Методи роботи НКВД на Тернопільщині

У 1944-1948 роках на Тернопільщині в основному із місцевих агентів НКВД, засуджених за кражі та заляканої місцевої молоді набиралися так звані “спец-групи” МВС-МДБ під назвою винищувальні батальйони. На період 19.02.1947 року в області по районах нараховувалося 312 груп з особовим складом загальної кількістю 7219 членів, у порівняні з Львівською областю 232 бригад – 4293 солдат та Рівенською 264 – 6254. Ці загони спрямовували свої зусилля репресивно-каральної системи на придушення збройної боротьби місцевого населення за право бути господарем своєї землі. При кожному районі у великих населених пунктах створювалися такі групи з солдат, яких місцеве населення називали “стрибками”. Частина молоді була загнана туди погрозами, шантажем та залякуванням. Не навчених, під керівництвом досвідчених енкаведистів, кидали в бій проти своїх односельців. Проте більшість в таких загонах становили колишні солдати — комуністи – фронтовики, агенти завербовані ще в 40-вих роках, комсомольці, східняки, які добросовісно ставились до виконання своїх вказівок, щодо терору проти українського народу. Бували випадки, коли деякі члени за вказівкою районного керівного складу діяли під виглядом бійців УПА, провокували місцеве населення (розкриваючи мережу ОУН-УПА) і вбивали та всіляко знущалися над простими селянами з метою компрометування бандерівців. Залучили до такої діяльності двох трьох, найжорстокіших колишніх зеків, щоб проводили терор проти місцевого населення, і це не було для них якоюсь новою “роботою”. Вони жорстоко знущалися над невинними людьми, грабували , ґвалтували дівчат та жінок при цьому часто заражаючи їх венеричними хворобами. Так тільки у Збаразькій районній лікарні у 1947 році постійно проходили лікування більше 100 осіб. Загони “стрибків” становили велику небезпеку для УПА, оскільки знали мову, психологію місцевих людей і тому досягли значних успіхів у боротьбі проти повстанців. З полоненими воїнами УПА карателі поводились надзвичайно жорстоко. Навіть важкохворих і поранених бійців, а також медсестер Українського Червоного Хреста, чекісти по звірячому закатовували, трупи вішали на придорожніх стовпах або кидали на вулицю, забороняючи населенню їх хоронити і змушували людей переїздити через них підводами. Так у Вишнівці, коло приміщення НКВД постійно в сидячому положенні розміщали вбитих повстанців, яких тримали по два, три дні, але бували випадки коли родичі чи друзі їх викрадали темної ночі та перезахоронювали на місцевих кладовищах. А для залякування місцевого населення у лютому 1945 року на базарній площі ще привселюдно повісили молодого повстанця, зобов’язавши директора школи привести дітей. Часто таких активістів, кликали помагати на допитах при затриманні. У вересні 1945 року два Вишнівецький “стрибки”, за вказівкою начальника районного відділду НКВД майора Прокопова затримали Марію Левенець із Старого Вишнівця, привели в підвал НКВД і почали самі, без відома місцевого начальства допитувати. Озлоблені, виривали волосся та пропалювали ніжне дівоче тіло, кололи гострими предметами. Глумились скільки хотіли. Від страшних мук вона померла. Щоб сховати сліди, вандали вивезли на польське кладовище і кинули в яму. При Вишнівецькому НКВД був їздовий, що постійно вивозив закатованих, загиблих наших земляків. Але часто п’яний, сам заходив у підвал і знущався над живими своїми земляками. А трупи кидав на віз, як колоди, підвозив до ями і ногами зіштовхував з воза, а потім випивав самогону і їхав співаючи пісні.

Дівчатам-зв’язковим УПА місцеві чекісти часто влаштовували “червоні чобітки”: садили босими ногами в киплячу воду і тримали півгодини, а потім вивозили в ліс і кидали. Більшість з оцих дівчат вмирали у нелюдських муках.

Садизм МДБ в Тернопільській області не знав меж. З 1945 року відновлюється середньовічна практика привселюдних катувань. На площу зганяють місцевих жителів, приводять заарештованих, звичайно, важкопоранених бійців УПА і на очах у всіх влаштовують варварське катування. Приводили родичів. Батьків, і на очах матері катували. У відповідь на нечувану жорстокість чекістів повстанці поводилися із полоненими офіцерами МДБ не менш жорстоко.

Тернопільське НКВС у бойових діях проти повстанців використовували збудники інфекційних хвороб, снодійний газ та різноманітні психотропні препарати для впливу на поведінку своїх жертв. Найпоширенішим був снодійний газ миттєвої дії “Тайфун”, котрий закачували у вентиляційні люки криївок та спецпрепарат “Нептун 47”. Людина, котра прийняла “Нептун 47” перші 5-6 хвилин нічого не відчуває та от її руки стають бездіяльними, вони вже не можуть пересмикнути затвор, натиснути спусковий гачок. Свідомість відключається але людина ще може рухатися, йти, не розуміючи при тому куди на навіщо. Після 5-7 хвилин вона на 2-3 години поринає у виснажливий сон із галюцинаціями. Під час сну та пробудженні людина відчуває непереборну спрагу. Першу годину після пробудження свідомість під дією наркотику ще розслаблена й, будучи не в змозі контролювати себе, жертва охоче відповідає на усі питання. Ось ця перша година й була найсприятливішою для допитів.

