Архітектурний Тернопіль зникає!

Лише тернопільським ставом красу міста не врятуєш

Музикою, застиглою у камені, називають архітектуру. Причому кожне сторіччя та нова епоха намагалися лишити власну «муровану мелодію» – якщо не симфонією нових міст, то хоча би ноктюрном, сонатою або блюзом будинків чи перебудов. Завдяки певним історичним колізіям свого часу у Тернополі звучав і вальс, і краков’як, і мазурка. Відтак тогочасні мандрівники порівнювали місто з галицькою Швейцарією.

Проте хоча впродовж останніх 20 років у місті звучить виключно українська національна музика, втілити її у каміння архітектори чомусь не поспішають. Більше того, через політичну нестабільність, затяжну економічну кризу сучасна архітектура часом взагалі нагадує не мелодію, а какофонію.

«Сталінки» на руїнах

Після Другої світової війни в Україні, як і в цілому Союзі, відтак і в Тернополі, з’явився невеликий пласт архітектури, що увійшов в історію під назвою «соцреалізм». Саме у той період почали будувати в країні так звані сталінські будинки.

– У той період був побудований драмтеатр ім. Т. Шевченка, згодом визнаний пам’яткою місцевого значення, кінотеатр «Перемога», третя школа, будинки на вул. Князя Острозького. Зокрема, яскравий приклад – так званий «будинок на сходах» під номером 45, – підкреслив начальник відділу містобудування та охорони пам’яток облдержадміністрації Ярослав Пелехатий. – Це було новим починанням в обличчі напівзруйнованого міста: поєднання помпезності з використання традиційних, вдосконалених архітектурних форм.

Незабаром почався період так званих «хрущовок», що було вимушеним кроком – житло будувалось як тимчасове, проте зносити його та розміщати щось нове і більш цікаве місцева влада не поспішає. І процес затягнувся.

Пізніше, у період Незалежності, почався бурхливий розвиток архітектури – починаючи від повторення старих форм до пошуку сучасних.

– Тільки зараз поступово почав формуватись, я би сказав, ще не стиль, а лише почерк окремих архітекторів. Завдяки їм з’явилися гарні храми, окремі житлові будинки з елементами оздоблення, котрі мають своє обличчя, а не прості «коробки», – повертається до розмови пан Ярослав. – Водночас виникла інша проблема – містобудівна, тобто вміння грамотно забудувати місто, поєднати житлову архітектуру, щоб вона мала свій неповторний вигляд. Водночас, щоб там людям було зручно жити і вони почувалися комфортно, поруч був садочок, школа, магазин і парк.

– Тернопіль має прекрасне місцерозташування і покоління людей, які в різні часи та епохи жили та розвивали наше місто. Ми маємо прекрасний Польський народний дім і гімназію, де зараз знаходиться єдина в Україні виставкова зала «Бункермуз». До речі, це один із найкращий старовинних будинків Тернополя, що зберігся, адже багато у війну будівель було розвалено. На жаль, більшість об’єктів збудували після Другої світової війни. Таким чином ми отримали гарну «Дружбу» і їй напротивагу незрозумілий «Східний» і ще більше незрозумілий БАМ. Початок був гарний, а от закінчення – так собі, – характеризує той період директор мистецького об’єднання «Коза» Ігор Мамус.

Вибачте за тавтологію, не витримує випробування часом і руйнується навіть кам’яна ліпнина балконів і балюстрад, порушується геометрична чіткість карнизів. Рука історії, нерідко підсилена людськими стараннями, вичищає із древнього Тернополя старовину, захаращує унікальні будівлі рекламними щитами. Львів багатший на старовину і то влада заборонила міняти старовинні двері та вікна, зривати плиточку у коридорах. Наші ж фахівці у всьому звинуватили… Генплан, мовляв, тому місто втратило свій шарм.

– Лише минулого року місто отримало свій Генеральний план, – наголосив голова Тернопільської обласної організації Національної спілки архітекторів України Анатолій Водоп’ян. – Те, що стільки років обласний центр розбудовували, хто як хотів, позначилось на загальному вигляді Тернополя: йдеш містом і бачиш – нема єдиного ансамблю. Генплан – це закон, за яким повинно розвиватися місто. Генплан – це впорядкування забудов на перспективу.

«Більмами» Тернополя охрестили городяни будинок побуту «Роксолана» і центральний універмаг. Будівлі насправді «сліпі», бо заліплені рекламою, а більшість вікон у «Роксолані» мили ще на перше травня 1990-го.

– Оце і є капіталізм: приміщення розкупили чи орендують, і як примусити кожного власника відремонтувати чи реконструювати фасад? А це, якщо б навіть вони погодилися, влетить їм у копієчку! – констатує пан Анатолій, пояснюючи: скло конструкції дороговартісне.

Дешева скульптура – гроші на розі вітрів

Іншою проблемою нашого міста всі митці одностайно (незалежно один від одного) назвали перенасиченістю скульптур та меморіальних дощок у центральній частині. Нещодавно один відомий художник навіть пожартував: владі потрібно кожний монумент будувати… на коліщатах. Уявіть, в країні змінилась політична влада, і нові лідери беруть за мотузку «невгодну» скульптуру і перетягують десь у куток до кращих часів. Якщо ж серйозно, то голова обласної організації Національної Спілки художників Ігор Дорош взагалі пропонує оголосити щонайменше на 100 років мораторій на возведення нових монументів та встановлення меморіальних дощок у місті. Тим часом визначитись, кого зі знаних земляків та вітчизняних діячів тернополяни хотіли б увіковічнити у бронзі чи граніті. І поступово збирати кошти. А то каміння закладаємо в одному місці, освячуємо інше, а сам пам’ятник встановлюємо зовсім не там, та ще виконаний подешевше.

