Фотоархів загону УПА знайшли на Підгаєччині

Старі та пожовклі від часу світлини чекають на ґрунтовне дослідження краєзнавців

У селі Середне, що на Підгаєччині, на подвір’ї місцевої жительки Ольги Степанівни Клюби, під час корчування старої яблуні, було знайдено скляну посудину, в якій виявлено старі пожовклі від часу, але добре збережені фотографії. Після побіжного погляду місцеві жителі в один голос заявили, що то, очевидно, загін УПА, яких на теренах сучасної Підгаєччини було чимало. У Тернопільській області за останні 10-20 років про такі фотознахідки не доводилося чути (інша рік – документальні архіви УПА, в тому числі і всім відомий «Озерянський архів»), тому її цінність для істориків та краєзнавців важко переоцінити.

Історія однієї фотографії

Одним з тих, хто першим почав досліджувати, що ж це було за воєнізоване формування, хто зображений на фотографіях, чи мають ці вояки відношення до його рідного села та навколишніх сіл, був мешканець села Середне Володимир Кіс, котрий власне і першим почав досліджувати, що ж це було за воєнізоване формування, хто зображений на фотографіях, чи мають ці вояки відношення до його рідного села та навколишніх сіл.

– Господиня двору, де було виявлено знахідку, переглядаючи фотографії, довго вдивлялася в одну з них, – розповідає Володимир Кіс. – І зі сльозами мовила: то моя сестра Стефа з чоловіком Романом.

Історія цієї родини чиста, як джерельна вода і проникає до глибини душі. Отож…

На впізнаній Ольгою Клюбою світлині були зображені молоді люди, оперезані портупеями і озброєні. Місцеві жителі знали цю історію, час від часу переповідали, але великої уваги їй не надавали, адже рідко котру родину Підгаєччини не зачепили воєнні лихоліття. Тому мешканці села Середне сприймали її як буденне, мовляв: «Була війна, такі були часи»…

Ользі Степанівні Клюбі минуло 88 років, але в неї феноменальна пам’ять. Вона власне і розповіла без прикрас, але зі сльозами на очах про історію однієї української родини, яка сучасниками не була належно пошанована.

Роман Венгер народився у 1921 році в с. Заставче, неподалік від Середнього. З рідними братами Олексою (1923 р. н.), Дмитром (1926 р. н.) і дружиною Стефою (1923 р. н.) вступили в ОУН ще на початку німецької окупації. Стефа свого часу розповіла мені, як усі троє приймали присягу, – пригадує Ольга Степанівна Клюба.

У 1943 році в Романа і Стефи народилася донька, яку назвали Уляна. В 1944 році, коли фронт почав посуватися на захід, Роман з дружиною Стефою і братами були призвані як члени ОУН в Українську Повстанську Армію, натомість доньку, якій ще не було й року, залишили на опіку батькам і сестрі.

Після короткочасного перебування в Сорокапотоках, що на Бережанщині, підрозділ УПА разом з нашими героями перебрався в Карпати на вишкіл, після чого повернувся на Підгаєччину. У цьому ж 1944 році на цю територію почали заходити радянські партизани і диверсанти, з якими неодноразово вели бої відділи УПА. Наприкінці року в одному з таких боїв біля села Пановичі був смертельно поранений радянською парашутисткою брат Романа Дмитро (похований в с. Боків). Безвісти пропав другий брат Олекса.

До доньки Уляни батьки час від часу навідувалися, здебільшого ночами. Бувало, заходили в село цілими відділами, робили зустрічі з місцевими селянами, розповідали, яка мета їхньої боротьби, робили вечорниці. Саме в ці миттєвості подружжя Рома і Стефа могли натішитися своєю маленькою Уляночкою. Натомість з часу, коли Підгаєччина була окупована радянськими військами і НКВД, почалася нещадна боротьба з УПА, все змінилося, позаяк тільки повстанці з’являлися в селі, сексоти доповідали, і починалися облави. Одну з таких згадує Ольга Клюба.

– Сестра прийшла з лісу, – розповідає Ольга Степанівна, – ремінь з кобурою залишила на лавці в кімнаті, а сама зайшла на кухню. Натомість через невеликий проміжок часу відчиняються двері і заходить уповноважений з району офіцер Місягін із солдатами. Він, напевне, запримітив кобуру та зрозумів, що в хаті є хтось озброєний, і мовив: «Перекажіть Венгерові, якщо ми його зловимо, то шкіру будемо дерти з живого». І військові вийшли, не наважуючись приймати якісь міри, бо, очевидно, побоялись, та й війна вже закінчувалась.

Був також інший випадок, чимось схожий на попередній.

