«Я себе вже рахував мертвим». Історія Павла Турчина з Тернопільщини, який повернувся додому після російського полону

38-річний Павло Турчин із Тернопільщини повернувся додому після понад трьох років війни, майже півтора року російського полону та тривалого очікування рідних. Військовослужбовець був серед українських захисників, яких звільнили під час обміну 5 червня 2026 року.

У липні його зустрічали у рідному селі. На повернення Павла чекали мама, сестра, родичі, друзі та вся громада, йдеться у сюжеті Т1 Новини.

«Я просто радий тому, що я вже вдома. Мій дім — Україна», — каже військовий.

Повістка, тероборона і Харківщина

Павло розповідає, що отримав повістку 6 квітня 2022 року.

— Пішов у військкомат, пройшов комісію. Наступного дня подзвонили й сказали з’явитися о шостій ранку. Так 8 квітня я потрапив до 105-ї бригади територіальної оборони, — згадує чоловік.

Спочатку військові проходили навчання на Тернопільщині, відпрацьовували стрільбу, тактичну та медичну підготовку.

Через рік підрозділ перекинули на Харківщину.

— Ми розташувалися в Богодухові. Я служив в інженерних військах, працював на екскаваторах, копали бліндажі, окопи, облаштовували позиції, — розповідає Павло.

Згодом його перевели до 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. Якщо раніше він був водієм-машиністом інженерної техніки, то в новому підрозділі став кулеметником.

Бойове завдання і полон

У грудні 2023 року підрозділ отримав бойове завдання на Донеччині.

У ніч на 12 грудня шестеро військових вирушили в район Мар’їнки.

— Ми рухалися вздовж посадки. Почали літати російські дрони, працювала артилерія. Нам довелося повернутися назад на позицію і сховатися в окопі. Коли обстріли стихли, раптом почули голоси. Нам сказали: або здаєтеся, або зараз закидаємо гранатами, — згадує він.

За словами військового, українські захисники були переконані, що росіяни не змогли б так близько підійти непоміченими.

— Ми не могли подумати, що вони пройдуть сотні метрів без жодного пострілу. Я був у шоці. Уже рахував себе мертвим. Просто виконував команди, бо не розумів, що відбувається.

Полонених змусили бігти через поле за дроном.

— Сказали: якщо не побіжимо або звернемо з маршруту — розстріляють. Потім були підвали, допити, переїзди. Нас возили з місця на місце із зав’язаними очима та руками.

Обмороження і перший госпіталь

До початку січня 2024 року полонених утримували в неналежних умовах.

— Ноги вже були відморожені, я їх майже не відчував. Коли привезли в госпіталь і зняли пов’язку з очей, то подумав: чи я в раю? Люди в білих халатах, почали лікувати, робити уколи, ставити крапельниці.

У госпіталі Павло перебував близько чотирьох місяців.

Тюрми, побиття і виживання

Після госпіталю його перевели до місця ув’язнення в окупованому Кіровську, де він перебував майже рік.

У квітні 2025 року українця етапували до Новосибірська.

— Ми їхали майже чотири доби. У Сибіру пробув п’ять із половиною місяців.

Згодом Павла перевезли до Волгограда, де він залишався до самого обміну.

Умови утримання, каже чоловік, відрізнялися, але легких місць не було ніде.

— У Сибіру був дуже важкий режим. У камері була намальована лінія, і більшу частину дня треба було стояти перед нею з руками за спиною і опущеною головою. Усі дії виконувалися лише за командами через гучномовець.

У Волгограді дозволяли сидіти, давали книги та радіо, але там були постійні побиття.

— Найгірше, що били по голові. Особливо дорогою в лазню. Повертався звідти весь у крові. Там така була “мода” — бити по потилиці. Також використовували собак. Вони могли просто нацькувати пса на полоненого.

Їжа, про яку мріяв

Раціон у місцях утримання був вкрай мізерним.

— Не думав, що так полюблю перловку. Давали переважно перловку, ячку, пшеничну кашу. Макаронів чи гречки було мало. Іноді їжа була майже не солона або просто залита теплою водою.

Особливо цінним був хліб.

— Коли потрапив у двомісну камеру, нам почали давати пів буханця на двох. Тоді навіть почав трохи набирати вагу.

День, коли не повірив у свободу

Навесні 2026 року Павла та інших українських військовополонених вивезли з місця утримання.

— Ми були переконані, що це черговий етап до іншої тюрми. Добу не годували. Руки зв’язані, очі зав’язані. Посадили в літак.

Лише після приземлення стало зрозуміло, що відбувається.

— Коли зняли пов’язки і сказали виходити, побачили автобуси, журналістів. Тоді зрозуміли — це обмін.

Навіть тоді до кінця не вірилося.

— Радість була, але все одно не вірив. Надто багато часу минуло.

Перший дзвінок рідним після звільнення пам’ятає лише уривками.

— Я не знав номерів телефонів. Мені дали номер племінниці. Подзвонив їй. Що саме говорив — уже не пам’ятаю. Емоції були неймовірні.

«Моя мрія збулася»

Після повернення додому Павло проходить реабілітацію.

Зізнається, що поки ще не до кінця усвідомив, що полон залишився позаду.

— Я ще не можу знайти себе. Не можу зрозуміти, що хочу робити далі. У тюрмі в мене була лише одна мрія — повернутися живим додому та сісти за великий стіл зі своїми рідними. Щоб поруч були люди, які чекали на мене.

Ця мрія здійснилася.

— А далі я навіть не загадував. Просто радий, що повернувся. Що я вдома. Мій дім — Україна.