Микола Лазарович: «Традиції ранкового кавування з компом на колінах стараюся дотримуватися навіть на війні»

 Доктор політичних наук, професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства ТНЕУ і боєць АТО Микола Лазарович – у відпустці. У Збройних силах України він – 6,5 місяців, в зоні АТО – третій місяць.  Донедавна його 14-та окрема механізована бригада перебувала під Маріуполем. Кілька днів тому перебралася під Донецьк. Як відпочиває у рідному Тернополі командир взводу?  Як використовує відпустку? З якими людьми зустрічається і чи маєте можливість побути на самоті? Про це – в інтерв’ю.

– Хочу донести інформацію про життя-буття побратимів на війні. Тому багато зустрічаюся з журналістами. Також намагаюся зробити щось корисне для свого підрозділу. Ходжу з простягнутою рукою до волонтерів. Зокрема, нам украй потрібна цистерна для води, оскільки до джерела треба їхати 30 кілометрів. Саму воду змушені набирати в 5-літрові бутлі, що є тривалим процесом, та й небезпечним. Всі  ці клопоти  відбиваються на рідних, бо з ними практично спілкуюся лише ввечері. Тобто про якусь самотність не йдеться.

– Пане, Миколо стало основним поштовхом  поїхати на схід?

– Прагнення спричинитися до визвольної боротьби українського народу проти нашого віковічного ворога – Московії. Вважаю себе щасливою людиною. Оскільки як і свого часу козаки, українські січові стрільці, вояки Української Народної Республіки, Української галицької армії та Української повстанської армії зі зброєю в руках захищаю свою батьківщину.

– Одні їдуть добровольцями, інші – ухиляються від мобілізації. Це явище можна сприймати по-філософськи?

– По-філософськи можна сприймати будь-які події чи явища. Однак упродовж тисячоліть у всіх народів захист батьківщини вважався почесним обов’язком чоловіків. Тому відхиленням від норми є не прагнення обороняти свою країну від ворога, а ухиляння від такої місії.

– Українські чоловіки в більшості сильні? Чи їх не так багато?

– Справжня сила чоловіка – це сила його духу. Сумні результати воєнної мобілізації засвідчують певні проблеми в чоловічому середовищі нашої країни. Виявляти власний патріотизм скандуванням речівок, носінням вишитої сорочки, лайканням у Фейсбуці – для чоловіка трохи замало.

– Як гадаєте, чому нині не всі беруться захищати країну?

–  Причин безліч: боягузтво, корупція. Нерозпорядливість чиновників, які своїми діями лише шкодять. Непрозорий принцип мобілізації.  Безвідповідальна комплектація підрозділів, коли спеціалістів беруть не за воєнним фахом.  Хвороби,  особисті проблеми, коли, скажімо, в родині хтось потребує догляду тощо.

– Як перебування на сході впливає на ваше світосприйняття, характер? Ви змінилися?

– Та система координат, яку я вибудовував для себе впродовж життя,  виявилася вірною. Хоча обраний шлях створює чимало незручностей для родини. Але проблеми гартують волю й організм людини. Перебування в зоні АТО лише зміцнило мої переконання.  Тому що тільки на війні усвідомлюєш, що батьківщина,  як дитина. Для того, щоб вона була щасливою, її треба любити, всіляко оберігати і захищати.

– Як  в АТО  сприймається реальність? По-іншому, ніж тут?

–  «Тут» і «там» – це різні реалії і різні форми буття. Багато речей, які в повсякденному житті є важливими, наприклад, цивільний статус, на війні не мають ніякого значення. Головне те, якою людиною ти є.

– Поза політикою і війною дозволяєте собі про це не думати? Чи це, можливо, це важко.

– Політику сприймаю як об’єкт своїх досліджень. А війна – це реальність, у якій живу. Єдиний спосіб абстрагуватися від дійсності – це мрії. Мрію про перемогу, про внуків, про те, щоб усе було добре в родині й Україні.

– Вам цікаво досліджувати політику?

– Звичайно. Бо, як казав мудрий чоловік, якщо ви не цікавитеся політикою, то вона зацікавиться вами. Політична кухня – це завжди цікаво. Оскільки можна дізнатися, хто стоїть за тим чи іншим політиком, спрогнозувати його поведінку тощо. Зрештою, якби ми активніше цікавилися політикою й політиками, то на виборах робили б осмислений вибір.

– Багато  хто каже, що політика – це брудна справа. Але ж її творять люди і історія. Це теж суцільна політика. Як ви її сприймаєте через свої дослідження? Можливо не так категорично?

– Дослідник часто бачить те, що недоступне для пересічного громадянина, і може зрозуміти логіку дій того чи іншого діяча. Наприклад,  гетьмана Богдана Хмельницького деякі трохи не проклинають за те, що «завів Україну в московське ярмо». Насправді ж ситуація була значно складнішою, ніж це нам здається з сьогоднішнього дня. Трагедія цього величного державця полягала в тому, що він не встиг завершити державне будівництво, зокрема позбавитися московського «союзника». Оскільки передчасно помер.

– Крім науки і війни, чим ще заповнюєте життя?

–  Молитви, мрії, проекти. Сподіваюся, що у тернопільському видавництві «Джура» вийдуть доповнена «Ілюстрована історія України», де вже йдеться і про Революцію гідності, і про Російсько-українську війну 2014-2014 років, та монографія про легіон УСС.

– Кому у житті варто довіряти на вашу думку?

– Це філософське питання. В житті намагаюся керуватися принципом «хочеш зробити добре – зроби сам».

– Чи боїтеся чогось?

– На війні – малодушності й каліцтва. Загалом – за своїх рідних. Переживаю, щоб Україна зрештою стала справжньою європейською демократією.

– Що любите читати і які улюблені книжки?

– В основному – це наукова література. З відпустки на війну візьму з собою книжку Лесі Романчук «Лицарі любові і надії». Вона її мені подарувала.

– На війні є час почитати?

– Мало, але є. Стараюся.

– Який Микола Лазарович вдома? Тихий і домашній чи лідер і воїн?

–  Само- і наукозаглиблений…

– Коли ви само- і наукозаглиблені, домашнім до вас достукатися не важко?

– Трапляється, що нікого не чую й не бачу. Поки що терплять.

– Можливо, є якісь улюблені домашні справи або звички: пиття кави вранці, сидіння в улюбленому кріслі за книжкою тощо?

–  Кава. Чим більше роботи – тим більше кави.  Традиції ранкового кавування з компом на колінах стараюся дотримуватися навіть на війні. Каву вранці готую сам. В обід і ввечері наш земляк із Тернополя Андрій Глемба частує нас своїм фірмовим узваром.

– Де себе почуваєте найкомфортніше?

–  В собі.

– Чому?

– Цікаво поговорити з розумною людиною. (сміється)

– Загалом з якими людьми потребуєте спілкування? З якими за характером, освітою тощо.

–  Я противник сегрегації людей за якимось принципом – расовим, фаховим, віковим, релігійним. Люди бувають цікавими, або ні. Зазвичай спілкуюся й з одними, й з іншими. З нецікавими, щоправда, менше.

– Чи маєте якийсь улюблений вислів?

–  Ще ніколи так не було, щоб ніяк не було. А буде – як Бог дасть.

Наталка Петрів