Тернополянин Тарас Радь – про «золото» Паралімпіади, $125 тисяч призових, ампутовану ногу та імітацію стрільби на базі у Підгородньому

18-річний тернополянин Тарас Радь став наймолодшим в історії України паралімпійським чемпіоном. Які чинники стали визначальними у його перемозі – про це та багато іншого з життя цього скромного хлопця пропонуємо нашим читачам в ексклюзивному інтерв’ю.

«Лікарі, напевно, щось зробили не так і пішло зараження, кинулася гангрена»

– Народився я в Тернополі. Батьки до спорту не мали відношення. Мама розповідала, що непогано їздить на ковзанах, ось і весь спортивний досвід. У батьків я середущий син, маю двох братів – старшого і молодшого.

Мій перший вид спорту – футбол. Десь у 7 років, навчаючись у першому класі 12-ї тернопільської школи (нині – школа-колегіум імені Йосифа Сліпого), записався у секцію футболу. Зі шкільною командою брав участь у турнірі на приз «Шкіряний м’яч». Спершу вибороли перше місце в Тернополі, потім – в області, а далі поїхали на всеукраїнські змагання, де, представляючи Тернопільщину, зайняли друге місце. Окрім футболу, займався греблею, волейболом, 7 років – легкою атлетикою (біг і стрибки в довжину). Загалом у шкільні роки був спортивним хлопцем.

– За яких обставин отримав важку травму, що залишила тебе без ноги?

– Сталося це в 14 років у Забойках Тернопільського району, де ми теж маємо обійстя. Косаркою порізав литковий м’яз під коліном. Мене одразу доправили в обласну дитячу лікарню, де чимось підлікували, а потім наклали гіпс. Однак щось лікарі, напевно, зробили не так, і пішло зараження, кинулася гангрена. Поїхали до Києва, де лікарі сказали батькам, що мені потрібно ампутувати ногу.

– Ти про це сьогодні так вільно розповідаєш, а як тоді сприйняв цю новину? Не було якоїсь психологічної травми, адже тоді життя поділилося на до і після…

– Трохи було моторошно, адже і справді не знав що робити далі. Однак батьки, а також брати й однокласники допомогли з цього депресійного стану вийти. Казали, що життя на цьому не закінчується, що я сильний і справлюся з цим викликом долі.

– І ти боровся, не лише подолав депресію, а з головою поринув у спорт…

– Після операції майже рік знаходився вдома, трішки пробував ходити на милицях, аж поки не поставили протез. З ним на перших порах теж ходив на милицях, а з часом став ходити без них. Опісля пішов у «Інваспорт», де й справді почав займатися спортом – теніс, шашки, шахи, важка атлетика. Шукав себе у багатьох видах спорту, аж поки не пристав до лижних гонок. Перші мої серйозні змагання відбулися у 2015 році. Це був чемпіонат України в Яворові (Львівська обл.) на базі Західного реабілітаційного центру. Їхав туди на лижні змагання, однак хороших результатів не показав. Тоді вперше спробував себе у біатлоні й одразу зайняв 4 місце. Стріляв уперше, робив це незграбно, але тренери в мені щось побачили і запросили на перший у моєму житті тренувальний збір до Чернігова. Так останніх три роки активно займаюся лижами і біатлоном.

«Точна стрільба у мене, найімовірніше, все від природи»

– Як готувався до першої у своєму житті Олімпіади?

– Сезон закінчився наприкінці січня після останнього етапу кубка світу у Фінляндії. До Олімпіади майже два місяці готувався на високогір’ї на висоті 1800 м в Італії, а далі була Корея – 800 метрів над рівнем моря.

– Пригадай, як складалася твоя переможна гонка…

– За кілька днів до «золотого» старту змагався у лижній гонці, в якій 37-річний американець Даніель Кноссен, котрий на той час уже здобув дві нагороди у Пхьончхані, виграв у мене хвилину. Натомість у біатлоні (12,5 км) ми обидва «закрили» всі мішені, але вже я у нього виграв 1 хвилину і 3 секунди, ставши чемпіоном Паралімпіади. Не знаю, чому так сталося, напевно, це був мій день.

– На фініш, маючи перевагу над суперником понад хвилину, ти приїхав без українського прапора, як це зазвичай роблять чемпіони…

– Насправді це важко – в одній руці тримати прапор, а іншою відштовхуватися палкою.

– Переживав, адже ще молодий, уперше поїхав на Паралімпіаду?

– Певний мандраж був перед першою гонкою, ввечері й зранку багато думав про стрільбу. Але коли вперше проїхав, відчув трасу, пристрілявся, більше жодних хвилювань не було.

