Німці не хочуть шукати поховання своїх солдат на Тернопільщині
Кажуть, що у війни не чоловіче і не жіноче обличчя, у неї – обличчя смерті. І це правда. Підступна і жорстока смерть забрала у минулому столітті мільйони людських життів. Ареною боїв Першої і Другої світових війн стала Україна, в результаті чого на нашій материзні залишилась ще й досі з тих часів безмірна кількість безіменних могил, місць останнього притулку тлінних останків безвісних воїнів, молодих солдатиків, котрих і через десятки років вичікують із далеких фронтових доріг вже діти, внуки, правнуки…
Аксіома суспільного буття така: політики розв’язують війни, а розплачуються за неї своїм життям зовсім невинні люди. Добре, коли держава, як, наприклад, Німеччина, й через десятки років шукає місця поховання своїх співвітчизників, аби перезахоронити їх тлінні останки по-християнськи – зі всіма військовими і релігійними почестями.
У м. Касселі цієї держави створена народна спілка по догляду за військовими похованнями, її представництво відкрито і в Україні у м. Києві. Німецьке представництво в Україні поділяється на 4 групи: «Захід», «Центр», «Південь» і «Схід». Перша з перелічених груп чисельністю троє осіб-львів’ян, працівників приватного підприємства «Гарант», яке займається перепохованням німецьких солдатів, повністю фінансується Німеччиною і опікується чи обслуговує сім областей Західної України. У селі Потелич Жовківського району Львівської області знаходиться Військовий німецький збірний цвинтар, розрахований на 50 тис. місць-поховань, куди звозяться останки воїнів із різних куточків перечислених областей. А взагалі-то на території України на сьогодні вже відкрито кілька таких кладовищ і знайдено більше 800 тис. загиблих.
Група «Захід» п’ять років тому працювала на території Чортківського району. У с. Ягільниця на церковному подвір’ї пошуковці відкопали 58 останків вояків німецької армії. Останки кожного із солдат акуратно було складено в целофанові мішки, на яких зроблено відповідні написи – вказано ріст, вік і т.д. та присвоєно умовний номер. Кожний солдат носив при собі спеціальний жетон із номерними знаками. Згідно з цим номером і можна визначити, чиї останки віднайшли пошуковці, бо сам жетон округлої форми ділився навпіл – одна половинка вкладалася безпосередньо у могилу солдата, друга відправлялася в архів. Правда, з плином десятиліть ці жетони зазнали в окремих могилах значних пошкоджень, в інших – узагалі відсутні. А ще у місцях захоронення німецьких солдатів нерідко знаходять пошуковці вінчальні персні, які потім повертають рідним загиблих.
А перед тим, про це добре пам’ятають жителі Ягільниці, до них в село приїжджав, у пошуках могили свого брата, громадянин Німеччини. Він все життя шукав місце братового захоронення, орієнтиром йому служила військова карта, привезена з Німеччини. На місце, де мали б лежати останки рідного брата, чоловік закопав невеликий дерев’яний хрест і, як виявилось згодом, помилився всього на 10 сантиметрів. Якось аж моторошно стає: провідавши братову могилу, цей чоловік помер у Заліщиках, де гостював у когось із місцевих жителів.
У результаті пошукових робіт групою «Захід» було знайдено 6 останків німецьких воїнів у Ридодубах і одне поховання в Долині.
В ті дні львівські пошуковці працювали і у моїх рідних Полівцях. Працюючи кореспондентом районки, я мав можливість спровадити їх у своє село, де я народився, зростав. В Полівцях, там, де сьогодні травою встелене шкільне подвір’я, у 1944-му був німецький військовий цвинтар, на якому хоронили загиблих воїнів.
Сюди також звозили німців, що полягли й у сусідніх селах: Джурині, Палашівці, Базарі… Радянські танки стерли з лиця землі наприкінці війни горбики цих могил, але люди у селі добре пам’ятають про існування цього кладовища. А ще старожили саме можуть вказати й інші місця поховання німецьких солдатів. Час був тяжким і непевним, мертві тіла доводилось, хоронити будь-де: в саду, на городі, під вікнами людських помешкань. Але святий обов’язок кожного християнина – віднайти рештки полеглих і перезахоронити на спеціально відведених для цього місцях-кладовищах, а не топтати землю, у якій знайшли вічний спочинок загиблі, незважаючи на національну приналежність.
Хочу відмітити сприяння у роботі пошуковцям з боку директора ПАП «Полівецьке» Мирослава Чира, інших жителів села. Мирослав Іванович, аби пришвидшити пошуки останків полеглих солдатів, прислав їм на поміч потрібну техніку. Але місце захоронення німецьких солдат львівськими пошуковцями так і не було знайдене, бо з бігом років і дорога змістилася в бік, і поруч «загубленого» (сподіваюсь, що не втраченого!) кладовища виросла після війни нова школа. А пошуковці витрачати зайвий час не захотіли, пославшись на строгу інструкцію німецької сторони – шукати місця захоронення німецьких солдатів в окремому населеному пункті не більше одного дня. Так це чи не так, – сказати важко, бо я тієї інструкції не читав, а послуговуюсь відповіддю працівників «Граніту». З 2003 року, за їх словами, ними знайдено вже більше 9,5 тис. тлінних останків німецьких воїнів. Але я вважаю, що ставити крапку саме у полівецькій історії ще за рано.
Та й коли пошуковці від’їхали, до редакції почали звертатися люди, вказуючи на окремі захоронення то в одному населеному пункті району, то в іншому.
Так, справді, Німеччина шукає місця поховання своїх співвітчизників, аби перезахоронити їх тлінні останки по-християнськи, але у мене складається враження, що вже на фінішній прямій їй не вистарчає духу. Пригадую, десь років з десять тому, я перейнявся ідеєю віднайти вже згадуваний німецький військовий цвинтар, а ще обов’язково на місці старого німецького кладовища, де покояться тлінні останки німецьких колоністів, знищеного в повоєнний період під час будівництва молочно-тваринного комплексу у Полівцях сільськими та заїжджими гульвісами, висипати символічну могилу. Про що йдеться? За кількістю населення німці були четвертою національною меншиною на українських землях. Найчисельніша німецька община півтора століття (до 1940 р.) проживала у с. Полівці. Вони мали тут свою школу, церкву (кірху), цвинтар. Сьогодні усіх цих будівель немає, лише вціліла одинока німецька хата, що свідчить про хазяйновитих німців і їх любов до надійного, добротного будівництва. Звертався я із своєю ініціативою у німецьке посольство, розмовляв з головою німецького товариства, але всі вони відбувались мовчанням. Не знаю, може я спілкувався з німцями, які далекі від таких чеснот. Та до цієї проблеми я хотів би повернутися ще раз.
Але хто б там що говорив, а в цивілізованому світі дбають про поховання своїх співвітчизників у чужих країнах, для цього залучаються відповідні кошти, складаються і пропагуються спеціальні програми з питань розвитку підростаючого покоління і шанобливого ставлення до могил предків. А ми у себе вдома вже роками шукаємо на Ягільницькому полі вічного спочинку 52-ох в’язнів Чортківської тюрми, розстріляних німцями 1942 році, і досі не можемо знайти. І чи знайдемо коли-небудь?
Володимир Погорецький, “Золота пектораль”
Коментарі вимкнені.