– Роман прийшов до нашої хати вдень. Тільки зайшов, як почувся шум. То собаки почали гавкати, – згадує пані Ольга. – Я глянула у вікно, а на дорозі москалі. Тоді вигукнула до Роман, щоб той тікав, бо облава йде! Він вискочив за двері, автомат запхав у загату коло самих дверей, а сам заліз на горище. Я зачиняти двері, а з загати виступає ручка від автомата. Я завмерла, адже на дорозі НКВД. Не пам’ятаю, як я вихопила той автомат, прикрила курткою, залізла в погріб і зарила зброю в картоплю. На щастя, енкаведисти не зайшли до нашої хати, напевно, в них була інша мета.

Була і ще одна історія, яку Володимиру Кісу розповіли старожили села, натомість останні про неї дізналися від «стрибків» («істребітєльниє отряди», що формувалися з найгіршого місцевого елементу, зі звільнених від судової відповідальності кримінальних злочинців, а також з морально зламаних українців). Ті розповіли, як одного разу старшина Завалівського гарнізону зі ще трьома солдатами, котрі йшли з облавою, побачили Венгера, котрий сидів на пагорбі біля лісу і направив на них автомат. Чому ви його не знищили? – запитували «стрибки» старшину. «Він знищив би нас швидше. Венгер не чіпав нас, ми не чіпали його», – відповів старшина. І це було правильно, адже для ворогів він бандит, а місцевих українців, які волею випадку опинилися в лавах Радянської армії чи інших структурах, він захисник і герой.

Після цих подій Роман зі Стефою з’являлися в Середному не часто. Не було їх місяцями, думали, що їх вже нема серед живих, пригадує пані Ольга і додає: – «До нас приходила Романова мати і говорили, що Роман був давно та останнього разу при їх зустрічі сказав: Рахуйте мамо, що ви такого сина ніколи не мали. Бо якщо мене не вб’ють москалі, то я сам застрелюся».

Родину Венгерів «здав» сексот

То вже було після війни. Донька подружжя Венгерів підросла. Бабцю називала мамою, а тато і рідна матір до неї більше не приходили. Але радянська влада не забувала хто є хто, а тому в 1949 році всю родину було вивезено на Сибір. На засланні в 1949 році дев’ятирічним помирає син Ольги Степанівни – Степан, в 1956-му – батько.

Довгих 10 років родина пані Ольги перебувала далеко від рідної домівки, і лише в 1959 році вони повертаються з Сибіру. Але не всі. Спершу на рідну підгаєцьку землю повернулася мати Ольги Степанівни і 16-річна Уляна, а сама пані Ольга – на рік пізніше. Вже вдома вони довідались, що Роман і Стефа загинули в 1951 році в с. Носів Підгаєцького району за 5 км від рідної домівки.

В одній з хат їх оточили енкаведисти, котрих навів сексот із місцевих жителів. Був короткий бій, після якого Роман Венгер і його дружина Стефа пострілялися. Їхні тіла підводою відвезли до Підгайців, натомість де вони поховані, і дотепер не відомо.

Ціна українським героям – 4 гривні

Пройшли роки. Уляна стала дорослою, бабцю так і кликала мамою, а Ольгу Степанівну – сестрою, закінчила Чортківське педучилище, працювала вчителькою,  вийшла заміж (дітей у неї не було).

Після проголошення незалежності України Уляна вийшла на пенсію. І саме в той час розпочалось масове вшановування воїнів УПА, їх реабілітація, доплати, пільги тощо.

Не обминуло вшанування й Уляну Романівну. Як донька загиблих героїв, що поклали свої голови за волю України, і як реабілітована після заслання на Сибір, пані Уляна отримала доплату до пенсії… 4 гривні. Слів немає! Це велика ганьба для всієї української влади, яка такою мізерною доплатою шанує своїх героїв!

«Я вважала своїх батьків героями, які загинули за Україну, але тепер рахую, що мої батьки просто позбавили мене дитинства», – заявила тоді спересердя Уляна Романівна.

…То була перша хвиля незалежності України. Патріотизмом так і перло. Але хіба так шанують героїв? Хіба так обходяться з їхніми дітьми?

Після «вшанування» були сльози, був великий жаль, була лікарня… Уляна Романівна довго хворіла і в 2005 році, на 62 році життя, відійшла у світ батьків…

Фотознахідка в Середному чекає краєзнавців

Окрім власне історії однієї фотографії, на своє грунтовне дослідження чекають й інші світлини, які було знайдено вселі Середне. А досліджувати є що, адже, як розповів «Номер один» підгаєцький краєзнавець Юрій Кравченко, на Підгаєччині загони УПА до останнього боролися за волю рідної України, і правду про їхню жертовну боротьбу мають знати нащадки.

– І нехай на цих пожовклих від часу фотографіях зображена лише невеличка частинка українських повстанців (а можливо, і не лише їх), прізвище кожного героя України має зайняти достойне місце в історії держави, за яку вони боролися, – резюмував Юрій Кравченко.