– Чотири вогневих рубежі – і всі 20 мішеней закриті. Мабуть, багато відпрацьовуєш стрільбу на тренуваннях?

– Звичайно, це один із головних елементів біатлону. До того ж перед стартом нам дають можливість пристріляти гвинтівку, тренери зважають на вітер, пояснюють, що робити, аби кулю не здувало і вони потрапляли в ціль.

Щодо самої стрільби, то вона в нас особлива – вся лежачи. Під’їжджаючи до стійки, спортсмен перекидається на бік, лягає на килимок, ноги закидає назад і так починає стріляти. Потрібно цю техніку добре відпрацювати, бо кожен зайвий рух – це додатково затрачені секунди.

– Спеціалісти відзначають, що твій головний козир – точна стрільба. І справді, у «золотій» гонці тобі це вдалося…

– Точна стрільба у мене, найімовірніше, від природи. Пригадую, у дитинстві дуже любив стріляти з лука, пістолетів, які робив сам, але важливо багато стріляти і на тренуваннях.

– У Кореї ти виступав на трьох гонках з біатлону – виграв одну і на двох був четвертим. Була можливість виступити ще краще?

– Міг бути ще з кількома медалями, якби у спринті (7,5 км) не зробив одного промаху, через що довелося проїхати одне зайве коло, а в третій – два, які одразу перетворилися у дві штрафні хвилини. В останній гонці програв третьому місцю 6 секунд, при тому, що суперник лише один раз не поцілив у мішень. Тобто якби не мій другий промах, то я б у нього вигравав 54 секунди.

А ще, окрім біатлону, в Кореї виступав і в лижних гонках, де серед 40 спортсменів здобув 4, 5 і 7 місця.

– Як так сталося, що саме тобі випала честь нести прапор України на закритті Ігор?

– На відкритті ніс прапор найстарший учасник української збірної, а на закритті одноголосним рішення спортсменів цю місію доручили наймолодшому, тобто мені. Тим більше і привід був – виграна золота медаль. Звичайно, приємно було нести прапор своєї держави на таких відповідальних змаганнях.

«У Кореї їздив на бобі, який зробив сам три роки тому»

– На чому їздять спортсмени з ураженим опорно-руховим апаратом?

– Змагаємося на спеціальних бобах. Це санки, до яких кріпляться лижі, завдяки яким проходить ковзання по снігу. Ноги скулюю та прив’язую до саней спеціальним ременем. Під час гонки постійно сидиш у санях, працюєш руками і спиною, відштовхуючись палицями від снігу. За цей час звик до навантажень, велику увагу приділяю силовій роботі, займаюся і в тренажерному залі.

– А хто виготовляє тобі боб?

– У Кореї їздив на бобі, який зробив сам. Правда, мені видали чотири ніжки, а далі все потрібно було самому підлаштовувати, підварювати тощо. Це якраз було на першому зборі у Чернігові. На тому бобі їжджу досі. Після успіху на Паралімпіаді, думаю, мені виготовлять більш сучасний боб.

– Яку найбільшу швидкість можеш розвинути?

– Мій рекорд – 46 км/год.

– Вітаміни для підтримки організму доводиться приймати?

– Як і більшість спортсменів вищого рівня, приймаю вітаміни, щоби підтримувати серце, прочистити печінку. Це відбувається тільки на зборах, а під час змагань бажано нічого такого не вживати.

– Паралімпійців перевіряють на допінг?

– Звичайно, у Кореї, скажімо, мене перевіряли тричі. З допінгом нині ведеться жорстка боротьба, тому на всіх великих змаганнях перевіряють спортсменів на допінг.

– Який ти у світовому рейтингу?

– У зимовому сезоні-2016/17 в біатлоні мав друге загальне місце за всіма дистанціями, а у 2017/18 рр. – став п’ятим через те, що збірна України за браком коштів не поїхала на один із трьох етапів кубка світу в Канаду.

– Які у тебе конкуренти на Батьківщині і серед закордонних спортсменів?

– В Україні конкурентів практично немає, у моєму класі змагаюся лише я і Максим Яровий із Миколаєва, якого вважаю своїм хорошим товаришем. Є ще один хлопець зі Львова, але його не взяли на Ігри в Корею, бо він не мав відповідного рейтингу, адже до того не змагався на міжнародних стартах.

Щодо конкурентів у світі, то таким є передусім німець Мартін Фляйг, якому я програв на чемпіонаті світу 2017 року, поступившись на двох дистанціях. Тоді німець здобув два «золота», а я – два «срібла».

