Тернопільська сільська та міська антиутопія (фоторепортаж)

Типу передмова
Я люблю сво́ю Галичину. То аксіома, перевірена часом – настільки ї люблю, же навіть окупація УРСРне змусила ня покинути свій рідний край. І хоч у нас ситуація ліпша, ніж у наших східних братів та сестер по нещастю (вражає, коли видиш знимки зі Сходу, на яких фіґури з серпом і молотом просто перефарбовані в синьо-жовті барви – се концентрат суті сучасної України УРСР), але у домовину европейскої ментальності, яка так не хоче вмирати у галичан, часто забивают цвєки ще й деякі місцеві діячі – совковими є й так звані “націоналісти” (так лиш ся називают, но ніц не роблят для свого народу, який гордо величают “наційов” з ціллю омріяних перемог на будушних виборах), же культ одних вождів поміняли на культ інших, часто не знаючи ні історичних фактів, ні загалом ідеології, з ними пов’язаної. Є правдиві націоналісти, але їх наразі не так, на жаль нам та на радість воріженькам, які мают згинути, як роса на сонці®, і багато. Принаймні, при владі у краю.

За сотні літ ніц ся не міняє у сему світі. На Русі, яка колись давно впустила у своє лоно сім’я Азії й породила страшного мутанта з центром у Ро́сії, добре було жити котови й попови. Зіправди, так і зараз є. А ще в тої радше міфічної уже квазідержави було дві проблемі (вживаю форму двоїни, бо сі проблеми нероздільні межи собов, як дві руці одної людини) — дороги та ду́рні. Сі дві проблемі азійський монстр приніс й до нашого дому, породивши безконечне множення дурних доріг та ду́рнів. А корінне населення зіграло ролю сплячої красуні, яка все чекає із міфічного Заходу принца на білому коні™, же своїм цюлюнком має пробудити ослаблене ординсков заразов тіло. Нічого, колись нарід ся прокине з того летаргічного сну, й у наших краях сонце буде саме так світити й трава буде саме така зелена. А до тої пори ми будем брали участь в експериментальному підтвердженні теорії розбитих вікон.
Тернопільська сільска антиутопія
Я люблю мандрувати. В тому числі й містом, в якому я наразі жию. Тут є багато чого доброго, но ниніка розкажу й покажу не фест файне. Знимкав у різний час доби, за різного освітлення, пір року, погоди… Фото спеціально подані яскравими, аби підкреслити кольором усю ту фантасмагорію абсурду, яка панує на території сплячої красуні — Галичини…

Десь між двірцем (залізничний вокзал — спеціальне пояснення-змилування для східняків) та Старим парком є стоматологічний шпиталь. Він ся знаходит на старій межі Тарнополя, за яков був парк, одна-дві вулички і ся зачинали поля. Теперки то майже центр міста — до “стометрівки” хвилин п’ятнайціть ходу, а до двірця — до десяти. Але в тому “центрі” ще одноповерхова забудова, яка частково зберігає довоєнні риси, а частково відходит у минуле, як, наприклад, будинок у дворі шпиталю.

На фоні будинку, який ся руйнує, контрастно ся дивлят автівки лікарів та клієнтів шпиталю. Правда, і вони показуют, же ера Европи настала не для всіх — для більшості й до сих пір триває побудова комунізму, названа “покращенням вже сьогодні®”…

З теперішніх жителів Тернополя мало хто знає, же старий Тарнопіль — то трохи єнше місто, ніж те, в якім вони жиют. Тарнопіль був поділений між галичанами-русинами (після приходу других совітів® практично раптово по волі чи ні стали українцями), поляками та жидами.
На Новому світі, який ся зачинає за Рудков (була колись така річка) ще до сеї пори стоят старі будинки русинів (а також жидівських меценасів і ґендлярів, й польських панів-інтеліґентів). Мо, якійсь з тих були не з бідних, але зараз стан далекий від достатку. Частина з них вже ся дивит на світ чорними очима.

Висотки, які ростут поряд, наче й символізуют урбанізацію, щось нове, але й також є ознаков проміни індивідуальності на колективізм…

Межи старов дорогов на Збараж й сучаснов вулицьов Галицьков є провулок. Може, то була ціла вулиця, но життя так ся склало, же на будинкових таблицьох красує ся слово “провулок”.
Будучи майже в центрі міста, ся вуличка є чорнов діров на го мапі — тут чи не найбільше покинутих чи завалених старих будинків. І місце розташування непогане, і є де ся розвернути для нових задумів, але місцеві забудівники пригледіли собі околиці Тернополя, но не го центр.

На переднім плані — старі, ще сільского типу хатинки, а на фоні — світят ся вогнями нові райони міста, прозвані “Канадов”.
Смеркало, я робив знимки і якось так си подумав, же сей провулок Галицкий — то як сама Галичина — і земля багата, і розташування вигідне й зручне — майже в центрі [Европи], і… але щось все не то, все не то…

А на окраїнах Тернополя, які колись були передмістям і яковсь буфернов зонов з Великов Березовицьов, є вулиця Подільска. Ні, не від Поділля, а від того, же вона в долі, на поділлю. Тут намішані як старі будинки, так і нові. Також багато складів різноманітних фірм…

Так вмирає старе передмістя…

Майже в центрі Тернополя, за три хвилині ходу до двірця на вулиці Вертепній є заповідник села. Такого села в гіршім значенні того слова — навіть виходок стоїт надворі. Ні, то не фантастика і не монтаж знимок, то так зіправди є.

