Чому галичани щонеділі ходять у церкву?

120 років тому, 17 лютого 1892 року на Тернопіллі народився Йосип Сліпий – греко-католицький митрополит, на час якого припала спроба СРСР знищити Греко-католицьку церкву.

До свого арешту 1945 року Йосип Сліпий – ректор Богословської академії, член наукового товариства імені Тараса Шевченка, куратор Львівського українського музею.

Відносна релігійна свобода скінчилася 1939 року, коли СРСР на виконання угоди з Адольфом Гітлером вдерся в Західну Україну.

Сталін вирішив зруйнувати Греко-католицьку церкву, не залишивши і того фасаду, який зберігся в Російській православній церкві. Причини очевидні – станом на 1945 рік Греко-католицька церква вже давно стала національною церквою західних українців. А їх, і західних, і східних, СРСР мав намір в остаточному рахунку знищити як народ. По-друге, церква, що мала кілька мільйонів віруючих, і керувалася Римським Папою, була для Москви категорично неприйнятна. По-третє, безбожницький радянський режим за своєю природою був проти церкви як такої. Як і будь-яких зв‘язків між людьми, що мали не примітивну матеріальну основу. Режим вбачав загрозу навіть у сімейних зв‘язках, культивуючи героїв на кшталт Павліка Морозова.

Для ліквідації Греко-католицької церкви влада обрала священника Григорія Костельника, попередньо заарештувавши його сина. Спочатку планувалося спровокувати розкол, дискредитувати керівників церкви фактами їхнього особистого життя, звинуватити в порушенні канонічних законів і зловживанні церковним майном тощо. Широко використовувався податковий прес – його диференціювали з таким розрахунком, щоб православні парафії обкладалися не вище 25%, ті, які об`єдналися навколо ініціативної групи греко-католицької церкви по возз`єднанню з православ`ям – 40%, а греко-католицькі парафії та монастирі – 100% максимальної податкової ставки.

До 1941 року із Західної України було депортовано до Сибіру щонайменше півмільйона населення, сотні тисяч загинули. Постраждала і церква. Приміром, 1939 року рідного брата Галицького митрополита Андрія Шептицького було вбито разом з родиною і слугами. Радянські офіцери підняли могили його родинного склепу, шукаючи скарбів.

У червні 1941 року керівництво УГКЦ схильне було розглядати Німеччину як визволення. Проте, побачивши дії фашистів, керівництво Греко-католицької церкви наприкінці 1941 року відкрито виступило проти нацизму. До речі, на відміну від багатьох інших католицьких єпископів у Європі.

У серпні 1942-ого Греко-католицький митрополит А. Шептицький написав до Римського Папи листа, де так визначив нацизм: «Це система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим і добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії».

Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до Райхсфюрера СС Гіммлера. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Така позиція митрополита приводила до обшуків нацистами собору Святого Юра, під час яких німці розкривали навіть труни покійників.

Проте значно більші випробування падають на УГКЦ після встановлення «других совітів». Після смерті Шептицького в листопаді 1944 року Йосип Сліпий очолив митрополію, а вже у квітні 1945 року – був заарештований.

У 1946 році СРСР провів собор з ліквідації УГКЦ. Ті священники, які не згодилися перейти в православ‘я (а це, за різними даними від половини до двох третин усіх священників), переважно померли в засланні. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі.

Незабаром було вбито й Г. Костельника, якого влада раніше охороняла, а потім раптом зняла охорону. В СРСР оголосили, що його вбив «агент Ватикану». За деякими даними, убивця насправді не застрелився, як повідомлялося офіційно, а був застрелений з машини, коли біг до неї після злочину. Дружину Костельника в НКВС навіть переконували визнати, що убивця був їхнім сином. Навіщо НКВС була така драматургія – невідомо. Тож, не дивно, що дружина самого Костельника вважала, що це справа рук НКВС.

А далі на Сліпого пішов потужний прес. Ось карта його 18-літніх переміщень по радянських таборах.

Очевидці описують його в лахмітті, без взуття за температури мінус 45. Згодом у своїх виступах перед тисячними аудиторіями він згадував одного ув‘язненого, який на його очах у передсмертному маренні питав: «Мамо, ти мене чуєш?»

Сліпому неодноразово пропонували обміняти його долю на капітуляцію і каяття перед «советским строем». То йому пропонували написати книгу про історію УГКЦ (прихована форма хабара). То обіцяли найвищі посади в ієрархії Російської православної церкви. Після чергової відмови 1962 року його засудили як особливо небезпечного злочинця.

Ось як він описує причини своєї впертості: «Я страждав через нічні арешти, таємні суди, нескінченні допити і тривалі слідства, моральне і фізичне насильство, приниження, тортури і голод. Мене утримували інквізитори і судді, безпомічного, мовчазного свідка, фізично і психологічно вичерпаного, що свідчив про Свою Церкву, яка сама по собі тиха і засуджена до смертної кари. Як ув`язнений за діло Христове, я знайшов у собі сили на моєму хресному шляху, знаючи, що моє духовне стадо, мій народ, всі єпископи, священики і віруючі — батьки і матері, діти, молоді борці й старі та беззахисні — йшли поруч зі мною, я — не самотній!»

Проте, в той час СРСР якраз узявся покращити свій канібальський імідж. І 1963 року дідуся на прохання громадськості численних католицьких країн відпустили. До Риму він приїхав з відмороженою ногою, і, за даними окремих його колег, з табірними вошима.

