«Треба любити те, що робиш»: Зоя Карп’юк про журналістику, війну і Кременеччину

Її голос багато років звучить у Кременці — спочатку через радіоточки, згодом через FM-ефір, а сьогодні ще й через соціальні мережі. Зоя Карп’юк прийшла в журналістику ще школяркою, коли написала свою першу замітку для районної газети. Відтоді минули десятиліття, змінилися медіа, технології та саме життя, але журналістика залишилася її справою.

За цей час вона встигла попрацювати в газеті, повернутися на радіо, домогтися для кременецького радіомовлення FM-ліцензії, а під час пандемії та повномасштабної війни — освоїти прямі ефіри й перетворити власну сторінку у Facebook на ще один майданчик для оперативної інформації.

Сьогодні її робота — це не лише новини. Це повідомлення про загиблих земляків, історії військових та їхніх родин, проблеми громади, волонтерські збори, гострі суспільні теми й щоденні звернення людей, які шукають допомоги.

24 серпня 2026 року Зоя Карп’юк отримала ще одне професійне визнання — звання «Заслужений журналіст України». Каже, спочатку навіть не повірила, що указ справжній. А потім подумала: якщо те, що вона робить, потрібне людям, значить, її багаторічна праця була недаремною.

Про журналістику, яка стала способом життя, про кременецьке радіо, війну, волонтерство, втрати, принциповість, критику та любов до своєї справи у інтервʼю для «Погляду»  із Зоєю Карп’юк. 

• Ви народилися на Шумщині, а згодом Кременцю присвятили більшу частину свого професійного життя. Пам’ятаєте, як і коли вперше зрозуміли, що журналістика — це саме ваша професія?

8 лютого 1982 року вийшла моя перша публікація — «Про день юного героя-антифашиста в Людвищах». У школі був такий захід, і я спробувала про нього написати.

А взагалі журналістика для мене не була чимось новим. Після 10 класу моя сестра Світлана вступила на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. У нас різниця вісім років, я доношувала її сукенки, постійно випрошувала шльопанці чи інші речі, які їй купували батьки. Тож, у принципі, вибір професії для мене особливо й не стояв.

Після закінчення школи — я закінчувала школу в Кременці — мене запросив на роботу в місцеву газету (зараз «Новини Шумщини», – прим.ред.)  покійний редактор Іван Антонович Ящук. І з того все почалося.

• Ви вже багато років працюєте на районному радіо. Що для вас сьогодні означає місцеве радіо в час, коли люди переважно отримують новини із соцмереж і телеграм-каналів?

Соціальні мережі — це дуже круто, адже інформація з’являється одразу. Але багато людей грішать неточностями або використовують соцмережі для того, щоб когось підняти, когось опустити.

З радіо все зовсім інакше: тут інформацію багато разів перевіряєш. До слова, і в себе на сторінці у Фейсбуці я не публікую інформацію, в якій не впевнена на 100 відсотків.

Коли я починала працювати, у мене був період, коли я працювала на радіо в Шумську. Це був дуже потужний інформаційний ресурс. Радіоточки були в кожній хаті, і вся інформація ненав’язливо постійно туди надходила.

Людина могла бути на кухні, прибирати чи займатися іншими справами, а радіо постійно говорило.

Коли я перейшла працювати до Кременця, то не одразу опинилася на радіо. Спочатку працювала в газеті — була відповідальним секретарем міської газети «Кременецький вісник». Але радіо все одно манило.

Моя сестра стала головою районної ради. Вона на той час працювала на радіо, і я, можна сказати, знову повернулася туди — наче отримала його у спадок.

Але було дуже непросто. Це був період, коли змінювали лінії електропередач, наші дроти зривали, ніхто їх не оновлював. Зрештою радіоточок залишилося дуже мало.

Я довго працювала над тим, щоб отримати ліцензію на FM-мовлення. У нас колись була військова частина, якої вже давно не існувало, але в реєстрах вона ще значилася. Через це мені багато разів відмовляли у ліцензії, бо не могли прорахувати частоту.

Але в нас був покійний голова районної ради Володимир Стефанський.   І це теж була його справа честі. Він сказав: «Зоя, те радіо ми в Кременці зробимо».

У 2017 році ми отримали першу ліцензію, а минулого року вже її продовжили.  Колись у Тернопільській області було 17 районних радіо. Поступово з 17 районів стало три, а районне радіо залишилося тільки в Кременці.

Що воно для мене? Це внутрішня потреба.

Колись, наприклад, якщо в селі йшли на весілля, то не могли переночувати в іншому селі, бо вдома була корова. У мене аналогічно: я завжди стараюся потрапити додому, тому що щодня маю випуск і не можу десь заночувати.

