Захисниця з Тернопільщини в перервах між боями малює картини
Світлана Луців військовослужбовиця ЗСУ з Тернопільщини, жінка, яка в перервах між боями малює картини. Коли почалася війна, Світлана покинула професію художника та стала стрільцем-санітаром в рядах добровольчого батальйону “Айдар”. З нею поспілкувалася журналістка Суспільного Оксана Максимлюк.
Ти зараз військовослужбовиця, яка паралельно малює картини на кришках і ящиках з-під боєкомплектів?
Так. Те, що потрапляє під руки. Є навіть на полотні, як професійна художниця. Випала можливість знайти художній магазин. Купила собі кілька полотен, відповідно, є кілька робіт і на полотнах. А так, то використовую те, що трапляється: ящики з-під боєкомплектів, якісь картонки, якими перекладають боєприпаси. Найновіші роботи, які я привезла, — це просто ящики з пошти розібрала.
Ти почала займатися малюванням з дитинства, військового досвіду не мала, так?
Війна в 2014 році прийшла, як кажуть, до нас всіх. Але я не пішла відразу тоді, бо чудово розуміла: якщо я нічого не вмію і не знаю з військової справи, мені там нічого робити. Тому спочатку займалася: були групи людей, волонтерів, колишніх військових, медиків, які тренували, навчали всіх бажаючих. Я трішки підівчилася, а потім вже пішла.
В “Айдар”?
Так. В серпні 2015 року.
Вмикаю телевізор і бачу, що дійсно почалася війна.
Чи заробляла ти малюванням?
Я малювала з дитинства, навіть закінчила перший клас художньої школи дитячої. На тому, як кажуть, моя кар’єра, здається, мала б зупинитися. Вже далі не йшла. Потім навчалася на економіста в університеті. Але паралельно все одно щось там собі малювала, для розваги. Але, все-таки, воно якщо є, то мучить, крутить. Економічна освіта для мене виявилася, чесно кажучи, нецікавою. Робота, яка пов’язана з економікою, з бухгалтерією, зі всіма отакими штуками — також нецікавою. Тому я почалася займатися дизайном інтер’єру, художніми розписами. А згодом вже пішли виставки картин. Були і міжнародні виставки, їздила на міжнародні пленери.
Війна і не завадила, в принципі, проводити далі виставки тому, що була і виставка картин в Верховній Раді?
У вересні 2016 року, так. Багато робіт з тих перших, є в інших музеях. Є, наприклад у Львові, в Івано-Франківську, в Коломиї.
В яких умовах ти пишеш картини?
Фарби у мене є завжди хоча б якісь. Є хоча б якісь марки, ручки, якийсь зошит, альбом невеликий. Оце таке, що тримаю завжди про запас.
Повномасштабна війна. Як для тебе почалася і коли?
Я була вдома. Сиділа десь до третьої ночі за комп’ютером. Заснула. Приблизно о пів на шосту ранку дзвонить до мені подруга. І говорить одне слово в слухавку: “Війна”. Потім ще раз: “Війна”. Я кажу: “Яка війна? Чого ти хочеш? Я сплю”. Вона: “Київ бомблять”. Я така: “Оксанко, давай зранку поговоримо”. Кладу слухавку, і так крізь сон: “Як це, Київ бомблять”? Вмикаю телевізор і бачу, що дійсно почалася війна. Ну все, спання, як рукою зняло. Пішла шукати найперше документи: де які лежать, де мій військовий квиток.
Де на лінії фронту ти була за цих півтора роки?
Сумщина, Харківщина, Донеччина.
Чи відчувала до себе якесь особливе ставлення через те, що ти жінка?
Спочатку я призвалася в новостворену військову частину. Позбігались такі самі резервісти, як і я. Спочатку було важко знову ставити себе на місце і показувати хлопцям: не дивіться, що я жінка.
А ти не хочеш, щоб до тебе було якесь інше ставлення, ніж до чоловіків?
Я хочу, щоб до мене було інше ставлення, коли мені потрібно в перукарню, наприклад, поїхати. А в іншому випадку, ні. Важко було тому, що тогочасний командир батальйону мене знав раніше по службі. І також командир роти. І вони старалися мене у всякий спосіб оберігати, нікуди не пускати. Трішки довелося поскандалити спочатку. А потім все стало на місце.
Наша нація починає воскресати й розправляти крила, як Фенікс.
Підраховувала, скільки під час війни намалювала картин?
Під час цієї війни небагато я намалювала. Близько 30 робіт. Ще небагато, бо все ж таки війна трохи інша, ніж була раніше. Глибша лінія фронту, тобто від нуля до тилу дуже багато кілометрів. В тебе немає можливості такої, як раніше, частіше виїхати в цивілізацію.
Я помітила, що в тебе більше чорно-білих картин. В минулі роки, до 24 лютого, більшість були кольоровими.
Тепер у наплічнику ти не можеш носити з собою те, що міг раніше. Тобто, суто з прагматичної точки зору дві фарби і два пензлі займають менше місця в наплічнику, ніж цілий набір фарб. У мене два наплічники. Медичний наплічник, це окреме питання. Туди нічого зайвого не запихається.
Коли я вперше побачила твої картини, найбільше мій погляд прикувала картина “Фенікс”. Картина намальована не просто на кришці з-під БК, а там ще на ній рушник.
Це ще було в АТО. Знайшла такий рушник на Донеччині, він трішки був обгорілий. Не знаю, що мене спонукало його забрати. Думаю, щось з ним вигадаю. Зв’язок завжди є від коріння до майбутнього. Отой вишитий рушник — це було наше минуле. Наші пращури, які передавали в спадок свої традиції. І попри те, що він надгорів, він не згорів. Я вірю в те, що українці і Україна, і наша нація починає воскресати й розправляти крила, як Фенікс. Після стількох років поневолення. Хоч і вважалося, що ми незалежні, але все одно в головах оце поневолення ще було. Зараз люди почали його викидати.
Коментарі вимкнені.