Там, де завжди тернопільсько, для Зоряни Юзвін

Якщо ти місцевий, то більшість місць у Тернополі для тебе стають модерново-канонізованими, центральними, модними та стереотипно відпочинковими. І викликають неприязнь. Але весь смак невеликих міст у тому, що крім надто залюднених осередків, кожен може знайти щось своє домашнє та затишне.

Перший у списку моїх улюблених місць – парк Національного відродження. Саме так: бамівський, старенький, з відгомоном радянських концертів на першому Співочому полі країни – це по-справжньому «всесезонка» для будь-якого відпочинку на різних вікових етапах життя. Це мій дитячий шалений адреналін після чудернацьких голосних пробігів на пустій сцені Співочого поля — з якою інтригою я слухала гучне ехо свого голосу. Це переповнені лавки на концертах Степана Гіги в День міста. Це перші відчуття шаленого задоволення від справжньої незалежності за карусельними машинками на ланцюжках, в яких рипливо крутиться лише кермо, а ти все одно драйвово кермуєш і кружляєш. Це підліткові «афтерпаті» після днів народжень в піцерії «Челентано», це шум роликів по асфальту і льодові гірки, звідки з’їжджали на пакетах, а рукавиці в час таких ескапад були геть мокрі та примерзали до пальців. Це повернення до катання на «Човниках», «Ромашці» і оглядовому колесі в 15 років. Це, зрештою, нелюдні ранково-неспекотні пробіжки в очікуванні сонячного літнього дня, це присмеркові катання на лижах, це перші звикання до велосипеда й такий авантюрний вітер назустріч. Це човгання по липкому осінньому листі в будні вечори з соняшником в руках після божевільно зайнятого дня. Це сором від радянського літака і пояснення закордонним друзям, чому це він там. На парку Національного відродження немає тавра ідеального місця, немає лейблу «Популярне серед туристів» чи позначки «Відвідати у Тернополі», це не хайпові точки зустрічей серед молоді, це не фотозони для Інстаграму і тут навіть немає кафе, де можна було б випити кави. Натомість у кожного тут свої локації, свої топоси й спогади. Незалежно від твого віку, «Співучка» приваблює чимось давнім і традиційним. Цей парк справжній: без романтики і меланхолійності, тут наче все прагматично й поверхнево затишно, але тутешні місця надійно зберігають свій драйвовий контекст. І цим тут особливо по-домашньому та по-особливому тернопільсько.

Натомість у центрі Тернополя мало справжнього місцевого. Це більше туристична обгорткова принада міста, де все має здатність набридати і бути звичним. Та все ж згадаю про місцеву версію Єлисейських полів, бо не написати про них тернополянці буде нечемно. Звідси вечірня панорама сонного Тернополя навіть мене часто дивує. «Єлися» – це завжди приклеєні стебла втоптаної трави чи пил на твоїх поспіхом розстелених светрах, це прохолодні напої та шерхіт соняшникового насіння, це музика, яка лунає перед відкритими кінопоказами, це хороші бесіди та не менш хороші люди. Назвати це місце улюбленим складно, бо «Єлися» люблять показувати свої брудні людні та гамірні сторони. Та все ж в літню пору тут є свій смак уявлення втечі від урбаністичного надлишку.

А ось справжнє відчуття домашнього викликає рідний двір, сусідні вулиці, та й в цілому БАМ. Тут не просто улюблені місця, тут ти улюбленець цих місць.

Зоряна Юзвін.

Comments are closed.