З метою деморалізації населення працівники МДБ, застосовуючи терор, шантаж, підкуп, створюють в кожній місцевості розгалужену мережу донощиків, так званих сексотів. Вербовка носила масовий характер. Не було жодної хати, жильців котрої не намагались завербувати. Слід зазначити, що створенням агентурної сітки радянські репресивно-каральні органи добилися дуже багато. На 1 липня 1945 року на НКВС в західних областях України працювало 175 резидентів, 1196 агентів і 9843 інформатори. За період з 1 січня по 1 липня 1946 року НКВС завербував 5671 людину, в тому числі 596 агентів, 93 резиденти, 4941 інформатори і 41 господаря явочних і конспіративних кварти

Весною 1946 року на Тернопільщині більшовики у боротьбі з УПА застосовували методи масового випалювання лісів у тих теренах, де сподівалися більшого скупчення повстанців. До такого засобу, незважаючи на те, що Україна – одна з найменш заліснених країн Європи, вони вдавалися вже попередніми роками, але тоді ці акції не були такими масштабними. Намагаючись позбавити партизанів лісового середовища, у якому ті почувалися господарями, більшовики дуже часто підпалювали окремі сектори лісу, створюючи на сусідніх просіках і стежках застави, які мали винищувати вогнем повстанців.

В боях з відділами УПА На Тернопільщині, порушуючи міжнародні закони, чекісти використовували розривні набої. Війська МВС-МДБ також впроваджували практику затруєння криниць. Знаючи що, основним джерелом медикаментів для повстанців є чорний ринок, через своїх агентів продавали отруєні ліки, зокрема вакцину від тифу, котра містила… збудники тифу. Над лісами, в котрих базувалися повстанці, з літаків скидали заражених тифом вошей. Ті, хто до цього тифом не хворів і не мав імунітету до недуги, в скорому часі злягли. Випускали із в’язниць хворих на тиф й наказували заходити до підлісних хат проситись переночувати. В ті часи життя мирного населення не бралося до уваги, бо місцевий українець, був ворогом.

Методи роботи НКВС у нашому краю, були вкрай підступними. Через свою агентуру влаштовують в селі бійку для того, щоб в неї втягнути підозрюваного у зв’язках із підпіллям селянина. Приїздять правоохоронці, заарештовують підозрюваного, надягають наручники й везуть у в’язницю. Опівночі машина несподівано “ламається” й супроводжуючі разом із заарештованим попросилися на нічліг у найближчий до дороги будинок. В хаті накурено, на столі їжа. “Хто це у вас гостює” – запитали у господарів. Замість відповіді в хату увірвалися “повстанці” й в притул розстріляли міліціонерів – ті попадали трупами. Заарештований закричав: “Я свій, не стріляйте!” Та ті направили на нього автомат, котрий дав осічку. “Заарештований” від жаху не второпав, що по міліціонерах холостими патронами стріляли переодягнені чекісти й став просити “хлопців” пощади, переконував, що він має таке то псевдо й знає того й того із побратимів. Тоді ті йому натягнули на голову плащ-палатку й кругами водили навколо хати доки не стало розвиднятися. Спустили в “криївку” й стали допитувати. Спочатку заарештований довго принюхувався – знав, що люди котрі довго перебувають під землею повинні пахнути відповідно. Переконавшись, що перед ним свої, детально розповів з ким та коли зустрічався, про що говорили, хто був присутнім, як виглядають ті люди, де будуть наступні зустрічі. Зарослий щетиною із брудними нігтями “повстанець” із “служби безпеки” все те записував у “протокол”. Як правило, невдовзі після таких відвертостей співробітники МДБ пред’являли свої справжні посвідчення й вже офіційні звинувачення фізично та психологічно зломленим “повстанцям”, їхнім побратимам. Не гаючи часу приступали до офіційного допиту та вербовки.

Люди є люди: один відмовиться співробітничати з окупантами, другий, третій, четвертий, п’ятий, а шостий – погодиться. Енкаведисти радісно руки потирали – вдалось завербувати чоловіка, котрий добре знає звичаї, людей та місцевість. Ті ж, що відмовлялись продатись пізніше ставали безкоштовною робочою силою на будовах комунізму, що теж було для влади непогано.

От і бувало так: позавчора чоловік – повстанець, учора його спіймали і, під загрозою смерті завербували, а сьогодні він з’являється в селі у звичному одязі, але діє як агент НКВС. Ось так одні українці робили кар’єру на кістках інших. Поволі подібний спосіб виживання увійшов у постійну звичку.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ смт ВИШНІВЕЦЬ

 

-1 thoughts on “Методи роботи НКВД на Тернопільщині

  • 12:28 | 6.09.2017 о 12:28
    Permalink

    От ця стаття. пане Кривокульський. дiйсно вiдображае всю правду. Я чому так з вами завжди cпорю: тому що в мене якраз у 1943 роцi зовсiм безпiдставно розcтрiляли дiда- 42-рiчного чоловiка, та двох його синiв – братiв мого батька, котрим було 20 i 22 роки. зовсiм нi за що – вони не приймали участi нi в яких там сходках. нi гуртках – вони працювали весь. тому не мали часу займатися чимось постороннiм. Але вони були дуже працьовитi та талановитi – вмiли гончарнi роботи. весь час возили на базар у Вишнiвець горшки. глечики. миски. вмiли i по столярнiй справi. А видно. сусiдам це не подобалось – от i збрехали на них. I нiхто тодi не розбирався нi з ким – раз i розстрiляли. Добре. що хоч поховати дали на рiдному цвинтарi. Так що у тому всьому величезна вина землякiв-односельчан. що вони доносили на своiх же – де правда. а де неправда була. Та хто з тим розбирався – розстрiлювали всiх пiдряд. А бандерiвцi – полякiв рiзали без розбору. Також мама те все бачила. Так що нi НКВД. нi бандерiвцi не можуть нi однi. нi другi вважатися борцями за якусь свободу. Сволота всi.

Коментарі вимкнені.