Телекомік «Володька»: «Вдома я нудний, але діти не дають «просихати» від сміху» (інтерв’ю)

Причин для плачу та споживання корвалолу в українців останнім часом багато. Але відсутність політично-економічних приводів для сміху точно не має ставати причиною для того, щоб не сміятися. Прекрасно натискати на правильні «кнопочки» в мізках, щоб робити наше життя яскравішим, уміє українець від кепки і до чобіт, львів’янин, який ніколи не ображається на фразу «Не позор мене…». Україна його знає, як «Володьку», а у свідоцтві про народження цього чоловіка чорним по білому написано «Тарас Стадницький».

– Розкажіть, будь ласка, як Ви почалися як гуморист. І на якому етапі народився Володька?

– Ой, то дуже довга і заплутана історія. 2002-го був перший КВН, «Університетська осінь» в університеті ім. Франка (там я вчився на факультеті прикладної математики). Далі з 2005 року – команда КВН «Набла», з 2012-го – «Перша сільська збірна», і саме звідти сільський образ перекочував у тернопільську VIP. А там уже його охрестили Володькою, бо досі він був безіменний. Тарас − не дуже типове ім’я для сільського хлопаки такого типу.

– А хочеться вибратися з образу Володьки?

– Буває, але він вже настільки прижився, що тільки-но хочеться з нього вибратися, то він зразу протестує: «Альо, куда, ану назад!» (сміється).

– Чи впізнають Вас на вулицях, у побуті, коли Ви – не Володька, а Тарас?

– «Володька» таки міцно приклеїлося, але, знаєте, вже було кілька випадків, коли люди впізнавали й підходили зі словами: «Ви ж в житті Тарас, правда?». Але то, видно, ті, хто трохи глибше копає, більше цікавиться. А так для всіх – Володька та й Володька.

– Чи існують у Вас жарти-табу?

– У мене особисто – ні, але то не означає, що їх треба виносити на широкий загал. Є різні товариства й компанії, в яких амплітуда жартів дуже різна, і тре старатися тримати себе в рамках. Хоча не завжди це вдається.

– Що робите, коли жартувати не хочеться-не можеться, а треба? Є якийсь рецепт, як розсмішити самого себе?

– Намагаюся якось себе внутрішньо підбадьорити, завести. Помагають пісні Семена Сліпакова і стенд-ап коміки.

– От цікаво, як Ваша дружина ставиться до Таньки?

– Гм… Чесно кажучи, не знаю. Вони не дуже знайомі, хоча, думаю, коли б познайомилися ближче, мали б про що поговорити. Знаєте, як то жінки – їсти не дай, дай когось обговорити.

– Ваш дует із Тетяною Песик – найяскравіший у команді, по суті, ви – візитка команди. Хтось замінятиме зараз Тетяну (поки вона в «95 кварталі» замість Олени Кравець) у «VIP Тернопіль»?

– Наступні ігри «Ліги сміху» відбудуться наприкінці вересня, а до того часу Лєна повернеться в «Квартал», а Таня – до нас. А поки справляємося. Тєжко, троха бідуємо, но справляємся…

– Чи не ревнуєте Таньку до «95 кварталу»? І чи не отримували Ви пропозицій про співпрацю зі студією?

– Ми з Танею вели рубрику «Га-Гламур» в «ЧистоNews». Зараз от Таня вже там. Насправді то ми просто вислали розвідника дізнатися, як там, шо там, і помаленьку будемо далі туди… «внєдрятися».

– Як народжуються номери «VIP Тернопіль»? Хто ваші автори?

– Так історично склалося, що ми – самопишуча команда. Закриваємось у кімнаті й пишемо. День, два, інколи тиждень. То, що відбувається в тій кімнаті, зазвичай, не смішно й інколи навіть трохи дивно і неприродно, але процес народження жартів і номерів у нас саме такий.

– А чи багато експромту на сцені? Чи все ж дотримуєтеся сценарію на всі сто?

– Коли пишемо сценарій, то кожен жарт стараємося відточувати і витиснути з нього максимум. І проблема в тому, що коли сказати його на сцені, переставивши слова чи акценти, то він може втратитися мало не на половину. Тому намагаємось усе-таки працювати за сценарієм.

