Правда про закатованих на Тернопільщині

Постійно нам нагадують тисячі жертв Вишнівеччини та Збаращчини. Земля сказати не може, але людські трагедії пам’ятає. Пам’ятають криниці, ріки і дерева. Заговорили люди, які були очевидцями цих кривавих подій в часи страшного періоду більшовицького поневолення, та документи з грифом секретні періоду 1939-1952 років. А саме: про катівні і тюрми, про повстанські схрони,  про страшні звірства енкаведистами, про місця масових поховань, куди скидали мертвих, закатованих патріотів. І земля стогнала, і пам’ять наша мовчала, бо ми не давали слову вийти з уст не мали як.  Не було з нами неньки-України, сиділа ув’язнена за московськими ґратами. А тепер вільна; і слово має волю, і пам’ять наша сьогодні наказує, що вже давно пора. Пора сказати всю правду! Правду про закатованих у Кременецькій тюрмі та Вишнівецькій катівні НКВД, правду про 160 похованих наших безіменних земляків на Вишнівецькому польському кладовищі, про тих кого, кати кидали в криниці чи закопували ночами у ярах на всіх околицях нашої рідної землі. По крупинці збирається наша історія, правдива історія цих страшних подій. І ми повинні розказати нашим людям про загиблих героїв, які прийняли мученицьку смерть лише тому, що любили наш край, любили Україну, любили волю і вірили в Бога.
Кременецька тюрма. Червень 1941 року. Загляньмо в минуле. Тепер залишились тільки сльози та тяжкі розповіді. Їх багато. Але всі вони між собою схожі неповторними трагедіями того часу. Постарілі сироти замордованих батьків, сестри, брати, друзі та нащадки постійно пам’ятають ці страшні дні , години жахливого липня 1941 року. Але ще більше їх мучить, і не тільки їх, а нас українців біль тих, хто не встане, ті жахи нелюдами пороблені. Що відчували невинні жертви Кременецької тюрми, йдучи на тортури енкаведистів? Адже кожен з них любив життя, кожен з них плекав надію що виживе, що закінчаться страшні муки, мине їх катівська куля і стане чудо. В останню мить прийде визволитель. І цю надію роздавлювали гуркотом тракторів. Декілька днів гуділа техніка, щоб не чути страшного лементу і крику звірячих катувань і вбивств полонених у Кременецькій тюрмі. А Вишнівеччини було там багато наших земляків. А потім раптом все зупинилось. І настав ніжний світанок в іншому вимірі, без болю, без страху. Заговорили закатовані.