– Були курйозні випадки на змаганнях, коли перевертався чи ламав палки?

– Зрідка і таке трапляється. У першій моїй міжнародній гонці в Німеччині відстрілявся на першому рубежі на «нуль» і з тієї радості на спуску вилетів із лижні. Тоді вже не було шансів повернутися на дистанцію і показати хороший результат. Хоча коли просто перекидаєшся, то можна своїми силами піднятись і повернутися в гонку. Головне, щоби не зламалася лижа. Щось подібне сталося зі мною рік тому, теж у Кореї, перед самим стартом. Тоді в останній момент я встиг замінити зламану лижу. А був випадок у Німеччині на етапі кубка світу з лижних гонок, коли йшов третім і палкою зачепив сани спортсмена, який їхав за мною. Тоді я свою палку зламав, і хоча тренер дав іншу, але на п’єдестал не потрапив, програвши бронзовому призеру кілька секунд.

«Поки немає в руках грошей, то рано щось ділити»

– Де тренуєшся, коли буваєш вдома?

– На біатлонній базі у Підгородньому, куди добираюся на велосипеді або батьки чи брати доставляють машиною. Щоправда, там не стріляю із гвинтівки, а лише працюю лижним ходом. Певна форма втрачається через те, що не маю постійної практики зі стрільби. У такому випадку мої тренери кажуть приїздити на стрільбище й умовно уявляти собі, що стріляю по мішенях, роблячи рухи пальцями, розробляючи траєкторію, при цьому все це виконую без гвинтівки. Натомість раз на місяць їжджу на тренувальний збір зі стрільби. За тренування доводиться відстріляти 8-10 разів, маючи на один захід по п’ять патронів.

– Преміальні у 125 тисяч доларів уже отримав і на що їх потратиш?

– Поки преміальних не отримав. Хочу придбати новий протез, сучасну гвинтівку, далі подумаю над новим помешканням чи автомобілем. Поки немає в руках грошей, то рано щось ділити.

– А чи немає бажання, оскільки до наступної Паралімпіади ще 4 роки, спробувати себе у якомусь літньому виді спорту?

– Не хочеться нікуди переходити, звик до команди, тренерів, друзів. Хоча  не буду загадувати. Скажімо, кілька українських спортсменів уже після Ігор у Кореї перейшли на просту стрільбу. Я ж не хочу туди йти, бо якщо буду просто сидіти і стріляти, то живіт виросте (сміється, – авт.), а так я у постійному русі.

Віталій Попович

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Щось привіз на пам’ять із Кореї?

– Сувеніри, талісман у вигляді ведмедика, монети, ну і найцінніший подарунок – «золота» медаль.

– За перемоги на етапах кубка світу держава якось заохочує спортсменів?

– Ні, медаль, кубок, стипендія, заробітна плата як члена збірної України.

– Скільки часу маєш після Олімпіади на відпочинок?

– Два місяці можу відпочити, потім має бути тренувальний збір. Але, напевно, відпрошуся, бо маю навчання у Тернопільському педуніверситеті.

– Ще скільки плануєш виступати?

– Поки не постарію (сміється, – авт.). Здоров’я маю, то чому не змагатися, тим більше, що непогано виходить. Ще 10-12 років точно буду у спорті. В майбутньому бачу себе тренером і пов’язую своє життя зі спортом.

– Як часто змінюєш протез?

– До 18 років двічі на рік протези видавали безкоштовно. А тепер, напевно, доведеться самому купувати. У протезі, який у мене є зараз, ходжу майже рік. Дізнавшись, що я представляю країну на міжнародних змаганнях, мені зробили якісний протез, кращу стопу…

– Маєш дівчину?

– Поки ні, вважаю, ще зарано. Зараз присвячую себе виключно спорту.

– Батькам допомагаєш по господарству, чи вони зважають на те, що маєш проблеми зі здоров’ям, і не залучають тебе до городньо-хатніх справ?

– Допомагаю їм садити чи викопувати картоплю, коли потрібно сапати – беру в руки сапу. Є свині, інша свійська птиця, але ними опікується дідо і нікому цієї роботи не доручає.

– Як тебе зустріли після виступів у Кореї рідні, сусіди?

– Додому ми приїхали о третій годині ночі. Незважаючи на те, що було так пізно, на в’їзді у село мене зустріли ледь не всі Забойки, вітали, фотографувалися. Було приємно, адже я ще не мав такої уваги від своїх односельців, серед яких ще донедавна був звичайним хлопцем.

Джерело: Тижневик “Номер один”