Чим нинішній Майдан відрізняється від 2004 року і як йому перемогти?

Каюся: після Майдану–2004 я вважав, що повторення політично–громадянської події такого масштабу в близькому майбутньому в Україні неможливе — настільки унікальною й визначною здавалася Помаранчева революція. Утім тепер слід визнати: Україна знову має Майдан. Нехай причини його виникнення інші, нехай він постав без тривалої попередньої підготовки, нехай його настрої й гасла інакші, аніж у 2004–му, нехай навіть він розійдеться, не здобувши перемоги… Але те, що нині триває в центрі Києва, цілком вкладається в матрицю того явища, яке дев’ять років тому стали називати Майданом.

Це дає українцям підстави пишатися собою, а росіян змушує заздрити українцям. Вони свою «Болотную площадь» збирали цілий місяць, але акція вийшла одноразовою, прісною й зійшла нанівець. Наш же Майдан, як визнають колумністи на сайтах типу «Еха Москви», — це особливий всенародний підйом, це об’єднання різних регіонів і суспільних верств навколо однієї ідеї (у даному випадку — інтеграція в Європу та відставка Президента Януковича), це величезна кількість небайдужих, які не бояться вийти й заявити про свою позицію.

Усе це чудово. Та є потреба проаналізувати нинішній Майдан у його розвитку ретельніше і для історії, і для оцінки шансів на успіх.

Паралелі через дев’ять років

Загалом, нинішні події не є унікальними й напрошуються на певні паралелі. Якщо за масштабом вони нагадують пізню осінь і початок зими 2004 року, то за стилем дій влади — більше скидаються на вересень 2002–го. Хто забув — нагадаю: тоді відбувалася протестна акція «Повстань, Україно!» Мітинг на Європейській площі зібрав десятки тисяч учасників, а зі сцени під Українським домом промовляли опозиційні лідери всіх мастей — і Тимошенко, і Мороз, і Симоненко, і Ющенко. Вимагали відставки Президента Кучми. На ніч залишили в центрі Києва велику кількість наметів із протестувальниками, але в ніч на 17 вересня «Беркут» опозиціонерів жорстоко побив і розігнав, а намети — знищив. Щось подібне мало місце минулої суботи.

Як і тепер, тоді до планових президентських виборів лишалося два з лишком роки.

Від 2004–го в нинішніх протестах — їх розмах, довготривала присутність маніфестантів у центрі Києва, масові акції на підтримку опозиції в областях. Але є й суттєві відмінності, що визначають характер Майдану.

По–перше, дев’ять років тому все було простіше, бо то був період виборів, своєрідного межичасся, коли Президента Кучму вже сприймали як збитого льотчика. Хоча він володів повнотою влади, але за цю владу не надто чіплявся. Маючи навіть рішення Конституційного Суду про можливість балотування на третій термін, Кучма у виборах участі не брав, дав певний карт–бланш олігархам та регіональним елітам. Тож, хоча за чинного Прем’єра Януковича й були «ПіСУАри», «каруселі», «печиво» і «транзитні сервери», але Ющенко теж мав значну підтримку й ресурсну базу. При цьому сторона опозиції саме до такого варіанта розвитку подій — із наметами в Києві — готувалася заздалегідь, як накопичуючи ресурси, так і вишколюючи громадянські мережі на кшталт «Пори».

А нині надворі хоч і так само зима (така вже, мабуть, доля українців — виходити на Майдан у собачий холод), але це — не ви­бори. Янукович утримує жорстку вертикаль влади, й усунути його з посади законно можна або за особистою згодою, або через домінування опозиції в парламенті — тільки зі стійкою більшістю, а це понад 226 голосів, закон про імпічмент стане реальністю. І то, ухвалений закон мав би підписати сам Президент. Наразі ж звільнення Президента через процедуру імпічменту практично неможливе.

Якщо Майдан прагне виконання своєї головної вимоги — скинення Януковича, залишається єдиний шлях: нарощування мітингового та фізичного тиску, масові страйки, блокування урядових установ, «Межигір’я» тощо. У нас же акція 1 грудня хоч і зібрала не менше народу, ніж було в центрі Києва під час Помаранчевої революції, але, по суті, той мега–мітинг був одноразовим. Вражаючу явку забезпечили кияни, які вийшли на вулицю у вихідний день. Так само великий сплеск був і попередньої неділі — під час мітингу на Європейській площі. А в будні кількість маніфестантів суттєво менша, і навряд чи доводиться сподіватися, що Президент злякається мітингів із шестиденними перервами. Натиск мав би бути безперервним.

Опозиційні виклики

При цьому постає питання: хто і як має координувати та скеровувати цей натиск?

