Інвалід з Тернополя Олександр Башта вчергове підкорив небо (фото)

Цієї суботи мешканець Тернополя, інвалід першої групи, але військовий льотчик в минулому, вперше за останні 30 років здійснив стрибок з парашутом. Щоправда, після аварії на параплані, яка сталась 20 років тому, йому довелось стрибати в тандемі з інструктором.

Зустрічаємося з Олександром о 8:10 на виїзді зі Львова та їдемо в напрямку Миколаєва, в село Крупсько. Він сам за кермом: машина з коробкою «автомат» та пристосована до ручного керування. Чоловік з першої ж хвилини починає розповідати про свою любов до польотів: «Я ж сам зі Стрия. Коли маленьким був – бігав на наш аеродром на літаки дивитись. Я через то на льотчика пішов вчитись. Тільки через то».

Він везе на перший в житті стрибок свого сина–студента і його друга. Обидва  без тіні остраху перед екстремальною розвагою весело теревенять на задньому сидінні та жують пиріжки.

Олександр закінчив Балашовське вище військове училище льотчиків (м. Балашов, Саратовська область, Росія). Він офіцер у відставці, служив у Свердловську, був пілотом літака АН-24 та інструктором з парашутного спорту. Має понад 800 стрибків з парашутом. 20 з гаком років пересувається на інвалідному візку. На початку 90-х один з його численних польотів на параплані виявився невдалим. Чоловік жартує: «В небі немає сміливих та розумних, там тобі або пощастило, або ні».

Приїжджаємо на аеродром. Він являє собою кілька вагончиків в полі, переобладнаних на склади для парашутів, і два “кукурузника” АН-2 дуже антикварного вигляду. Сьогодні ми тут перші, але не останні: за кілька хвилин починають під’їжджати мікроавтобуси з любителями екстриму. За півгодини їх набирається зо чотири десятки. Інструктор Олег вчить їх на землі, як поводитись в небі: як розвертати парашут проти вітру, тримати ноги під час приземлення та куди дивитись останні кілька метрів над землею. Новачків він заспокоює: «Ніхто повз землю ще не пролетів», хоч згодом і зізнається: «Трапляються парашутисти, які під час стрибків перетворюються в оленів». Хоч ніхто цим оленем стати не хоче, але атмосфера миттєво розряджається і обличчя веселішають.

Починають складати парашути. Інструктори видихають з полегшенням: «Сьогодні вас мало. От попереднього разу – вісімдесят людей було. Так що зараз ці 50 парашутів – то забава». Для Олександра все тут – ніби пахне молодістю. Він з першого слова знаходить спільну мову з усіма, хто причетний до неба. Десь на середині його розмови з укладальником парашута чую від місцевого: «Оренбург… Город, где я родился». Башта замріяно відповідає: «А я там перший раз стрибав…».

Олександр Ілліч служив у Свердловську. Він згадує: «Тоді для льотчиків один стрибок в рік був обов’язковим. А в день можна було стрибати до восьми разів. Мені як інструктору за один стрибок давали 10 рублів. Тоді непогано можна було заробити, стрибаючи». Тоді він виконував навіть елементи парашутної акробатики: і індивідуальної, і групової, а тепер може стрибати тільки в тандемі з зі здоровим парашутистом.

Поки чекаємо на свою чергу на один літак, спостерігаємо, як інший – ретельно фарбують. Башта відразу ж цікавиться у місцевих: чого його так «вилизують»?

«Канадець купив. Сьогодні забирає. А он він – біля літака», – відповідає нам один з інструкторів. І ми вирушаємо на знайомство з іноземцем. «Why did you buy this stupid airplane?», – питає Олександр, і далі розмова точиться англійською. Високий сивий чоловік пенсійного віку, якого ніколи не переплутаєш з нашим, розповідає, що цей літак потрібен йому для того, щоб возити мисливців по Камчатці. Але в Америці за такий він би мусив віддати 300 тисяч доларів, а цей купує лише за тисячу.

О другій новачки нарешті починають стрибати. Олександр та його син з приятелем – у третій групі парашутистів. Після другої черги на чоловіка вдягають «систему» – кріплення, яке допоможе триматись в парі з інструктором. Літак заводять, і на полі біля нього розмовляти стає майже неможливо. Він піднімається в небо, робить велике коло і починається відділення парашутистів. Перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий, ще одне коло і знов: перший, другий, третій, четвертий, а потім пілот піднімає вище – новачки зазвичай стрибають з висоти 800-900 метрів, а для вільного падіння потрібна більша висота – від 3000 метрів. Олександр та Олег стрибають з висоти 3200. Їх спочатку трохи зносить в один бік, потім в інший, але за кілька секунд вони вирівнюються. Згодом Башта буде ділитись враженнями: «Коли парашут відкривався, мої ноги аж біля голови були. Я думав, Олегові в ніс ними влучу». Олег заспокоює: «Я якось ухилився. Потім, при посадці важче було. Мав працювати і за себе, і за нього. Він-то ногами нічого зробити не може».

Після приземлення Олександр Ілліч зосереджений, мало емоційний, зайнятий аналізом польоту, і тільки після кількох хвилин на землі починає активно ділитись враженнями та розповідати про себе тим, хто тільки-но став свідком його відчайдушного вчинку. Сину каже, що трохи, здається, коліно почало припухати: напевне, пошкодив під час польоту, інструкторам і новачкам-парашутистам розповідає про свій невдалий політ параплано. Дівчинку, яка так і не змогла стрибнути – вже в літаку відмовилась, заспокоює і радить попробувати ще раз – в останньому заході – «спокійно, не поспішаючи». Пілоту літака тисне руку, а той обіцяє наступного разу поступитись штурвалом. «Нічого нового. Знайомі відчуття. От тільки ноги дуже заважають. Я на них дивлюсь, а вони собі бовтаються», – стисло описує враження Башта.

По дорозі додому ще розповідає про те, як недавно їздив в Париж, про всіх своїх численних тварин і міні-ботанічний сад, який влаштував на половині гектару власного подвір’я, та про те, як його візок перетворюється на трьохколісний, і ним можна керувати руками. Він не схожий на тих неповносправних, які трапляються іноді на вулиці. Він часто посміхається, має яскраво виражені лідерські якості, багато захоплень і яскраву біографію. І життєве кредо: «Навіть чорна смуга у житті може стати злітною».

Юлія Сівакова, «Вголос»