Принадливий Тернопіль. Нудьга тут не мешкає

Тернопіль назавжди «зіпсував» мене парками. Я не тернополянка, але швидко прижилася, бо з дрібного дитинства гостювала в бабусі й дідуся, які жили в обласному центрі.

Дідусь завжди водив нас із братом до парку «Національного відродження». І ми гуляли алеями-стежками, каталися на каруселях і атракціонах. Десь у п’ятирічному віці в мене з’явилася подруга, яка завжди радше пішла би погуляти, розвідати нові території, аніж сидіти вдома. (Галочко, привіт!) Аж нині, освіжаючи картинки в пам’яті, я розумію, наскільки мені пощастило все життя мати парк під боком, і компанію, готову до прогулянки щовихідних, після роботи, а то й замість роботи (Анічко, привіт!).

Улюбленими атрибутами будь-якого парку для мене були лавочки і сходи. Лавочки – для насолоди мистецтвом спозирання людей (те, що французи довели до досконалості і зафіксували в мові терміном flânerie). Це ті мовчазні миті, коли твій світ завмирає, і ти, дивлячись на тернополян, які тебе минають, створюєш для них історії. Ані парку «Національного відродження», ані парку в центрі міста, я собі не уявляю без сходів, отих довжезних, високих, які з’єднують світ відпочинку зі світом рухливих вулиць. Отой крок до найвищої сходинки завжди відкриває новий краєвид: королівський ширококутний знимок парку. Шум залишається за спиною. Мабуть, найкращі фото у Тернополі були зроблені саме з верхівок паркових сходів. До прикладу, Тернопільський став, якого оком інакше і не охопити, якби не ті сходи, що викотилися з замку на верхівці.

Якби можна було перенестися в улюблену місцину просто зараз, я би точно обрала парк над ставом у сніжний і дуже-дуже морозний ранок. Коли надворі світло-яскраво, холодно-прехолодно, і нікогісінько навколо. Парк чистий, білий, не має значення, де пролягають доріжки, став занесений снігом настільки, що тільки огорожа по периметру відділяє одну білу площину від іншої. І я собі помаленьку крокую, мружуся від справжнього зимового сонця, а вії покриваються інеєм. Оті зимові прогулянки завжди належали тільки мені: моя собака Джульєта холоду не полюбляла, так само, як і мої «літні» друзі. Принаймні друзів не треба було нести додому на руках після п’ятихвилинної прогулянки.

Але тим кожна пора року і прекрасна, бо все змінюється. Не кожен досвід варто було б відтворити нині, але спробувати колись було принаймні смішно. Наприклад, любов до засмаги заводила нас із Галочкою у зовсім непляжні місцини. Як-от пшеничні поля на Алясці, або дах БАМівської дев’ятиповерхівки. На дах треба було залазити тихо і непомітно для сусідів. У часи стрімкого зросту наркоманії мешканці будинку могли неправильно зрозуміти наші наміри. Хто би справувався, навіщо нам коци і купальники? Так само і поля з врожаями провадили чудову альтернативу парку, коли в ньому збиралося занадто багато тернополян із тією ж метою – засмагнути. Цікаво, що одного разу єдине підходяще місце трапилося під високовольтною лінією електропередач. Ми високо шанували роботу хліборобів і не збиралися витоптувати колосся заради примхи, а єдина «лисина» (думаю, невипадково) розташовувалася поміж серйозними електричними стовпами. Ми переглянулися, оцінили (не)безпечність ситуації і одностайно погодилися (бо дуже вже хотілося засмагнути): струм зробить нашу засмагу рівномірнішою. Ох, незабутня година сонця у супроводі тихого гулу подорожуючої електроенергії…

Робота у «ВЖ» обдарувала мене іще одним цінним знайомством – без Анічки важко уявити фестивальні події, які ми фотографували, і про які писали. Веселий досвід веселіший, якщо його можна із кимось розділити. Так само, як розділити шматок сала, облитий шоколадом, на виставці, присвяченій туризму в області. Або сходити разом на вечір мілонги. Із друзями цікаво відкривати нове. Друзі надають нового смаку знаному.

Тернопіль безперечно прекрасне місто. Він достатньо великий, аби кожної пори року радувати своїх жителів цікавими культурними подіями, і, якщо ми вже говоримо про прогулянки, то він не настільки великий, аби не можна було його обійти пішки за один день. До всього рукою подати – чи то до фестивальних розваг із виставками, співами і танцями, а чи до пасторального замістя з волошками і маками у пшениці. Нудьга в Тернополі не мешкає.

Олена Реннер.

Елізабет Сіті, штат Північна Кароліна.