«Зниклі безвісти — це життя між небом і землею»: Любов Вовк про волонтерство, війну та особисте очікування

Вона прийшла у волонтерство ще задовго до повномасштабної війни. У 2014 році разом з іншими тернополянами допомагала українським військовим, а згодом погодилася присвятити себе благодійному фонду «Покрова». За роки роботи змінилися масштаби допомоги, запити військових і саме волонтерське середовище. Змінилася і вона сама.

Сьогодні директорка БФ Івана Чайківського «Покрова» Любов Вовк говорить про те, як українці продовжують допомагати війську, чому важливою є співпраця бізнесу з фондами, як волонтерство призводить до емоційного вигорання і чому найважче — не тоді, коли ти знаєш про загибель рідного військового, а коли не знаєш нічого.

Окремий вимір цієї розмови — її власний досвід. Батько її дітей зник безвісти. І тепер серед родин, яким допомагає фонд, є ті, чий біль Любов Вовк роздіялє не лише професійно.

«Волонтерство в мене почалося ще зі школи»

• Ти у волонтерстві ще з 2014 року. Що сьогодні тримає тебе у цій справі після стількох років? Чи змінилося твоє розуміння волонтерства?

Насправді волонтерство в мене почалося ще, напевно, зі школи. Мені здається, що кожна людина прагне  допомагати іншим ще змалку.

Окрім того, я була в «Пласті» (ПЛАСТ – національна скаутська організація України – прим.ред.), і ще там познайомилася з таким поняттям, як волонтерство. Щоправда, воно не було настільки сильним і розвинутим, як зараз.

Що досі тримає? Я люблю людей. Я людина соціальна, в мене такий характер, що я люблю спілкуватися, люблю бути в середовищі людей, люблю обмінюватися енергією. І, очевидно, маю якусь внутрішню потребу бути корисною для інших.

У 2014 році в Тернополі організувалося волонтерське об’єднання — Логістичний центр допомоги бійцям АТО. Тоді ми з представниками різних громадських організацій, з абсолютно незнайомими до того людьми, об’єдналися, щоб допомогти військовим.

З того часу багато змінилося, я встигла попрацювати над значною кількістю проєктів, з багатьма роботодавцями і підприємцями.

«Я ще посміялася: де ви знайдете такого дурного?»

•  Коли і як ти очолила благодійний фонд «Покрова»?

Думаю, активне волонтерство з 2014-го року дало такий поштовх. Люди мене впізнавали, знали, чим я займаюся. І у 2019 році знайомі запросили мене стати виконавчою директоркрю у фонд «Покрова» Івана Чайківського.

•  Ти одразу погодилися?

Ні, звичайно. Я тоді ще жартувала: «Де ви знайдете такого дурного?»

Адже я знала, що це дуже важка робота. Маючи досвід волонтерства на складі та досвід громадської діяльності я прекрасно розуміла різницю між волонтерською організацією, та офіційною структурою – благодійним фондом. Будучи волонтером, ти самостійно керуєш своїм часом, який присвячуєш допомозі. Але фонд — це вже постійна робота, рівень відповідальності, значно бюрократизованіша структура, яка потребує певних зусиль та дуже великої “паперової” роботи — звіти у податкову, офіційні протоколи, архівування документів, роботу з особистими даними, тощо.

Тут недостатньо просто допомагати іншим. Треба ще й допомагати з дотриманням усіх паперових і бюрократичних моментів, які в нашій державі на той час були складними і для мене – нудними.

Я тоді посміялася. Але після повторного запрошення погодилася. Бо після років проектної роботи варто було задуматися про постійну роботу, а ще це було викликом самій собі.

«Повномасштабна війна абсолютно перевернула всю діяльність»

Сам фонд «Покрова» існує з 2012 року. До початку повномасштабної війни його основна діяльність була пов’язана здебільшого з допомогою дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Фонд допомагав молоді розкрити свої таланти, знайти власний шлях у житті. Йшлося, зокрема, про дітей-сиріт та дітей із багатодітних родин.

• А що змінилося після початку повномасштабної війни?

Кардинально все. Повномасштабна війна абсолютно перевернула всю діяльність. В принципі, як і в усіх українських благодійних організаціях. Основний напрямок зараз — допомога силам оборони. А також ми розвинули соціальний напрямок, який включає роботу з пораненими військовими, та, найбільше – із дітками загиблих Героїв.

«Найбільші запити зараз — підготовка до зими»

• Які запити від військових сьогодні найчастіші?

Станом на сьогодні, коли пишеться це інтерв’ю, звичайно, найбільші запити — це підготовка до зими.

Це EcoFlow, різні обігрівальні прилади, зв’язок, захист від дронів, РЕБи, будматеріали для утеплення бліндажів, тощо. Ну і транспортні засоби.

Хоча, за останній рік бачу зменшення запитів на автомобілі. Просто нереально вже придбати пікап у доброму стані в найближчих європейських країнах.

«Ми просто видозмінюємо свою роботу під потреби людей»

Сьогодні волонтери дедалі частіше говорять про втому суспільства від постійних зборів. За словами Любові Вовк, структура допомоги справді змінилася.

— Неймовірно велика частка донатів від фізичних осіб, від пересічних людей, мешканців області була у 2022–2023 роках. Далі проводити масштабні акції зборів стало важче, але збільшилася кількість благодійної допомоги від бізнесу.