“Я. Головатюк Василь Олександрович. народився у 1914 році в селі Старий Вишневець, у сім’ї з середнім достатком. Мої батьки були дуже побожні і грамотні. За Польщі закінчив сім клас і працював в дома на господарстві. Мій батько любив читати біблійну і історичні книжки про козацтво і часто розповідав мені, коли я був малим, цікаві історичні події про Вишнівецькі замки, про татарські і турецькі набіги на наші землі, та про поневолення поляками і москалями. Багато розповідав про події 1914-1922 років, про січових стрільців, які були у нас в селі і як їх розстрілювали більшовики. У мого батька був гарний голос і він співав у церковному хорі. Моя мама намагалась втілити в мене свою любов до нашої землі, до України. Багато знала українських народних пісень і віршів. Я виховувався в дусі патріотизму до своєї рідної української землі, української мови і нашої церкви. У 1934 році поступив в “Просвіту”, і мені доручили проводити просвітницьку роботу серед дітей. Тоді , я зорганізував дитячу групу і почав навчати їх історії України, поважати нашу літературу, релігію, вчив малювати, проводив підготовку до концертів. Весною 1935 року ми провели першу виставу присвячену до Шевченківських днів. Довго готувались, проводили репетиції, діти шили собі одяг, всі вдягались в український національний одяг. У великій стодолі зробили сцену, завісили кольоровими ряднами, встановили портрет Т.Шевченка. Прийшло багато людей. Діти співали українські пісні, розповідали вірші. Я прочитав вірша “Розрита Могила”. Всі були задоволені і довго нам аплодували. А наступної неділі, після служби в храмі ми всі разом зазнимкувалися і зробили п’ять групових картинок. Одну світлину я залишив собі. На ній у верхньому ряді Слюсарчук Марія, Гнітецький Микола, Світковська Катерина, Логвін галина, Ковальська Марія, Бойка Марія, Філик Євдокія. У середньому ряді: Бодасюк Ольга, Буковська Віра, Головатюк Іван, Гнітецький Андрій, Романовський Борис, Рейтерович Надія, у Нижньому ряду: Минзар Катерина, Філик Андрій, Бартощук Ганна, Сікорський Микола, Ковальський Андрій, Швайковська Марія. Я добре пам’ятаю кожне дитя. Як вони старанно вчили текст виступів, були дуже дисципліновані, не пропускали репетицій, любили дуже слухати цікаві розповіді про історію України, про Тараса Шевченка, про запорізьких козаків, про любов до рідного краю. Я їм розповідав, що мине трохи часу і ви будете жити у своїй рідній країні, а зараз кругом поляки, які керують нами. Виписував їм Львівський дитячий журнал “Дзвіночок” Ми провели багато вистав, готували вертепи.  Після приходу більшовиків нам заборонили проводити всі заходи. У 1939 році комуністи викдикали мене в свій райком і запитали, що я проводив з дітьми, що їх навчав. Там ще сидів офіцер, почав сильно кричати на мене, чому я не вчив їх про Леніна і про Москву. На тому мова закінчилась. А влітку 1940 року розпочались репресії проти наших членів Просвіти. До мене часто навідувався мій колега з Вишнівця Кулачинський Микола (1919 року народження, освіта 7 кл, член Просвіти, член ОУН. Займався просвітницькою роботою на Вишнівеччині). У нього було багато книг про історію України, про Дмитра Вишнівецького, історія Вишнівця, яка надрукована у Львові в 1896 році. Микола розповів мені, що сексоти почали доносити у Вишнівецьке НКВД про діяльність просвіти, та кого викдикали на допити. Настав 1941 рік, почались арешти просвітян. До нашої хати у вечорі зайшло четверо енкаведистів. Мама зразу зблідла і сіла на крісло. Один з них витяг папір і спитав хто Головатюк Василь, потім повідомив що будуть проводити обшук. Прийшли до моєї кімнати, перевернули ліжко, повикидали одяг, порозкидали речі з шафи, де були книги, журнали та газети. Знайшли портрет Т.Шевченка.

–Кто такой на портрете..

–Тарас Шевченко-відповів я.

–Твой дед ілі родсвеннік.

–Ні. Це поет, письменник України.

–Ти должен знать только отца Йосіфа Ілларіоновіча інашево вождя Леніна. Больше ніково не должен знать, хахол.- і конфіскували портрет , де стояла дата 1934 рік. м. Львів. Також вилучили “Кобзар” виданий у 1916 року, журнали “Дзвіночок”, книги Чайковського та фотографію, де я з дітьми.

–Пойдьош с намі. Всьо разкажеш, как родіну продавал врагам.

Мене привели в Вишнівецьке НКВД і зразу сильно побили. Ніхто нічого не питав. Били, відливали, знову били, лаялись. А через п’ять днів, побитого, голодного, напівроздягненого повезли у відкритій машині в Кременецьку катівню. Там одразу привели на допит, щоб вияснити хто був засновником на Вишнівеччинні “Просвіти”, хто перебував в організації, які заходи проводились та хто очолював молодіжну структуру просвітян. Переді мною поклали папір та ручку і заставили все описати. Ще поклали фотографію з дітьми, щоб я написав фамілії всіх дітей. Я відповів, що не пам’ятаю. Мене знову сильно побили і повели до камери. Там було багато в’язнів, одні стояли. інші лежали, бо були в них поламані ребра і тіло. Я став з краю і принишк, озираючись навколо.

