Бережіть своїх бабусь

Цьогоріч Великодні свята я традиційно провела у батьків. І, готуючись до свята, захотілось мені поговорити з мамою не про теперішні справи та проблеми, а про те, що було колись… От і згадали ми про тих, кого вже немає, про таких важливих людей в житті… А саме про тих, хто вчив мене життя.

Так сталось, що виросла я без бабусь. Батькова мама померла ще в молодості, а мамина – коли мені було сім років. Тому й зараз я щиро заздрю тим, у кого бабусі ще живі…

Бабуня Настя – мамина мама.

Не пам’ятаю її зовсім. По нині залишилася лише гостра біль від того, що не пізнала її. Напевно тому в дитинстві я просила друзів, щоб називали мене Настею. І свою першу донечку так назвала. А свято Миколая, 19 грудня – день її смерті, ніяк не святковий для мене. Просто добавляю рік… без неї.

Бабка Явдошка.

Саме так називала я нашу сусідку, яка в дитинстві замінила мені бабуню. Худенька сива жінка приглядала за мною, коли мама була на роботі. Із спогадів виринає довжелезна лавка, з якої я колись скотилась, шоколадний заєць від її онука, та тепла грубка.

Кожного року на Великдень вона приносила нам освячені пасочку та крашанки (оскільки в нашому селі церкви не було, то бабка Явдошка ходила святити кошик аж у сусіднє село).

Багато квітів… у неї постійно було багато квітів… та білий налив.

Бабка Домка.

Вона жила далі від нас, але також гляділа мене малу. Пам’ятаю чорного пса Шарика, який постійно бігав за нею, та смачні грушки. І чомусь вона завжди ходила в чорному…

Цих бабусь  уже немає. Але тільки серед живих. Бо в пам’яті вони є завжди – рідні та близькі.

П.С. А зараз дуже тішусь, що мої донечки мають ту любов, яку може подарувати тільки бабця. Мої діти щасливі, адже у них є їх аж дві!

Надія Греса