Нашу активну роботу з початком “повномасштабки” бачили представники бізнесу, приватних підприємств. Нам довіряли, бачили нашу експертність та прозорість роботи, звітів. Так зародилося кілька довготривалих партнерств. Для підприємства, яке щороку виділяє бюджет для допомоги армії, інколи важко вивчати законодавство щодо волонтерства, благодійної діяльності, гуманітарної допомоги. Адже воно з лютого 2022 року мінялося щодня. Аби волонтери якомога швидше могли діставати потрібне для військових, щоб зменшити бюрократію, щоб посилити контроль за ввезенням і розподілом допомоги зза кордону. Ну і не завжди працівники підприємства знали, що краще придбати для військових, де, та як знайти знижки. А наша благодійна організація уже здобула досвід у закупівлях, особливо за кордоном, у ввезенні гуманітарної допомоги в Україну, у правильному документальному офоромленні благодійної допомоги. Тому бізнесу простіше донатити великим фондам, отримувати від них своєчасну і прозору звітність, і розуміти соціальну відповідальність свого підприємства в цілому.

Але так, фонди зараз дуже креативлять, аби закривати збори. Ми от маємо співпрацю з організаторами концертів. Щоразу проводимо благодійні аукціони, і люди як брали участь, так і беруть. Звичайно, нам постійно треба видозмінювати лоти, які пропонуємо публіці.

Якщо раніше дуже користувалтся попитом розмальовані гільзи, то зараз люди хочуть за свій донат на аукціоні оримати річ, яка буде менше нагадувати про війну, а більше матиме прикладний характер, або має свою унікальність. Ми просто видозмінюємо свою роботу під ті потреби, які змінюються у людей.

«У нас дуже соціально відповідальний бізнес»

За словами Любові Вовк, сьогодні фонди дедалі більше співпрацюють із бізнесом.

— Зараз дуже багато людей мають родичів і друзів, які служать. Тому багато українців є волонтерами, які збирають кошти для армії. Це дуже непроста робота, і здебільшого це маленькі збори, тому що великі суми важко збирати.

А фонди зараз більше співпрацюють із бізнесами, бо є розуміння важливості партнерства, обєднання, співпрацї, синергії, комунікації — і з цього виростає спільна велика робота для армії.

• Чи можеш назвати бізнес Тернопільщини соціально відповідальним?

З того, що я бачу, в Тернопільській області бізнес дуже соціально відповідальний. Звичайно, більш помітний вклад великих підприємств. Але однозначно, дуже цінною є постійна відкритість і бажання допомогти від простого приватного підприємця – до більшої компанії. Я не говорю виключно за наш фонд. В міру своєї роботи і комунікацій з громадами та військовими частинами, я бачу допомогу армії від багатьох бізнесів області, навіть тих, які не знають про існування “Покрови”. 

«Зниклі безвісти — це життя між небом і землею»

Є тема, про яку Любов Вовк говорить уже не лише, як людина, що з 2014 року працює з військовими.

Батько її дітей зник безвісти.

• Як ця особиста трагедія змінила твоє ставлення до родин військових?

А як вона мала би змінити? Не можу сказати, що це змінило мою роботу із такими родинами. Але життя нашої сім’ї це змінило, звичайно.

Я не перший рік знаю, як живуть родини військових, щодня чекаючи “плюсик” в повідомленні, сивіючи в очікуванні сина із завдання. Неодноразово бачила біль родин в кортежах “На щиті” і горе родин моїх друзів, які втратили батька, сина, чоловіка. Родини військових для мене завжди були особливими – тими, хто глибоко в душі носить відкриту рану очікування і надії.

Зниклі безвісти — це окрема тема. Велике горе для рідних – воїни, які загинули і яких ми гідно вшанували та поховали. Але зниклі безвісти – це родина, яка живе в очікуванні. Це між небом і землею. Це і страх, і очікування, і надія, і біль, і пустка, і неможливість прожити біль, горювати. Це не життя, а левітація у вакуумі.

«Мене підтримують мої діти, родина і друзі»

• Хто підтримує тебе? Чи дозволяєш ви собі бути слабкою?

Мої діти, однозначно. Це стимул жити і рухатися. Друзі, які можуть це зрозуміти. Військові та волонтери, з якими бачимося на спільних заходах, і які розуміють, як ніхто.

«Для мене перемога — це коли ми всі будемо в безпеці»

Для людини, яка 12 років допомагає військовим, слово «перемога» давно перестало бути просто політичним чи військовим поняттям.

• Якою ти бачиш нашу перемогу?

Важко сказати. Не хочу загадувати, якою вона має бути. Бо розумію, що до неї нам ще треба подолати довгий і виснажливий марафон.

Мабуть перемогою можна буде назвати той час, коли Україна зможе бути вільною і незалежною, без страху нових нападів, зазіхань та окупації. Зможе повернути з полону всіх наших людей. І зможе гідно поховати всіх наших загиблих.

Водночас у Любові Вовк є власне розуміння того, яким має бути майбутнє України.

— Я мрію, щоб повернулися всі діти, дорослі, які вимушено покинули Україну і зараз мучаться на чужині. Щоб ми почувалися у безпеці, знаючи, що наші наступні покоління будуть у безпеці, щоб ми не жили як “на пороховій бочці”.

Це повернення та гідне вшанування загиблих і збереження пам’яті про них на віки.

І закарбування історії на майбутнє, щоб це не повторювалося далі.

Щоб наші нащадки через сотні років знов не здружилися з тими сусідами і не сказали, що «ми же братья».

Для мене перемога — це не лише завершення бойових дій.

Це можливість нарешті жити без страху, з покоління в покоління. Це повернення полонених, і тих, хто змушений був виїхати. Це пам’ятати тих, кого втратили. Не втратити і цінувати тих, хто ще тримається і хто віддає себе державі.

І, найголовніше – ніколи не повторити помилок, які вже одного разу привели нас до цієї війни.

Спілкувалася Надія Греса