Коли влада втратила совість: як князі Збаразькі зруйнували довіру Кременця
Цей допис є роздумами адвоката Віталія Сідорова про одну з найважливіших тем — втрату довіри між людьми та владою. Через історію Кременця XVI століття, він нагадує, як зловживання владою та безконтрольність можуть руйнувати не лише окремі громади, а й основи держави. Згадаємо, як князі Збаразькі, здобувши владу через маніпуляції та корупцію, змусили людей втратити віру в справедливість. І хоча це сталося багато століть тому, уроки того часу залишаються актуальними й досі.
Уявіть Волинь XVI століття.
Кременець місто, яке дихає свободою.
Замок здіймається над скелями, ніби сторож віків. На ринку гуде ярмарок, дзвони ковальських молотів, аромат хліба, сміх дітей.
Місто має магдебурзьке право, отже — самоврядування, обрані старости.
Люди працюють, торгують, будують.
І головне — вірять, що закон і справедливість стоять на їхньому боці.
Але одного дня, у 1560 році, у Кременці з’явився несподіваний господар.
Князь Миколай Збаразький, руський рюрикович, прибув із Києва на коні, супроводжуваний озброєною свитою.
Він не просто гість, він новий староста міста, і його прихід змінює все.
Як це сталося? Князь позичив королю Сигізмунду II Августу три тисячі кіп грошей, величезну суму, якої вистачило б на армію чи будівництво трьох замків.
Король не має чим повернути борг і “дякує” посадою кременецького старости.
Відтоді Кременець стає не містом вільних людей, а приватним володінням магната.
Його підпис стає вироком, а слово — законом.
Так народжується влада без контролю.
І, як завжди буває, вона починає красти не тільки землі, а й мрії людей.
Міщани скаржаться: орендарі старости беруть подвійні податки. Селяни-втікачі просять суду — їм відмовляють навіть подати скаргу. Землі “переписуються” на вірних слуг,а ті, хто протестує, зникають зі сторінок актових книг.
Ніхто вже не вірить у справедливість.
Бо все вирішує не закон, а близькість до влади.
І от — історія, що стала символом цієї доби.
Шляхтич Стефан Шумський приїжджає до Кременця.
У руках королівські грамоти, які підтверджують його право на родинні землі.
Він говорить спокійно, впевнено, навіть з надією:
“Прошу справедливості, Ваша Милість. Це земля моїх предків.”
Князь бере пергаменти, дивиться на них довго, киває — і каже лише одне: “Розберемося.”
Потім кладе документи до шухляди.
Закриває. І забуває.
Все.
Грамоти зникають.
Земля переходить “у користування” князю.
А разом із нею — зникає довіра.
Так народжується епоха страху й мовчання.
Люди розуміють: закон не захистить. Суд не місце для правди, а театр для знаті.
Це час, коли влада втратила совість,
а суспільство віру в справедливість.
І саме тоді, на мою думку, на Волині почала тріщати сама основа держави, довіра між людьми й владою.
Князі Збаразькі володіли Кременцем 67 років.
Їхній рід згас не через ворогів,
а через гниття зсередини, через хворобу вседозволеності.
Бо там, де немає контролю,
влада перестає служити і починає володіти.
Ця історія — не просто давній епізод.Це попередження.
Бо втратити довіру людей, це як програти війну.
Без неї не працюють закони, не функціонує суд, і навіть найміцніші замки падають – зсередини.
Історія Кременця нагадує:
кожна доба має своїх Збаразьких.
Тому наш урок простий:
не передавайте свою силу тим, хто забуває, що влада – це служіння, а не привілей.
Бо справжня влада – у громаді,
а справжня сила – у чесності і єдності людей.