Особливість Майдану–2013 полягає в тому, що до нього виявилася не готовою перш за все парламентська опозиція. Адже одна справа — бути професіональним балакуном, день у день повторюючи завчені заклики до зміни влади, і зовсім інша — запропонувати конкретний план дій, коли мільйон людей уже зібрався на київських вулицях.

Минулого четверга на конференції у Вільнюсі лідер «Батьківщини» Арсеній Яценюк, уже розуміючи, що ніяку асоціацію з ЄС Янукович не підпише, в коментарі «УМ» визнавав: тепер усі зусилля треба спрямовувати на вибори 2015 року, а мітинги на шляху до цієї мити будуть, по суті, лише умовою підтримання опозиції в належному м’язовому тонусі. І що тепер маємо думати про Арсенія Петровича, якщо вже через три дні він кардинально розвернув голоблі та взявся вимагати відставки Януковича прямо тут і зараз? Для такої благородної мети можна, звісно, попікетувати й порожню адміністрацію Президента — а саме до цього полум’яний Яценюк закликав учора після провалу голосування за відставку уряду у ВР, коли Янукович уже почав евакуацію в Китай.

Хай там як, а, дивлячись на поведінку лідерів опозиції, робиш висновок, що вони залюбки «не наздоженуть, а зігріються», і сприймають Майдан як спосіб добре попіаритися, поліпшити свій імідж в очах виборців.

«Якщо сьогодні опозиція не вигадає, як прибрати Азірова і Ко, то завтра Євромайдан проти них» — цей допис у «Фейсбук» користувачки Христини Бондаренко є вельми красномовним.

Варто згадати, що нинішній великий виступ починався з Євромайдану 21 листопада, коли Кабмін Азарова проголосував за зупинку євроінтеграції, і тоді на вулицю вийшли не прибічники конкретних політичних партій, а позапартійні, зібрані на заклик Мустафи Найєма у «Фейсбуці» (до речі, велика роль соціальних мереж — ще одна відміна 2013–го від 2004–го). Євромайдан був майданчиком протесту молодих людей, які під час Помаранчевої революції були надто молодими, щоб перебувати під впливом розчарування в такому способі активності. Тривалий час студенти — і в Києві, й у Львові — просто не допускали політиків на сцени своїх мітингів, і в Києві існували два невеликі майдани.

Зрештою, вони об’єдналися, адже стало очевидно, що без переведення виступів у площину політичних вимог акція продовжуватися не може. При тому, що не лише студентів, а й нинішню, широку аудиторію Майдану дратує набридливий надрив політиків типу Турчинова на сцені, юрба чекає від партійних лідерів конкретного плану дій. Однак плану або немає, або він потопає у банальних гаслах, або план цей не придатний до реалізації. Скажімо, на мітингу 1 грудня опозиція призначала на цей тиждень загальноукраїнський страйк — не склалося. Юрій Луценко говорив про потребу «заблокувати весь Київ» — а поки що не опозиція, а «Беркут» і його вірні помічники–«тітушки» контролюють Верховну Раду та влаштовують провокації з новими побоїщами на Банковій.

Передумовою повалення Януковича називали відставку уряду, в якій уже навіть і не сумнівалися, — але Азаров встояв. І опозиція знову не має придатного плану дій. Майдан розтягується в часі, і хоча до столиці під’їжджають маніфестанти з регіонів (Янукович дістав багатьох як на заході, так і на сході) — шанси на успіх знижуються.

Тим часом наростає загроза нових побоїщ. Надто багато охочих «валити владу вилами». Це зовсім не такий ґречний Майдан, який був у 2004–му. Звісно, на передньому краю мітингової активності запал таких протестувальників дещо згасає, але в потрібний момент ристалище провокують найняті провокатори, як це було 1 грудня на Банковій.

Янукович уже в другій відозві знімає з себе відповідальність за силові акції проти Майдану, але постає питання: хто тоді є автором силового сценарію? Чи не Путін, який на підставі такої картинки заявляє, що в Україні «не революція, а погроми»? Чи не Путін, зацікавлений, як і в 2000–2002 роках, зробити Президента України ізгоєм для Заходу? Чи не Путін, який подібним чином поставив на коліна Росію і готовий запропонувати збройний варіант узятому на фінансовий гачок Януковичу?..

А домовитися не пробували?..