А сусідка через дорогу навіть кози тримає. Вони ся пасут тихо й мирно в літній час й нікому не заважают. Правда, через якийсь час урбанізація проковтне й їх…

Тернопільська міска антиутопія
Знайомство із тернопільсков урбанізаційов зачнемо із колишнього комбайнового заводу. На тім підприємстві колись клепали великі комбайни, які йшли в різні куточки СРСР, але, коли ту міфічну державу перекроїли на менші _РСР і трохи відкрили кордони, то ся виявило, же на Заході із го загниваючим капіталізмом® кращу техніку робили ще двайціт років до того. Після певної кризи в деяких цехах заводу клепают різноманітні тачки для села, а решта приміщень — чи порозпродували, чи простоює.

На знимці видко межу між старим прогресивним соціалізмом® та новим загниваючим капіталізмом® – вона проходит акурат по межі цеху та супермаркету “Епіцентр”. Що ся не піддало косметичному ремонтові, то ся розвалює каждий рік все більше й більше..

Для любителів покинутої промислової зони та вже згаданого заводу, ті місця ховают багато цікавого. Наприклад, човен.

Сей корабель (так, так, то з іронійов та перебільшеньом), відав, своє вже відходив по хвилях тернопільського озера ставу. Теперки він флегматично ся покриває ржавчинов десь у лоні промислової зони.

Блукаючи закинутими вуличками промислової зони, натрапив на напис “Будь людинов”, який на фоні тої всьої руйнації виглядав якось психоделічно і постапокаліптично…

То було майже літо (кінець травня), спека. Навколо — засохлі багна доріг, понищені плоти, зачухані охоронці складів, заклеєні християнськими образами побиті вікна. І раптом поміж трав такий напис…
Будь людинов…

Майже коло дороги на Броди й однойменної вулиці за брамов є покинуті господарські приміщення, які теперки ся використовуют як склади під алкогольні напої. Правда, більшість будівель є поруйнованими, крани — розібрані, техніка пропадає.

Відразу в голову лізут думки, же нам до Европи ще далеко. Ні не тому, же там такого нема, а тому, же там добро не пропадає настільки, як у нас. Питання не в тім, чи то Париж, Дрезден, Краків, Львів, Тернопіль, а в тім, які люди. Всюди є брудні вулиці, розвалені доми й фабрики, але десь то — винятки, а десь — то правила.

А є місця, де я б знімав фільм про війну. Новітню, громадянську.
Ні, я б не показував людей з автоматами чи військові звірства, я б просто показав наслідки тої во́йни.

Покинуті недобудови, зарослі хащами стадіони, труби старих котелень, які самі ся розпадают на частини, на людей, які не знают, де то є, б зіправди справили враження. А ще статистика зменшення населення б підкріпила щиру віру в можливу во́йну. Я б назвав її Великов вітчизнянов, і то б була єдина вітчизняна, бо у ній кожен є боєць…

Знов ся повертаючи до вулиці Вертепної, покажу вам знимку недобудованого готелю. Може, то не мав бути готель, но ходят такі чутки. Я їм трохи вірю, бо сей будинок стоїт навпроти двірця — лиш перейти дорогу та підняти ся сходами і — вже на пероні.

Сей готель стоїт пустков і тепер приймає хіба волоцюг. Також осіб різного віку, які шукают, де випити тайком алкоголю чи відлити.
Вулиця Вертепна названа від слова “вертеп”. Правда, тепер си думаю, же то не від того, же тут ходили вертепи в часі Різдва, а від того, же тут була печера (вертепа). Та й теперки вона є — недобудована печера…

Не фест ліпша ситуація із нашими парками. Вони потрохи й стают подібними на прибрані й впорядковані території, але ментальність людей, котрі їх відвідуют, залишає не кращий слід.
В парку коло озера довго стояв літній кінотеатр. Го побудували совіти, но традиція закладена ще до них. А незалежність УРСР довела сю громадську будівлю “до ручки”.

Правда, аби не вводити тернополян в оману, відкрию велику тайну — теперки вже нема кінотеатру, а майже на го місці стоїт ще одна кнайпа. Правда, за метрів сто від неї — безкоштовний сцяльник.

Вже м не буду говорив про грамотність написаного, но цікаво стало, двіста грам якої речовини будут брати яко штраф за момент задоволення?
Видко теж, же місцеве населення активно бунтує проти штрафів та заборон — сніг довкола жовтий. Ото вже той галицький бунтарський дух! Го би в інше, більш конструктивне русло пустити…

Коли я писав про більш конструктивне русло для бунтарського духу ви подумали сте про політику? Так? Ні? Ну, не має значення, бо я й політику зачеплю.
Здавна відомо, же галичани дуже своєрідно сприймают політичні ідеї й втілюют їх. От де б то таке ще могло бути, аби люди правих поглядів на виборах у представницкий орган, голосували за ліву партію? Не буду ся вдавати у деталі, але…

На знимці зліва ся видніє напис “Підтримай місцевих антифашистів”, а нижче — фашистска пєтикутна звьозда зафарбована у не менш фашистскі барви (й ті, й ті символи свого часу ся використовували (і ся використовуют)фашистскими за суттю організаціями). На знимці справа хтось проявив здорове почуття гумору й нарешті поділив 14 на 88. Вийшло 0,159. Зверху над тим — свастика в колі.
Така от політика по-тернопільски…

А на останок — знайома для читачів одної з моїх статтей знимка.

Се дерев’яні сходи, які можна надибати у колись внутрішньому дворі коло вулиці князя Острозкого. Вся суть у тому, же ведут вони в нікуди…

А куди веде нас наш галицкий гостинець?..

Борис Явір-Іскра