– Розкажіть трохи про віптернопільський побут: чи любитеся ви, чи конфліктуєте, дискутуєте, чи друзі ви поза командою…

– Я долучився до VIP-ів доволі пізно, 2012 року. Команда мала вже певну свою КВН-івську історію, я – свою. Але якось прижилися. І якщо за чотири роки поки що не повбивали одне одного – отже, співіснувати можемо. А робочий процес різний. Гумор – річ досить суб’єктивна, комусь подобається одне, комусь – інше, тому від конфліктів не вберегтися. Хоча команда в цілому – така міцна бойова одиниця, кожен старається закривати свій кавалок роботи для загальної справи. Та й поза командою дружимо. Та що там дружимо, майже сім’я (тільки жінці не розказуйте).

– Який Ви вдома? Чи часто смієтеся? Який Ви чоловік та батько?

– Ой, удома я нудний, спокійний і, певно, в міру толерантний. Сміюся досить часто, бо дружина й діти в мене дуже кльові, і просто не дають «просохнути» від сміху, хоча теми цілком внутрішньосімейні. Який чоловік і батько – тре’ питати дружину і дітей. Але якщо вони не дуже хочуть мене кудись з дому надовго відпускати – значить не такий вже і поганий.

– І як вони Вас смішать?

– Дитині, щоб розсмішити батька, багато не треба. Тут ти не журі, не обов’язково бути критичним та об’єктивним. Щось ляпнула не по темі, покривилась, потанцювала, щось запитала чи сказала (недавно старша видала «Тату, мені здається, нам знов треба в Туреччину») – більше, ніж достатньо.

– Діти артистів дуже часто самі стають артистами. Бачите у своїх донечках генетичні задатки до сцени?

– Вони артистичні, дуже емоційні, але не хочеться їм чогось нав’язувати. Хай підростуть, придивляться-попробують різні сфери життя – та й нехай вибирають.

– Який із телепроектів, у яких брали участь, Вам найближчий, найкомфортніший? І чому?

– Не можу виділити якийсь із них окремо. КВН, «Країна У», «Ліга сміху» – у кожному є своя родзинка, емоції, переживання, купа нервів і вкладеного часу та, безперечно, досвід, який кожен із них дав і дає. І за що їм величезне ДЯКУЮ!

– Розкажіть, будь ласка, про «Лігу сміху» та «Країну У». Наскільки за кадром відчувається конкуренція?

– «Країна У» – це, звичайно, не змагання, але все одно хочеться виглядати в кадрі не гірше за інші міста Країни У. А от «Ліга сміху»… Тут, напевно, змагання більше із собою, ніж з іншими командами. Є розуміння, якщо вийти і «порвати» зал – то журі не зможе не встати. А от вже коли глядачам не дуже смішно, напевне, проблему тоді варт шукати не в них.

– Чи є у «Лізі сміху» фартові тренери?

– Самій «Лізі сміху» неповних два роки, тому статистика дуже сухенька. Але і вона цікава. Наприклад, Сергій Сивохо – тренер минулорічної команди-чемпіона, який цього року на етапі ¼ залишився без команди. Тому навряд чи про фартовість варто говорити. Хоча якщо взяти до уваги Антона Лірника з його театром інародного гумору «Воробушек»… Все-таки, якась доля фарту є.

–    Гумор якої команди «Ліги сміху» Вам найбільше подобається?

– Найбільше, звичайно, VIP! Та нє, коли пару тижнів пишеш, а потім три-чотири дні репетируєш одне й те саме, то той матеріал здається далеко не гумором», а якимось виступом зі звітного концерту районного будинку культури. А з теперішніх учасників, певно, найбільше «Прозорий гонщик», «ДеРішельє» і «Любимий Город».

Довідка:

Тарас Стадницький народився 19 травня 1983 року на хуторі Лозові (Жовківський район, що на Львівщині). Із «червоним» дипломом закінчив факультет прикладної математики ЛНУ ім. І. Франка. Живе у Львові. 12 років будує стосунки із дружиною Іриною. Разом виховують двох донечок – Олесю та Любу.

Має відразу до жінок, які курять. Любить тих, хто читає. Володька одягнутий на сцені у сорочку, чоботи та кепку Тарасового батька.
Кепку поза сценою не носить.

Розмовляла Дана Ганус, “Львівська газета”