-Васю, йди до мене, лягай, відпочинь – прозвучав знайомий голос. Придивившись я побачив Женю, (Позіховський Євген Романович 1919 р. Закінчив Варшавський технікум механізації та електрифікації, член ОУН, Просвіта). Саву (Качан Сава Іванович !913р Член ОУН, Просвіта) Андрія (Обаль Андрій Петрович) 1919 , член ОУН), Микола (Кулачинський Микола Антонович 1919 Член ОУН Просвіта) Вони  були сильно замучені, але тримались разом. Я підійшов до них.

Мене допитували часто, все хотіли знати чи готувались просвітяни до збройного повстання, чи мали зброю. Протягом січня і травня 1941 року до нас ще привели Федора (Серафин Федір Олексійович 1912 р. Член ОУН), Олексія ( Баран Олексій Гнатович, 1908 р) Микола (Богуславький Микола 1914 р Член ОУН) Данило  (Боценюк Данило Ілліч 1914 р, член ОУН) Іван  (Волянюк Іван Кирилович 1905 р) Микола (Забрамний  Член ОУН, Просвіта ) Степан (Минзарський Степан Михайлович) 1897 р Член ОУН, Просвіта), Петро (Чорненький Петро Васильович. 1914 р. “Савур”, член ОУН, Просвіта), Федя (Чорненький Федір Васильович, 1917 р. член ОУН, Просвіта), Максим (Чорненький Максим Павлович 1905 р. Член Просвіта), Олекса (Качан Олександр Степанович 1914 р. член ОУН Просвіта), Василь (Сікорський Василь Микитович 1894 р),  Володя (Кушнірський Володимир Іванович 1904 р. Просвіта), Григорій (Філик Григорій Член ОУН). Всіх їх заарештували за любов до неньку Україну. За те їх били,  допитували,  хотіли щоб воно зрадили. Я бачив їх тяжкі муки.  Бо ці муки відчував на собі. Кожен день, кожну годину, кожну хвилину. Допити, допити і катування. А так хотілося випити холодної води, обмити кров, прикласти до рани  прохолодну тканину. Але постійний крик і удари. Як не кулаком то палкою чи металічною лінійкою.   -Ти врах народа, ти фашіст, ти хотел унічтожіть Советскій Союз, зделать востаніє –постійно звучоли.  А що я зрадив?  Я проповідував історію України, Я вчив дітей любити Україну, любити нашу мову, любити Бога, бути порядними і чесними. За що ви мене катуєте? Я нікого не зрадив і не оббрехав. В кінці червня 1941 року, коли напали німці, енкаведисти страшно озвіріли. Постійно викликали на допити і тяжко били, виламували руки, ребра, ноги. Багато назад в камеру не поверталось. Постійно на дворі гудів трактор, щоб не було чути тих страшних криків. Мертвих скидали в ями, посипали вапном і присипали землею.
24 червня, майже у ночі, мене викликали на допит і повели вниз коридором у підвал. Кругом на стінах та на підлозі кров, було чути жахливі крики в’язнів, а озвіріла охорона швидко виносила мертвих на двір.  Я опустився у катівню. Тут було троє, як м’ясники, закривавлені у москальській формі, а четверо в’язнів лежали. Одного я впізнав. Це Коля. На нього страшно було дивитись, він тихо стогнав і язиком водив по губах. Напевно хотів дуже пити. Мене відразу сильно  вдарили з заду по плечах. Я відчув сильну біль і почала текти кров. Палка, якою били мала, на собі багато дрібних цвяхів, які роздирали шкіру. Удар за ударом, жахливі болі. Я впав. Один із нелюдів підскочив і почав мені виламувати руки і бити по голові. Страшне відчуття болю і втрата свідомості,  чи надовго не пам’ятаю, то вона знову поверталась, то бачив свою заплакану маму, яка шукала мене і запитувала, де ти синочку?. Катам скоріше було одразу вбити мене, а вони знущались., мучили, та втомились, перестали бити, відійшовши в сторону. А третій, як м’ясник-вампір катував Миколу.. Він почав впихати в тіло якусь металічну трубку з довгими колючками, викликаючи тим страшну біль. Я не хочу вам дальше оповідати про ці жахи. Нас обзивали, казали, що таких борців за волю України ніхто пам’ятати набуде, і ніхто не буде про нас знати, як ми будемо помирали в цих катівнях., і де нас закопають. А один почав кричати до мене. :