Проте, він не помер одразу, як, може, розраховували в СРСР. Навпаки, останні два десятиліття його життя, аж до смерті у 92-літньому віці в 1984 році – чи не найбільш активні в його житті.

Він негайно звернувся до Папи Римського з вимогою визнати Греко-католицьку церкву Патріархатом (до речі, отримав відмову). Попри це, у церквах УГКЦ його називали Патріархом, і роблять так досі.

У Римі Йосип Сліпий заснував Католицький університет і збудував храм Святої Софії, що архітектурою нагадує Софію Київську. Нині в ту церкву ходять переважно українські заробітчани в Італії.

Якось Джонатан Свіфт написав: «Мені не доводилося бачити, чути або читати в книгах, щоб духовенство користувалося любов`ю в християнській країні. Завоювати симпатію в народу можуть лише ті священики, які піддаються переслідуванням».

Людина, яка закликає світ зрікатися мирського, отримує очікувані запитання про себе, свої машини, годинники, спосіб життя…

Тому незламність Йосипа Сліпого – далеко не останній чинник у тому, що й донині на Західній Україні в неділю храми забиті людьми більшою мірою, ніж шинки, а злочинність, пияцтво, наркоманія – хоча теж існують, але в рази менш поширені, ніж на решті території країни.

У православних теж було чимало діячів з не меншою твердістю і відданістю, ніж Йосип Сліпий, починаючи від Арсенія Мацієвича і закінчуючи Василем Липківським та розстріляною практично в повному складі УАПЦ.

Може, ми просто знаємо їх менше, ніж греко-католики?

Але є й позитив. Скільки не намагаються розпалити ворожнечу між українцями – православними і греко-католиками – все намарне. Громадяни чомусь не починають ненавидіти своїх братів, яких Христос заповідав любити.

Українці, при всіх своїх психологічних проблемах, мають дуже важливу позитивну рису – фокусуватися на основному, а не на деталях. Саме тому в українській історії так мало сект.

Пам‘ятаю діалог тіточок у Києві напередодні візиту Івана Павла ІІ 2001 року. Прихожанка одного патріархату ледь не кричала: «Це ж папа Римський!». Ті у відповідь: «Ну то й що? Наче схожий на хорошу людину» – І далі аргумент: «Він же проти слов‘ян!». І це про Войтилу. А поляки тоді хто?

До речі, Богдан Хмельницький і українські козаки НІКОЛИ не воювали з уніатами-західними українцями. Просто тому, що в часи козаків і Хмельницького населення Західної України було масово православним.

Найбільш діяльні релігійні православні братства зародилися на Галичині й Волині. Найвідомішими і найбільш діяльними з них стали Львівське успенське ставропігійне братство, яке заснувало власну школу, друкарню й лікарню, а також братства в Рогатині, Красноставі, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі, Луцьку.

Унію 1596 року не підтримали насамперед західноукраїнські єпископи, зокрема львівський і перемишльський.

Саме галичанин гетьман Петро Сагайдачний відновив православну ієрархію в Україні, а галичанин Стефан Яворський був місцеблюстителем патріаршого престолу і президентом Священного Синоду російської церкви за часів Петра Першого.

У 1630-х роках православний і уніатський митрополити Петро Могила і Йосип Рутський виступали за «примирення Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату. Але до того так і не дійшло, головно через інтриги Польщі, а також те, що уніатів як таких було ще надзвичайно мало.

Доходить до кумедного. Дехто з імперських ідеологів стверджують, що, мовляв, все почалося з Данила Галицького, який вів переговори з Римом про боротьбу проти монголо-татар у той час, як Олександр Невський назвав своїм батьком хана Батия, руйнівника Києва. Такий от «зрадник монголо-слов`янського братерства».

Але якщо Данило Галицький – уніат, то хто тоді московський святий Петро, перший з митрополитів, що почав жити у Москві (до речі, вихідець з Галицько-Волинського князівства).

Унія з Римом починалася 1596 року як політична акція Польщі з метою асиміляції України та створення «легітимних» підстав для майнової та політичної дискримінації православних.

І Україна опиралася Унії саме як політичному чинникові.

Після занепаду козацьких державних утворень на Лівобережжі та Правобережжі України, на початку XVIIІ ст. у Галичині, особливо після 1720 року, починається масовий перехід в Унію.

На той час державність Наддніпрянської України була серйозно підірвана, а ослаблена у війнах Польща вже не так енергійно використовувала Унію для національного гноблення.

На початок ХІХ століття Греко-католицька церква міцно стає національною церквою західних українців. УГКЦ дозволила зберегти українську обрядовість та ідентичність, у той час як римо-католицька церква залишалася поширеною серед поляків.

Греко-католицьким священникам, на відміну від римо-католицьких, можна одружуватися. Очевидно, цей православний звичай має хороший позитивний сенс. Бо саме з середовища священників Греко-Католицької церкви, точніше, з їхніх дітей вийшла більшість видатних західноукраїнських діячів ХІХ — початку ХХ століть.

По-суті, ситуація дуже проста.

1. У 1054 р. відбувся розкол вселенської Християнської церкви на західну католицьку і східну православну. Ці християнські церкви дещо відрізняються в обрядах і доктрині. Але головним у розколі був політиний чинник – конкуренція між римськими папами і візантійськими патріархами.

Тож, невже той факт, що в ХІ столітті Римський папа щось не поділив з візантійським патріархом, має псувати життя українцям у ХХІ?

Олександр Палій, православний, УНІАН