Обличчя Тернополя: Учитель математики Галина Дудар мріє про «доборозтягувач» та різнокольорові будинки

«Погляд» розпочинає проект «Обличчя Тернополя». Ми будемо розповідати про людей, які живуть у файному місті, про їх життя, мрії.

Отож, знайомтесь Галина Дудар.

Дай Боже щастя всім тернополянам – і тим, хто знає мене, і тим, хто не знає. Я одна з вас – Галина Дудар, уже багато років – тернополянка, ну так років 42. Народилась у містечку Копичинці, що в Гусятинському районі, який не завжди був Гусятинським, пожила трохи на Чернігівщині (у місті Ніжин, де вчився великий український письменник Микола Гоголь. Хай пробачать мені росіяни, котрі його вважають своїм.). Але попри те завжди вважала себе тернополянкою. Тут я навчалась, тут зустріла свою долю. У цьому неймовірно красивому місті живуть мої друзі. В Тернополі народились мої чудові діти і внучок. До речі, я мріяла мати трьох діточок. І Бог Подарував мені донечку і синочків-близнят. У Тернополі з першого дня після закінчення інституту і дотепер я працюю у рідній 19 школі.

Коли мене запитують про моє хобі, я трішки гублюсь. Хтось з великих ( а може, і не з великих) сказав: «Чудово, коли робота – це хобі, а хобі – це робота». Це, напевно, про мене. Майже тридцять літ я вчу дітей математики (такий не завжди улюблений предмет для більшості дітлахів), і так тішусь, коли хтось із них любить її також. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла бути вчителем, (щоправда у школі я мріяла бути «першою вчителькою»). Але так склалось, що моїм фахом стала саме цариця наук. Не шкодувала ні хвилини про свій вибір.

А крім основного хобі – роботи, у мене ціла купа захоплень. Якби ще десь придбати «доборозтягувач», щоб на все часу вистачило. Люблю подорожувати, відкривати нові цікаві місця на рідній Тернопільщині, в Україні. Люблю гори. Шкода, що не завжди виходить подорожувати разом із сім’єю. Не розлучаюсь із фотоапаратом. Звичайно, знаю, що до професійності мені ще далеко, але все одно люблю фотографувати природу, людей – дорослих і дітей.

Віднедавна зацікавилась українською народною лялькою-мотанкою. Навіть взяла участь у Всеукраїнських конкурсах. Але не це головне. Я познайомилась з надзвичайно цікавими людьми з різних куточків України, з якими підтримую контакти.

Мені подобається витинати витинанки. Хочеться створити Різдвяну серію і казкову, дитячу. Взагалі, я більше за інше люблю витинати квіти та птахів. Поки що виношую нові ідеї. А ще дуже хочеться потрапити на свято витинанки у Могилів – Подільський – столицю цього давнього українського народного мистецтва.

Люблю читати книги про видатних людей, про рідний край. Коли на душі неспокій, беру томик Лесі Українки або Ліни Костенко. Або сама пишу…

Що мене лякає у цьому житті? Я намагаюсь про це не думати. Адже нерозумно боятися неминучого.

Про що я мрію? Пригадую, років з двадцять тому у мене була мрія ( смішна, мабуть, мрія) – мені хотілось одного ранку прокинутись і побачити в своєму місті різнокольорові будинки. Пройшли роки , і як не дивно, ця мрія збулась. А зараз я мрію про те, щоб Бог дав здоров’я моїм батькам прожити ще довго. Про те, щоб діти були влаштовані і щасливі, щоб повернувся в Україну брат з далекої Італії.

Мрію про шкільний музей «Тернопільщина вишивана».

А ще хочеться доторкнутись до Єгипетських пірамід, побувати у Луврі, у Соборі паризької Богоматері, політати на повітряній кулі, сфотографувати Тернопіль з висоти пташиного польоту.

Мрію про те, щоб перехожі на вулицях рідного міста усміхались. Адже наше місто прекрасне! Ну, що вам вартує усміхнутись незнайомому перехожому?

Уявіть собі тільки на мить, як усміхається місто! Щастя і добра вам, дорогі земляки!