-Ти учил детей, как любіть родіну. За єто ми вас убіваєм. І еті деті, і іх деті, і внукі етіх детей нам на кладбуще будут носіть цвети, нас будут помінать как героєв, как освободілелей от вас.. А вас будут помінать как врагов, іспугаются про вас вспомінать.. Ми научим после тебя  вашіх детей любіть другой мір, наш Советскій, і любіть наш язик, і любіть нашего Леніна, а не Бога.. А ти подохнеш в адскіх муках, і нікто не вспомніт про тебя. І цветов не прінесьот теде. – і на очах порвав фотографію, де я з дітьми. Після цього почав сильно бити ногами, я втратив свідомість. Мене перенесли в друге приміщення, де було багато полонених. Всі окривавленні і стогнала, майже всі були напівживі. Тут були і мої друзі із Вишнівця. Скільки я лежав не пам’ятаю. Чув як хтось заходив, щось заносили та виносили, та моя свідомість була в забутті.. Коли я відкрив очі, то побачив великі металічні двері і підвал, а кругом люди. Почала надходити застояна вода, я не мав сил піднятися, бо були у мене поламані ноги, руки та вибите око. Вода йшла швидше і швидше, моє покатоване тіло хотіло води.. В одну мить перестали болі, стало добре і кругом ясно. Я пішов в інший світ, де навкруги світло і доброта. Я не став поневоленим, Я нікого не зрадив, нікого не продав, не оббрехав. А москаль-енкаведист говорив неправду, мене пам’ятатимуть, і мою світлину, де я з дітьми москалі  не знищили, А до вас всіх звертаюсь

-Любіть Україну, як закатовані в Кременецькій тюрмі любили її! Слава Україні!-“

Так закінчилось коротке життя про освітянина Головатюка Василя Олександровича, але пам’ять про нього буде жити вічно. Очевидці тих жорстоких подій, які відбувалися в Кременецькій катівні, вижили. Вони в своїх розповідях розкрили реальну картину страшного періоду липня 1941 року:

-“ Я, Обаль Андрій Петрович,  народився в 1919 році в селі Муховець, у сім’ї з середнім достатком. Закінчив сім клас. Допомагав батькові по господарству.  Коли мені минуло вісімнадцять років, поступив в ОУН. Я тоді товаришував з Мухавецькими та Вишневецькими хлопцями. Кожної неділі ми проводили зустрічі на яких обговорювали питання  робот нашої організації.  Особисто я добре знав  Василя. Ходив на його вистави. Він дуже багато часу віддавав про освітянській роботі з дітьми. Пам’ятаю, як одного разу в 1940 році на третій день Зелених свят ми зустрілись коло Бодацького лісу на зборах. Там говорив Василь про Збаразькі події грудня 1939 року. Як спровокували більшовики на масові арешти людей з навколишніх сіл . Там були арештовані і Вишнівчани. Він застерігав, щоб ми не робили тих помилок. Говорив гарно і просто. Був відданий роботі, чесний, порядний і великий патріот. Добре пам’ятаю, як побачив його на початку лютого 1941 року у тюрмі. Сильно побитий, На лобі велика рана, Плечі і груди в синцях та ранах, кульгав і кашляв. Чи від простуди, чи від ударів. Але був впевнений в собі і непохитний. Не падав духом і доказував, що він ні в чому не винен. Що його арештували не  по закону і його повинні випустити. Я його переконував, що ми всі не вині, і нас тримають тільки за те, що ми народились українцями і розмовляємо по українському. Його часто викликали на допити і сильно били . Часто два охоронці волокли його в камеру, бо він не міг йти, і кидали на підлогу окривавленого, без свідомості. Він розповідав, що в нього вимагали інформації про те, хто саме навчав дітей і молодь бойових прийомів самооборони. Де вони займались і хто ходив на ці заняття. А він  постійно відповідав енкаведистам, що нічого не знає. Енкаведисти хотіли від нього взнати, хто у 1939 році у Вишнівці організував молодіжний вишкіл юнаків. Їх було більше тридцяти, Вони мали дерев’яну зброю і проводили бойові ігри. Марширували, бігали та постійно займались воєнною підготовкою. А вчив їх Слюсарчук Андрій Петрович з Мухавця. Василь часто зустрічався з Андрієм, давав йому читати книги. Ми сиділи з ним в одній камері, і він часто розказував, що хотів бути вчителем. Як прийшли перші совіти то він звернувся до них, щоб його послали на курси вчителів, та йому відповіли:  -Ми самі научим, Ти ведь не понімаєш нашего язика, ти ведь не знаєш кто такой Ленін, какой із тебя будет учитель.- А він вмів дітям прищеплювати любов до України Знав як навчити їх любити Україну. У тюрмі ми сильно голодували. Вранці та на обід давали юшку з відсівом та з відходами оселедців, а на вечерю щось липке. Потім хотілося дуже пити, а води завжди було в обмаль. Після такої їжі були сильні болі,  Їжу підносили під віконечко, і кожен повинен підійти і взяти. Хто був на допиті, то їжі не отримував. Але і після допиту не було сили піднятися і взяти тарілку. Так що завжди половина арештованих не харчувалася. Василь постійно брав їжу і просив хворих щоб їли, завжди ділився останнім кусочком хліба, але хіба було до їжі. Дехто вже сидів до року. На вигляд, були сильно похудалі і безсиллі. Воду давали пити застояну, не свіжу. В камеру приносили великий чан сорок літрів на цілий день, а в камері було нас з п’ятдесят. Так вип’ють до обіду, і води до вечора більше не дають. Енкаведисти говорили, що ми “на казьоних харчах товстіємо та дудлім воду, как водку”. Василь зажди тяжко хворим підносив воду, протирав рани, обмивав. Був дуже добрим. Коли напали німці, більшовики ще більше озвіріли, Почали розстрілювати в’язнів. Катували в день і вночі. Однієї ночі від нас забрали Василя І Миколу. Більше я їх не бачив. А 26 червня ,  коли почало світати, до нас постукали в двері і сказали щоб ми тікали, бо охорони вже не має. Ми довго мучились, зуміли вивалити двері і розбіглися. Я три ночі добирався до Мухавця. І на четвертий день прийшов вночі додому. Очевидці розповідали що багатьох після катувань кинули в підвал і затопили . Серед них був Василь і Микола. Де вбивали наших Вишнівчан, не знаю”.

(Мовою оригіналу.) “Зав. начальніка тюремного управленія НКВД УССР.  Полковнік (Демехін)

В тюрме г. Кременец содержалось 350 заключенних. 26.07.1941  года по распоряженію нач.горотдела НКВД тюрма била оставлена. При возвраценії в тюрму бил обнаружен побег 191 заключенного. Оставшиеся заключенниє билі вивезенниє в Златоуст. “

На початок червня 1941 року в тюрмі було коло 600 в’язнів. Коли почалася війна їх багато енкаведисти закатували.

Газета “Краковський вісник” №171 за 7 серпня 1941 року.  “Більшовики не поминули Крем’янця. Замордували червоні кати 1500 українців. Серед помордованих було 8 священиків та владика Симон. Звіроднілі екаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик, викололи очі. Триденні розшуки, після приходу німців до Крем’янця, за тілом владики не мали успіху”.

Є дуже багато матеріалів, спогадів про жорстокі події того жахливого часу. 1500 в’язнів Кременецької катівні були по звірячому вбиті 1939-1941 роках. Серед них більше сотні людей з Вишнівеччини. Це наша історія. Ми повинні про це пам’ятати.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ  смт ВИШНІВЕЦЬ