Спалена московитами – вдруге перевидана в Україні правдива історія про Почаївська Лавру

Рідкісний феноменальний випадок в історії української книги.
Народжена на чужині. Нелегально завезена в Україну. Спалена московитами в самому Почаєві – за мовчазного спогляданням влади, вже в українські роки. І вже вдруге перевидана. Щоб витравлювати дух хохла-маролоса, щоб остаточно вигнати московських поплічників із святої обителі, щоб ствержувати українську Україну.
Ця книга ззаслужила на те, щоб її широко презентувати небайдужій українській громаді. Драматична доля її написання і ще драматичніша – побутування на шляху до СВОГО читача багато в чому повчальна, приголомшуюча, знакова для теперішньої тривожої пори.
Щойно з друку – легендарна Огієнкова «ФОРТЕЦЯ ПРАВОСЛАВ’Я НА ВОЛИНІ СВЯТА ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА».
Видано з благословення Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Київського і всієї України ЕПІФАНІЯ Синодальним видавничо-просвітницьким управлінням ПЦУ. 436 с.
Переднє слово – предстоятеля ПЦУ Епіфанія.
Упорядкування і передмова М. Тимошика.

ЧИМ ЦЯ КНИГА ОСОБЛИВА?
Мабуть, жодному іншому творові митрополита Іларіона (Івана Огієнка) не випала така драматична видавнича доля, яка судилася «Святій Почаївській лаврі». Після виходу її в світ у Канаді понад 60 літ тому, потрапила в кількох примірниках нелегальним чином на радянську територію, запроторена відразу на тривалий час у найвіддаленіші схови так званих спецфондів.
Не повезло цьому виданню і в незалежні українські роки. Десятки її примірників, надіслані канадськими українцями до своїх родичів на Тернопілля, були по-інквізиторськи спалені саме на території тієї лаври, чесному і правдивому опису історії якої вони були присвячені, – Почаївської…
Про цей дикунський факт, на який тодішня українська влада ніяк не зреагувала, в цій передмові нижче.
Про житейські перипетії автора, витоки задуму, передумови створення, змістові акценти та драматичну долю цієї книги – детально в моїй передмові , яка називається ТВЕРДИНЯ УКРАЇНСТВА НА ПОЧАЇВСЬКІЙ ГОРІ: Обставини написання Іваном Огієнком дослідження про Святу Почаївську лавру, головні змістові акценти та видавнича доля рукопису».

ЯКІ ЗМІСТОВІ ДОМІНАТИ КНИГИ ОКРЕСЛИВ АВТОР?
– на конкретних архівних матеріалах вияснив сенс існування та ідеологію Почаївської обителі більш ніж за сім віків;
– показав, що робив і як жив Почаївський монастир за часів панування на українських просторах різних завойовників – зосібно монголо-татар, поляків, росіян.
– простежив у дії кінцеву мету московських завойовників:
а) знищення України як окремої нації,
б) витравлення насиллям та обманом українського духу,
в) насадження чужої для українців традиції, чужої мови,
г) пропаганда лютої нетерпимості до всього народного, національного.