Ще позавчора багато аналітиків вважали, що вотум недовіри парламенту кабінету Азарова — неминучий. Мовляв, нарешті настав час принести в жертву цього «мощного старіка» (за Ільфом і Петровим). Політтехнолог Кость Бондаренко, який працює на адміністрацію Президента, прямим текстом написав про потребу для Президента пожертвувати двома фігурами — міністром внутрішніх справ Віталієм Захарченком, відповідальним за кривавий розгін Майдану 30 листопада, та Прем’єр–міністром Миколою Азаровим, на якого лягла провина за рішення про розворот у бік Росії й «паузу» в підписанні Угоди про асоціації з ЄС. Утім, про «зливання» Азарова як магніта всього негативу пишуть уже не перший рік, а цей вигідний Януковичу крок залишився нереалізованим навіть учора. По–перше, Микола Янович — надійний, перевірений боєць гвардії ВФЯ, по–друге, він рівновіддалений від різних груп впливу в Партії регіонів, які дедалі сильніше гризуться між собою, по–третє, він зі своєю антихаризмою не буде конкурентом Януковича на виборах, та й по–четверте, він не просто слухняний виконавець політики Президента, а носій концентрованих поглядів ядерного, проросійського електорату «Регіонів».

Уявлення про те, що Партія регіонів почала «валитися», виявилися ілюзією. Учора з фракції вийшли лише двоє депутатів, а ті, хто напередодні посмів щось там «гавкати» — проголосував за подовження каденції Кабміну. Опозиція виявила нездатність домовлятися з представниками груп впливу в парламенті, які вже почали хитатися. За даними «УМ», із «власниками» тих умовних міні–фракцій, що належать олігархам, перед учорашнім голосуванням ніхто навіть не намагався вести переговори. А навіть риторика деяких телеканалів — фірташівського «Інтера», «1+1» Коломойського — засвідчує, що їхні зверхники вже не проти розкласти яйця в різні кошики. Принаймні цензуру суттєво ослабили.

І що б там не казали про Юлю, а вона, коли мала потребу вирішити проблему прем’єрського крісла, знаходила носіїв «золотих акцій», які допомагали їй отримати чи зберегти посаду. Учора це знову могли бути комуністи, котрі в період до 2010 року не раз отримували компенсацію за правильні голосування у вигляді чи посад, чи «кешу». Могли, але не стали. Тоді як досвід 2004 року показує: без домовленостей з олігархами зміна влади неможлива. І перемогу Помаранчевої революції — призначення «третього туру» виборів — зафіксував саме парламент із його перебіжчиками. Наразі ж формування нової більшості в Раді відкладено на невизначений термін.

СЦЕНАРІЙ

Що стоїть за відмовою відправити урядовців у відставку

Відмова партії влади голосувати за відставку уряду — це й свідчення сили Януковича у впливі на свій передовий загін, і прямий виклик бунтівному суспільству: мовляв, спробуйте–но нам щось зробити.

Власне, сценарій, за яким уряд може піти у відставку на догоду вулиці, і пару з чайника буде випущено хоча б у такий спосіб, є досить реальним. Після самовільного скасування конституційної реформи й узурпування влади Янукович, як колись Кучма, може змінити уряд одним розчерком пера — перебуваючи хоч у Китаї, як зараз, хоч у Занзібарі, хоч у Єнакієвому. Такий варіант усе ще можливий, якщо тиск Майдану наростатиме. Однак, схоже, сторона влади повірила у свою незнищенність. Про це непрямо свідчить і «задній хід» глави АП Льовочкіна, який забрав суботню заяву про відставку й залишився на посаді. Не виключено, що він узагалі й не збирався її залишати, а просто використав розголос від свого наміру звільнитися як індульгенцію перед Заходом. Тепер, хоча люди Льовочкіна у фракції ПР теж не проголосували за звільнення Азарова, пан Сергій не стане нев’їзним у США.

Зате таким може стати Захарченко. Попри те, що, за логікою Януковича, саме глава МВС «підставляє» «доброго царя», міністр зберігає посаду. Чому? Чи не є це виявом реальних намірів Президента, які криються за красивими відозвами?

І чи показове неголосування «Регіонів» за відставку Азарова не є ще одним кроком до провокування «силового сценарію», коли Майдан не розійдеться через холод чи безсилля щось змінити, а розбіжиться під міліцейськими кийками та кулями? Можливо, це і є те, що хоче реалізувати в Україні Путін? Адже навіщось же побили «беркутівці» мітингарів у ніч на 30 листопада — хоча той Євромайдан доживав останні дні й уже було запланував свою «фінальну акцію».

Якщо так — то припущення щодо надзвичайного стану й наступного згортання демократії за російським лекалом виглядають не такими вже й неймовірними. І вибори 2015 року, до яких відсилає Янукович, можуть просто на відбутися.

Дмитро ЛИХОВІЙ, Україна молода