– Кожен скульптор, коли працює над своїм твором, ставить за мету, щоб він був у матеріалі – камені, бронзі тощо. Але кожен матеріал – це кошти, і тоді влада починає рахувати, зводити чи ні, – гарячкує пан Ігор Дорош. – Усі пам’ятники, які є в Тернополі, крім Івану Горбачевському (біля медичного університету) та Соломії Крушельницькій, це підмінники – зроблені з бетону, а зверху обковані міддю. А це не є матеріал, це тимчасове, я кажу: бутафорія, макети, імітація. Минає час, міняється температура – морози, спека, дощі, і бетон починає тріскати, підтікати, руйнуються деталі. Бетон сам по собі диктує інші умови виконання. І тому в кінцевому результаті маємо те, що має. Потрібна не кількість скульптур, а якість. Не потрібно встановлювати їх на кожному кроці. От наприкінці 1970-х років зімітували скульптури, а тепер уже думаємо, як їх реставрувати, а, може, і міняти, тому що втрачають вигляд. Якщо обраний пам’ятник має стільки коштувати, ми повинні стільки мати. Натомість ми чомусь завжди поспішаємо, хочемо за 4 роки встановити такі і такі пам’ятники (нещодавно вже і нинішній мер Тернополя Сергій Надал оголосив конкурс на кращий пам’ятник до 20-ї річниці Незалежності України – авт.). Я не влажу в політику і мене безпосередньо цікавить лише те, що пов’язано з образотворчим мистецтвом. Тим більше, що аналогічна проблема і в архітектурі. Іду містом: скільки наставлено незрозумілого, нефахового, але ж у нас є художньо-архітектурні комісії, які повинні давати дозволи! Я впевнений: вони навіть не розглядали цих проектів! Коло ставу понаставляли якихось дерев. Можливо, є люди, котрі вважають це естетичним, а в загальному – це несмак.

– От тільки минулого року зробили Театральний майдан, а цього року його вже ремонтують, перестеляють плитку. То, може, не під вибори треба робити, а просто робити площу? – додає А. Водоп’ян. – У Києві Михайлівську площу викладено гранітом, він ніколи не полущиться і буде вічність стояти. Чому у нас не можна було гранітних шашок нарізати хоча би для основної частини, а решта заповнити штучними плитами?

На іменини місто «підмарафетять»

Тим часом начальник управління з питань містобудування та архітектури Тернопільської міської ради Василь Бесага запевнив, що до Дня міста центральну частину відремонтують. «Зараз ми визначаємо будинки, фасади яких виходять на центральну площу, на магістральні вулиці, насамперед будемо вибирати, які перебувають в аварійному стані, мають неприглядний вигляд і замовимо в ліцензійній фірмі паспорти оздоблення фасадів та почнемо впорядковувати. Нині радимось з управляннями ЖКГ та культури, з чого починати, – розповів Василь Бесага, пояснивши: паспорти оздоблення фасадів – це впорядкування зовнішнього вигляду фасадів незалежно від того, чи це пам’ятка архітектури, чи звичайне житло, чи громадська споруда. Спочатку відремонтують центральну частину міста, а потім поступово почнуть впорядковувати багатоповерхівки у мікрорайонах. Усе як завжди впирається у кошти, бо гроші підуть з бюджету.

А от знищення старовинних будівель, віднедавна тут міська рада – пас!

– Відповідно до нового закону про містобудівну діяльність, віднедавна  контроль за даною сферою повністю знято з органів місцевого самоврядування та передано інспекції архітектурно-будівельного контролю Тернопільської області, відтак вона має всі важелі впливу, – підкреслив пан Василь. – Ми можемо тільки слідкувати, чи підприємець не пошкодив пам’ятки архітектури. І якщо побачимо невідповідність вимогам, можемо зробити запит, що не виконуються положення по містобудівних умовах і обмеженнях або виконуються роботи і перелічити порушення. Інспекція ж повинна відреагувати.

Не ідеалізуймо старовини!

Кожному новообраному меру старожили люблять повторювати: мовляв, колись у Тернополі щодня мили вулиці, тому місто вважали найчистішим ледь не в усьому світі.

– Давайте оцінювати реально ситуацію – ще техніки не було такої! – спростовує твердження краєзнавець, архівіст, автор бестселера «Тернопіль у плині літ. Історико-краєзнавчі замальовки» Любомира Бойцун. – Хоча насправді вулиці вичищали – підмітали. Кожний бургомістр приклався до розвитку Тернополя по-своєму. Кожен попадав у свій час і свою епоху. Першому бургомістру – українцю Володимиру Лучаківському припала епоха розвитку архітектури, і він використав це.

Цікавлюсь, чи потрібен був дозвіл на розміщення реклами у громадських місцях, аби розпочати будівництво?
– Найперше був встановлений великий рекламний щит коло магістрату, він цим займався. Але врахуйте, що всі будівлі були у приватній власності, тож господар міг розмістити в себе на будинку будь-яке оголошення, але текст не повинен був виходити за рамки суспільної моралі, – каже всезнаюча Любомира Степанівна. – Генерального ж плану як такого не було, лише приватні місця, які купували і будували. З дозволу магістрату, але не самозахопленням, коли до історичної споруди «ліплять» потворний балкон…

Жанна Попович, Номер один