Коли почався коронавірус і нас усіх зачинили по домівках, виникла велика потреба в інформуванні: як людям усе донести, розповісти. Тоді я спробувала прямі включення у Фейсбуці.

Це було трохи незвично, але я спробувала раз, другий. Побачила, що деякі репортажі набирають до 100 тисяч переглядів. Люди багато коментували, цікавилися, підказували теми.

Зрештою зараз у нас є цілодобове радіо Радіо Кременець 100,5 FM!

• І паралельно ви активно працюєте у Фейсбуці. Ваша сторінка — це вже своєрідний новинний сайт громади, правда?

Правда. Все, що виходить у радіопередачах, транслюється і на моїй сторінці. Я практикую прямі ефіри, різні актуальні інтерв’ю, пишу новини про те, що відбувається.

Мені це, можливо, простіше, ніж іншим колегам, тому що я ще й депутат Кременецької міської ради. За родом своєї громадської діяльності я завжди в курсі того, що відбувається.

Іноді люди навіть плутають і думають, що якщо я депутат, то я всемогутня. Але якщо людина володіє інформацією, то це вже пів справи.

Кожного ранку починаю з читання приватних повідомлень. Люди звертаються з дуже різними проблемами. У когось пропала річ, хтось посварився через межу й просить розібратися, хто правий. Хтось цікавиться, як правильно оплачувати проїзд.

Бувало й таке, що телефонують: у людини болить зуб, і вона запитує, де просто зараз, без черги і запису, можна його видалити чи полікувати.

Пишуть і про котиків, які десь пропали: просять допомогти їх знайти.

Дуже широка палітра цього інформаційного заняття. Поки що мені це вдається.

• А як вдається?

Тому що я живу за принципом: треба любити те, що робиш, і робити те, що любиш.

Мені в цьому плані пощастило, бо все життя займаюся улюбленою роботою.

• Ви нещодавно отримали звання «Заслужений журналіст України». Якою була ваша реакція, коли дізналися про це?

Коли я ще не отримала самої нагороди, а тільки побачила указ Президента про присвоєння мені звання «Заслужений журналіст України», то написала подячний пост. І навіть висловила здивування, що звання дають за те, що ти любиш. Ніби не з примусу якогось і не лише за особливі заслуги перед Батьківщиною, а просто за те, що людина любить те, що робить. І тут її ще й побачили та визнали.

Якщо говорити про першу реакцію, то я, чесно кажучи, не повірила. Тому що вже була спроба присвоїти мені це звання. Сесія Кременецької районної ради ще кілька років тому прийняла відповідне рішення, щоб звернутися з таким поданням. Але я далі не прослідкувала, чи вони звернулися, чи, можливо, десь там це не оцінили.

Тому спочатку я з застереженням дивилася: чи то правда, чи не правда.

А коли люди почали писати: «Заслужено», — я заспокоїлася. Думаю: якщо людям потрібне те, що я роблю, то чому б не визнати мою таку скромну працю.

• Як змінилася ваша робота з початком повномасштабного вторгнення? Що було найважчим?

Моя робота змінилася повністю, на 180 градусів.

Тоді Національна рада дозволяла дещо змінювати концепцію мовлення, і я виходила в ефір кожної години. Кожної години розповідала, де, наприклад, є бензин на заправці, чому не треба йти створювати черги біля банкоматів, де ще можна купити гречку, а де її взагалі не варто купувати, де можна здати кров, де потрібна волонтерська допомога.

Тоді я, в принципі, і зайнялася волонтерською роботою, бо волонтерили всі. Це треба було бачити — ті потоки людей із варениками, з грошима, з речами.

Зараз волонтерська робота теж залишилася. Я в русі «Єднаймося небайдужі» відповідаю за такий напрямок, як лотереї. На місяць ми проводимо дві-три лотереї. Я на свою волонтерську картку збираю кошти, люди їх переказують, потім інші люди приносять призи. І таким чином ми збираємо на автівки, на РЕБи, на «чуйки», на ремонти, на EcoFlow.

Коротше, на все, на що можна збирати, то й збираємо.

Я навіть часом підсміююся і кажу, що мене можуть вкрасти цигани, бо подекуди прошу краще за них. Але розумію, що це дуже потрібна робота і хтось її теж має робити.

• Вам доводиться повідомляти про загибель земляків, зустрічати Героїв. Це, мабуть, одна з найважчих частин вашої роботи. Як емоційно витримувати такі історії?

Ой, це страшна тема. Дуже страшна.

У нас, наприклад, у Кременецькій громаді вже 157 загиблих Героїв (це дані на час написананя інтервʼю, прим. ред.).   І я постійно фільмую похорони наших Героїв і прощання, які відбуваються на Майдані в нас, у Кременці.

То як витримую емоційно? Часом мені страшно. Може, я вже навіть трохи звикаю, бо розумію: якщо пропускати все через себе, то завтра може тебе на все не вистачити.

