Казка про сесію тернопільської облради від Люби Вовк

Прийшла темна нічка і пора вкладати дітей спати. А вони, як на те, вимагають казку від мами. І не абияку, не Пан Коцького якогось чи Гензель і Гретель, а справжнісіньку свіженьку щойновигадану авторську мамину небилицю.

Ну про що ж я їм, сонна і втомлена, могла б ще розказати, як не про те, чим жила сьогодні? Отож, вмощуйтеся зручніше – буде вам казка про засідання сесії тернопільської обласної ради 12 листопада.

Прийшла мама сьогодні на це засідання раніше, ніж зазвичай. Щоб встигнути до вай-фаю підключитися, бо в залі засідань ліміт на кількість підключень. І щоб роздруківок з порядком денним і проектами рішень вистачило. Бо минулого разу, коли мама спізнилася на «історичне» засідання депутатів обласної ради після їхньої кількамісячної відпустки, роздруківками могла похвалитися лише половина з присутніх журналістів.

Сіла собі мама скромненько в куточку, де на стіні позначене місце: великими буквами на листочку пише «преса». Згадала вчергове, як вперше в житті потрапила в цю залу і всілася з переляку прямісінько посередині рядів, де вільні місця на той час були. І аж згодом помітила, що всі тьоті і дяді з фотоапаратами, відеокамерами і диктофонами насправді мають тут свій помічений, почесний і по-феншую надихаючий закапелок.

Раптом, в назначений час, о 10.00 групка якихось дядь і тьоть зібралася внизу зали. Вони були зосереджені, перешіптувалися між собою, радилися. Ну знаєте, дітки, так в колі, як у вас на малюнку в книжці з казками, розбійники навколо багаття, а Алі-баба за ними підглядав. Тільки розбійники були злі, пам’ятаєте? Вирішували, що робити із награбованим крамом. А ці – такі як ми з вами – не сварилися, не билися. І саме вони вирішують долю нашої області, тому й зібралися перед початком засідання, аби обговорити стратегічні напрямки і одностайність голосування.

Що таке область? Ну це всі міста і села від того моста через Дністер, який ми нещодавно бачили, з якого прив’язані екстримали стрибали. Через, сонечко, дідусеве село зі ставком і рибою. І аж до тих розвалених стін замку, які ми бачили влітку і де ти ще мріяла зустріти принцесу, що раніше тут жила.

Так от, тьоті і дяді були на перший погляд звичайними людьми, але у багатьох з них на піджаках, блузках чи сорочках можна було помітити блискучий значок: ручка зі складеними пальчиками так, як наче наш Юрчик показує, що йому три рочки. Це ознака приналежності їх всіх до однієї фракції ВО «Свобода». Ну це, розумієш доню, наче ви з однокласниками: у вас є одна вчителька, яку ви дуже любите, ви часто сваритеся з хлопцями і дівчатами з інших класів, ви можете не поділити з ними стільці в столовій під час обіду, але ви разом ходите до шкільного хору і там після вказівок керівника мило в унісон витягуєте «Чуєш, брате мій!» чи «Ой, у лузі…». Так, звичайно і тут бувають непорозуміння – хтось вперто фальшивить, хтось лише ротик відкриває, створюючи видимість співу, хтось співає надто голосно, а перед деким навпаки мікрофон ставлять, бо має талант від Бога…

Так от, дітки, на сесії, як у хорі, збираються кілька «класів», тобто фракцій. А є й такі «хулігани», яким непотрібна школа і її поділи на класи. Вони – самі собі дають раду і коли їм нудно, то розповідають усіляки байки журналістам, аби підняти настрій і собі, і усім працюючим в закапелку з надписом «преса».

Один із них – дядя Степан Барна. Майже як ваш улюблений бісквіт-медведик «Барні». Дядя Степан сьогодні був особливо активним, запитував про університетську лікарню, яка дружить з унверситетом в якому дяді і тьоті лікарі навчаються. Також говорив про дружбу України з закордонними країнами. Така дружба називається євроінтеграція – тяжке і нове для вас слово. Коли дяді Барні ніяк не вмикався мікрофон, шоб його могли почути усі, то він, простий такий, пішов до коваля, той викував йому гучний голос, і дядя Степан без мікрофона голосно на всю залу пояснив суть своєї пропозиції. І таке на сесіях буває…

Багато сьогодні говорила в мікрофон і тьотя, яких в залі не так і багато. Її прізвище Чашка. Найголовніший дядя Тарашевський колись назвав її Чашечкою. Знаєш, синку, в нас є такий тендітний, мініатюрний, ляльковий сервіз? Так от, ті білі чашечки з ніжними рожевими квіточками, то якраз наче оця наша тьотя з казки. І сьогодні вона була повна ідей, пропозицій та запитань.

А дядя Тарашевський, якого я щойно згадувала, уже не найголовніший. Тепер він лише «сидить камінцем» поруч з тим, хто зайняв його місце – дядьою Хомінцем. Мабуть сторожить, щоб дядя Хомінець не втік з роботи, з сесійної зали. А може просто його підтримує, підказує, звеселяє. Адже той зовсім один у світлі ламп за довжелезним столом на сцені, перед добрячею сотнею глядачів-депутатів.

Сьогодні дядя Тарашевський трішки заскучав. Тому розважав себе, фотографуючи на телефон (так як мама інколи фотографує вас) колег-депутатів. Потім похвалився однією фотографією в Інтернеті. Мама теж часто хвалиться фотографіями ваших робіт, малюнків чи досягнень в Інтернеті.

Підростете, прийде час і я вас теж навчу користуватися Інтернетом. Ну і що, доню, що в тебе ще немає такого планшета, як у Марічки? Рожевого! Ну і що, що в тебе навіть телефона ще нема, а у Оксанки уже не старенька «жабка», а сенсорний? Доню, поясни мені, для чого тобі зараз в третьому класі телефон «без кнопок» чи планшет? От і  я не знаю. Коли дізнаємося, тоді мама тобі купить.

А зараз – спати. Бачиш, братик вже давно заснув. Не любить мабуть він казок про депутатів. А може навпаки йому було так цікаво, що він чимшвидше закрив оченята. Щоб наснити собі , як виросте, стане дорослим дядьою в костюмі при краватці і зробить усе, аби дорога до тих замків і фортець на південь від Теребовлі, які ми колись так хотіли побачити, була без ям, і дівчатка, яких захитує в автівці, могли без нудоти доїхати до таких цікавих та визначних історичних пам’яток нашої області.

ЛюПка Вовк, новини Тернополя “Погляд”