, що ось така невеличка коробочка і з двома антенами може видавати просто фантастичні звуки від… від руки музиканта.

– Саме так, це дуже оригінальний музичний інструмент. Тут є дві антени і коливальний контур, які і реагують на наближення руки людини. Винахідник – Лев Термен своїм винаходом у 20-х роках минулого століття цим інструментом здивував увесь світ.  Тим, хто має музичний слух, опанувати грою не важко, просто треба робити певні рухи, наближаючи чи віддаляючи їх до терменвокса. Ось дивіться і слухайте.

Господар музею підводить праву долоню до однієї антени, а ліву – до іншої і в моменти, коли пан Петро робить малопомітні рухи, терменовкс  починає звучати, то голосно, то тихіше, ніби набираючи сили і оті звуки за мить перетворюються у впізнавану мелодію пісні «Чорнії брови, карії очі…».

А ще, під час розповіді-екскурсіії я дізнався, що і звичайні пластмасові сантехнічні труби можуть грати  у вмілих руках музиканта. Принаймні, Петро Катола це продемонстрував. Почув того дня і як звучить шофар – один із найдревніших музичних інструментів Ізраїлю, виготовлений з рогу антилопи, дивувався потужності австралійської «трембіти» – діджеріду, милувався арабською лютнею, з цікавістю розглядав давні, понад столітні мініатюрні гармошки, мідні труби та весільні бубни.

 Коли люди побачили, які різноманітні цікаві речі ми тут зібрали, то почали навіть приносити родинні реліквії, – вступає у розмову Антоніна Катола. – Ось бачите скрипку, яка пройшла через руки музикантівв трьох поколінь і наприкінці 80-х років потрапила до Степана Павлишина з Ішкова, художника, музиканта. Коли він відійшов у вічність, то залишена скрипка буквально після його смерті розсипалася на друзки…Якась така містика… То ми ту скрипку відреставрували, але на ній, на жаль, вже грати не можна, –зітхає пані Антоніна.

– Розумієте, для нас кожен із цих інструментів – то не просто музейний експонат. Кожен з них має свою історію, вони тут «оживають». Приходять сюди музиканти, даємо їм пограти, влаштовуємо цікаві зустрічі із музикознавцями. Під час такого спілкування дізнаємось щось нове про культуру тих народів, яку презентують тут оці наші експонати. Часто бувають у нас і туристи з-за кодону, то дружина Антоніна, вчитель англійської мови, проводить екскурсії, перекладає різні музичні терміни. Дуже багато дітей приходить. Треба у такі моменти бачити їхні очі, коли звучить той чи інший інструмент! Тішимось, коли згодом дізнаємось, що деякі з наших юних відвідувачів йдуть у музичні школи, обирають шлях мистецтва, музики. Такий шлях обрали і наші діти. Олексій грає на скрипці та гавайській гітарі, Оленка – на фортепіано, флейті. І від того радісно, приємно на душі…, – каже Петро Катола.

Коли вже у Тернополі вкотре прослуховував зроблені в Ішкові диктофонні записи,  раз у раз з динаміка линули фрагменти різноманітних звуків, як нагадування про відвідини ще однієї Точки на карті Тернопільщини – музичної садиби, де 207 автентичних інструментів зберігають у своїй серцевині мелодії країн усіх континентів…

Фото автора

Олег Снітовський

загрузка...

Comments are closed.