Але, дивлячись на тих людей, відчуваю той корвалол, який, здається, витає весь час над площею, це неможливо сприймати байдуже. Все одно стараюся свої емоції трохи притуплювати, тому що це дуже складно.

Особливо коли бачу мам, які втрачають хлопців, своїх синочків, котрі ще навіть сім’ї не створили. Коли несуть короваї, ті, що мали би роздавати на весіллі, а несуть їх на цвинтар.

Словом, дуже все складно. Але потім люди звертаються. Вони записують ефіри на флешки і зберігають.

Дуже хочу, щоб усе це припинилося якнайшвидше, щоб ми перемогли.

Бо сказати, що мені треба миру, — я вважаю, що просто миру вже мало. Це вже мусить бути перемога, бо дуже багато сліз, крові і біди на це все покладено.

• Ви неодноразово порушували гострі теми — від проблем громади до конфліктів, пов’язаних із війною та церквою. Чи доводилося вам платити особисту ціну за принципову журналістську позицію?

Ви знаєте, я вже на хейт непотрібних мені людей перестала зважати. Бо колись я плакала, нервувалася, пила заспокійливе. Тепер я чітко розумію, що в Україні має бути все українське — і мова, і церква. Іншого не може бути. Тому я просто цілеспрямовано, ненав’язливо стараюся людям це доносити.

Хоча розумію, що серед моїх підписників є люди, які не поділяють моєї точки зору. Пробую достукатися. А агресивних — обминаю.

Ще раніше я таких користувачів блокувала, бо все було дуже на емоціях. А зараз думаю: нехай кожен покаже, на що він здатний. Ну, от якось так.

• Давайте тоді торкнемося саме церковної тематики, бо ж були й погрози суду.

Ой, ті погрози! Слухайте, це мені сьогодні навіть смішно. Я дивлюся на тих, хто погрожував, і просто болить за державу, що вона досі не посадить, не присадить таких відвертих провокаторів і не наведе з ними ладу. Навпаки, заграє: то домашні арешти, то ніякі арешти.

У в своєму житті не боюся ні суду, ні москаля, нікого. Тільки боюся Бога — щоб його не прогнівити і не накликати на себе та свою родину якихось неприємностей.  

А всі ті суди й погрози — це просто воно рано чи пізно мине. Все одно всі все розуміють.

Дуже тільки бридить ота несправедливість, яка є в нас у державі, і ті якісь недолугі рішення, що приймаються. Не знаю, певно, щось десь ми робимо не так або дозволяємо комусь чинити такі недобрі речі.

• Ви бачите Кременеччину одночасно очима журналістки, депутатки, волонтерки і просто людини, яка тут живе. Що сьогодні найбільше болить у вашій громаді?

У нашій громаді сьогодні болить те саме, що й усій Україні.

Ми хочемо розвивати громаду — робити реконструкції, щось нове будувати, піднімати добробут людей. Але розуміємо, що триває війна, тому значну частину коштів спрямовуємо на допомогу військовим.

У нас, наприклад, із Кременецької громади лише цього року вісім мільйонів гривень для військових спрямували. І тут постійно виникає питання: куди правильно спрямувати кошти? Бо вони надходять із податків, працює малий бізнес, є надходження від продажу землі чи майна, але потреб дуже багато.

У нас дуже гарний край — і природа, і архітектура. І через це болить, що сьогодні не завжди є можливість розвивати його так, як хотілося б.

З іншого боку, ми розуміємо, що військовий збір сьогодні платить кожна людина, але державі все одно катастрофічно не вистачає коштів. Тому мусимо ділитися своїми.

І тут постійно виникають суперечки. Одні кричать: «Треба робити дороги». Тільки починають їх робити — інші кричать: «Не треба дороги, треба дрони».

Сьогодні людям, які приймають такі рішення, непросто. Бо депутатство — це громадська робота. А тим, хто працює на зарплаті, ще складніше зробити так, щоб усі залишилися задоволені.

Тому зараз усі сили й засоби мають бути спрямовані на одне — щоб перемогти. А вже після перемоги будемо доводити, чия думка була правильнішою.

Бо якщо човен хитає — чи то буря, чи шторм, — я не думаю, що хтось ще наважиться його більше розгойдувати. Кожен старається гребти так, щоб не втрапити під воду.

Так само і тут. Треба, щоб усі, як то кажуть, були в одній упряжці, працювали разом і шукали те, що найбільше потрібно саме зараз і саме тут.

• І наостанок. Якби вам дали можливість записати одне радіоповідомлення для Кременця вже після перемоги, що б ви сказали своїм слухачам?

Що б я їм сказала? «Люди, я ж вам казала, що це буде».

Спілкувалася Надія Греса