ЯКИЙ ЕПІЗОД ІЗ 800-ЛІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ СВЯТИНІ НА ВОЛИНІ Є НАЙБІЛЬШ СУГОЛОСНИМ ІЗ НИНІШНІМИ РЕАЛІЯМИ?
Масова протимосковська маніфестація в Почаєві 28 серпня 1933 року.
У цей українці Волині традиційно відзначали пам’ять преподобного Іова Почаївського. Довкола Почаївської обителі від рана зібралося до 20 тисяч люду.
Напевне, цій обставині найбільше радів тодішній митрополит православної церкви в Польщі Діонисій та його численний провід, що з’їхався звідусіль на те свято. Поставлений на цю посаду не без участі москви, кореневий росіянин з Мурома напередодні приклав добрих зусиль, щоб позбутися впливів патріотично налаштованого волинського духовенства. Як відомо, на своєму з’їзді 3 жовтня 1921 року в Почаєві духовенство тоді голосно заговорило про необхідність розмосковлення Почаївського лаври, про потребу повернути їй обряди, звичаї і мову старої Української церкви.
Москва зреагувала на той антиросійський випад жорстко: ініціатор з’їзду митрополит Георгій Ярошевич був убитий у лютому 1923 року, багатьох священників розстрижено і вислано. І новопризначеному митрополитові Діонисію здавалося, що проукраїнську смуту в обителі вдалося вгамувати.
Однак на авансцену тодішнього національного відродження вийшла молода українська інтелігенція. І до того дня підготувалася досить ретельно.
За мить до оживлення дзвонів головної обителі, які сповіщали про закінчення урочистої Богослужби, з височенної головної дзвіниці раптом було спущене довжелезне полотнище українського національного прапора. Враз уся лавра стала жовто-синьою, бо сотні українських прапорів і транспарантів ураз замайоріли на всьому просторому, заповненому вщерть натовпом, монастирському майдані.
Оторопілі промосковські попи ще більше були заскочені від написів на тих плакатах, слогани з яких стали дружно сканувати українці:
«Діонисій, геть до Москви!»,
«Хочемо Української церкви!»,
«Хочемо української богослужби!».
Далі на цьому ж майдані почалося народне віче. Посли-волиняки до польського сейму, професори, студенти, представники церковних громад – всі говорили про необхідність відмосковлення церкви, про потребу мати в Почаєві єпископа-українця, про доконечну потребу переведення богослужб у цьому заселеному спредковіку українцями краю рідною йому мовою.
Самими виступами не обійшлося. Один із послів зачитує підготовлену наперед петицію до митрополита з вимогами віча. Вона приймається під гучні оплески. Група молоді під звуки оркестру спрямовується з текстом цієї петиції до митрополичого дому. Митрополит до маніфестантів не вийшов. Прислав свого помічника…
Змальовуючи в деталях цю непересічну подію української історії та її відголоски, Іван Огієнко дає їй таку оцінку: «Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася потім по кількох катаральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині» .

Описана Огієнком протимосковська народна демонстрація в Почаєві 1933 року безумовно має й дотепер всеукраїнське значення. Адже вона переконливо змивала недоброї пам’яті тінь москвофільства, якою методично, упродовж віків окутувалася свідомість значної частини українців. На думку авора, тим сміливим виступом організованого українства була вказана воля людей бачити цю свою святиню і всю свою церкву тільки українською.

ЯКЕ ЗНАЧЕННЯ НАТЕПЕР МАЄ ПРОТИМОСКОВСЬКА АКЦЯ В ПОЧАЄВІ 1933 РОКУ?
1. Промосковський митрополит Діонисій змушений був покинути Волинь. Керувати волинською православною катедрою був присланий з Варшави Олексій Громадський – українець, родом із Холма.
2. Від літа 1933 року в Почаївській лаврі перестали виголошуватися проповіді російською мовою; відтоді вони стали українськими.
3. На території Лаври зникли всі написи російською мовою. Урядовою мовою тут стала українська; для Волині був заснований українськомовний журнал» Церква і Народ».
Український дух під покровом Святої Покрови знову повернувся на Почаївську гору.
Так тривало до вересня 1939 року, допоки на Галичину не вступили московські «визволителі»…
***
Яскрава, переконлива, достовірна історія. Однак не пізнана, достойно не поцінована, знехтувана – і владою, й інтелігенцією. Але ж яка суголосна, актуальна нинішнім українським реаліям! І могла б стати вже давно взірцевою, гідною наслідування, результативною.
Втім, із запізнілим вороттям нагадує всім нам, в Україні сущим: будьмо в своєму домі господарями, зі своєю волею і сумлінням стверджуймо Українську правду. І Українську за духом і сутністю Церкву!

***
Сумління чесного й патріотично налаштованого дослідника й богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) створило великий за обсягом і глибинний за аргументованістю розповіді твір, головною ідеєю якого стала незламність духу українського народу, вірність вірі своїх батьків, готовність і вміння кращих представників цього народу боронити свої національні святині. Такою національною духовною святинею українців стала Свята Почаївська гора. Насельники цієї обителі немало зробили для спасіння Української церкви і української душі. Тому вистражданий у глибині серця за багато літ поневірянь на чужині твір митрополит Іларіон завершує на ось цій високій публіцистичній ноті: «Сімсот літ існує Почаївський монастир як фортеця православ’я на Волині, сімсот літ він – душа українського народу. Сімсот літ він – головна святиня Волині, яку любить і шанує не тільки народ волинської землі, але й народ усієї України. Це все накладає на нас великі обов’язки до своєї віковічної святині. Такі ж самі обов’язки і Святої Почаївської гори до свого рідного українського народу».

Саме з обов’язку перед цією святинею і своїм народом митрополит Іларіон писав протягом багатьох літ свій труд. Саме з такого обов’язку Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) спільно з видавництвом ПЦУ повертає його українському читачеві і цю драматичну і переломну пору ствердження українського в Україні.
М. Тимошик (з передмови до книги «Свята Почаївська лавра»)